Битва за Бахмут перетворилася на безжальну окопну війну

Будівля горить після обстрілу в Бахмуті Донецької області 4 грудня 2022 року під час вторгнення Росії в Україну

Околиці Бахмута перетворилися на апокаліптичні пейзажі часів Першої світової війни. За день до бахмутської лікарні привозять 250 поранених військових та цивільних. Це окопна війна. Чим вона страшна та чи доведеться ЗСУ відступати з Бахмута, як із Сєвєродонецька. Джерело – Forbes.ua.

Якщо подивитися на військові карти, то здається, що Бахмутський напрямок – статична лінія фронту. Від кінця травня до серпня російські війська тут просунулися на 10–15 км від Попасної. З серпня просування ще вповільнилося і складає лічені кілометри.

Водночас фронт рухається в обидва боки. За останній місяць на деяких ділянках ЗСУ вдалося відсунути армію РФ, на інших незначні просування мали росіяни.

Найбільша перемога росіян – взяття села Курдюмівка, що на південь від Бахмута. На північ від Бахмута російські війська зупинилися перед Соледаром. Але між Соледаром і Бахмутом ЗСУ відтіснили ворога на кілька кілометрів.

Впродовж осені російські телеграм-канали і «воєнкори» говорили про оточення Бахмута з півдня і півночі та повторення сценарію Сєвєродонецька-Лисичанська. Тоді українським військовим довелося відійти зі зруйнованих обстрілами міст під загрозою повного оточення.

Але успішні контратаки ЗСУ північніше від Бахмута зняли загрозу прориву російських «лещат». Без північного напряму блокада міста неможлива.

Ймовірно, військове командування РФ відмовилося від плану оточення і поспішає взяти місто за будь-яку ціну до кінця року. На окремих ділянках бої ідуть настільки щільно, що між окопами російських і українських солдатів лише 100 метрів. А якщо прислухатися, то можна почути голоси бійців ворожої армії.

Які цілі Росії в Бахмуті

Штурм Бахмута не має великого військового сенсу. За містом уже збудовано нову лінію оборони, місцевість там ще складніша для атак росіян – кілька високих пагорбів.

«Навіть якщо місто впаде, українці відступлять до наступної лінії оборони, змушуючи Росію боротися за ще один кілометр землі», – каже Конрад Музика, президент оборонної компанії Rochan Consulting, у коментарі The Wall Street Journal.

Але зважаючи на низьку якість сил і зменшення запасів артилерійських боєприпасів, атаки росіян навряд чи будуть успішними, вважає Майкл Кофман, директор військових досліджень CNA.

Влітку Бахмут вважався ключовим плацдармом на шляху до Слов’янська-Краматорська, але відтоді минуло пів року, і Росія втратила контроль над ізюмським плацдармом. Тому навряд штурм Бахмута має за мету підготовки наступу на Слов’янськ. Радше це комбінація політичних потреб і особистих амбіцій.

Відступ з Херсона був непростим компромісним рішенням для Кремля. Ймовірно, на заміну російський генералітет обіцяв поліпшення ситуації на інших фронтах. Передусім – на донецькому.

Зважаючи на картини бойових дій листопада-грудня, російське командування обрало кілька цілей: Вугледар, Авдіївку та Бахмут. І сподівалося вийти на саме таку лінію оборони на зиму.

Відхід з Херсону дав змогу росіянам перерозподілити значні військові ресурси. Зокрема, артилерію і боєприпаси. До того ж до донецького фронту в росіян найкоротше плече постачання залізницею – менш ніж 200 км від Ростовської області. Це дає змогу ритмічно підвозити снаряди й мобілізованих.

Росіянам вдалося здобути контроль над Павлівкою, що південніше від Вугледару, але ціною величезних втрат серед кадрових морських піхотинців. Відтоді атака на Вугледар загальмувалася. Довкола Авдіївки росіяни утворили два небезпечні виступи. Але поки що не наблизилися до оперативного оточення.

Бахмутський напрямок став основним місцем російських зусиль. Зокрема, тому що атакувальні дії тут проводять загони вагнерівців з групи Пригожина.

Ймовірно, Пригожин намагається довести, що його формування здатні виконувати завдання, які не під силу регулярним військовим формуванням, не рахуючи втрат.

Це дає змогу Пригожину отримувати артилерійську й авіаційну підтримку, поки інші підрозділи росіян скаржаться на відсутність потрібного артилерійського прикриття.

Яка тактика росіян під Бахмутом

Пригожин організував оптимальну для Кремля схему атак:

• Штурмові загони вагнерівців формуються з ув’язнених, які, на відміну від кадрових військових, не скаржаться на втрати й нелюдське ставлення. Це найнижча каста російських військ із погляду прав. Колишніх ув’язнених формують у невеликі штурмові загони, завдання яких – витіснити українських військових на наступний рубіж.

• Захоплені позиції захищають переважно мобілізовані, в яких забирають документи й телефони. Їхнє завдання досить просте – закривати собою зайняті позиції та стріляти у відповідь без розбору. Мобілізовані погано споряджені й навчені, але їх багато.

• Регулярні війська РФ забезпечують підтримку артилерією та удари авіації. Зазвичай це невибірковий систематичний обстріл, від якого інколи потерпають самі ж росіяни в першій лінії.

Така схема атаки дає змогу уникати інформаційних провалів, які були під час штурму Павлівки. Будь-які втрати серед колишніх в’язнів не викликають резонансу в інформаційному просторі РФ. В очах російського споживача – в’язень віддав свій борг і «героїчно загинув» на фронті.

На Бахмутському напрямку щодня під час штурмів гине 50-70 вагнерівців, повідомляє Генштаб ЗСУ. Але їх потік не припиняється.

Чому Бахмут порівнюють із Першою світовою

Вислів «окопна війна» походить із битв Першої світової війни на західному фронті. Тоді виснажені тривалими боями війська стали в позиційну оборону, і війна перейшла в одну із найважчих форм.

В окопній війні до 80% усіх втрат припадають на артилерійські обстріли. Завдання обох сторін – вибити ворога. Але тривала позиційна боротьба призводить до того, що окопів стає дедалі більше, а їх лінії дедалі щільніші та складніші. Битва за кожен наступний окоп може тривати днями або тижнями.

Тривале життя в сирих холодних окопах призводить до захворювань: пневмонії та гострих запальних процесів. Одна з хвороб окопної війни – «траншейна стопа» – запалення ніг через вологу та холод, яке може закінчитися ампутацією.

В умовах, коли бої не вщухають, неможливо облаштувати навіть мінімальні умови для життя: розпалити багаття й зігріти кінцівки або перевдягти промоклий одяг.

Водночас окопна війна створює хибне враження, що на фронті нічого не відбувається. Адже лінія фронту може залишатися в межах кількох кілометрів упродовж місяців.

Верденська битва 1916 року – дев’ять місяців виснажливих боїв між Францією і Німеччиною. Зрештою, обидві сторони зазнали важких втрат – загалом до одного мільйона солдат. Але лінія фронту не змінилася, і жодного військового ефекту битва не дала.

Окопна війна в часи Першої світової мала важкі психічні наслідки для тих, хто її пережив, і утворила ціле покоління письменників, яких об’єднували ненависть до насильства і глибокий посттравматичний синдром. Найвідоміший із письменників – Еріх Марія Ремарк.

Околиці Бахмута повністю повторюють краєвиди окопних битв часів Першої світової: випалені дерева, багнюка, постійні артилерійські обстріли й вирви від снарядів.

Це вже не битва за населені пункти або лінії захисних укріплень. Це битва за кожен наступний окоп, де відстань між позиціями менша від відстані стрілецького бою.

Лікарня останньої надії

Поранених українських солдатів десятками доправляють до місцевого шпиталю для надання першої допомоги. Здебільшого це осколкові поранення, але часто бувають випадки типових окопних хвороб.

«Солдати забезпечені всім необхідним: термобілизною, зимовим одягом. Але це не рятує, 2–3 дні під дощем, і ви самі розумієте…», – розповідає один із лікарів.

Бій може тривати кілька діб – зігрітися немає ні часу, ні можливості.

В один із таких днів Бахмутська лікарня прийняла 240 поранених військових і цивільних. Крім того, самі медики також зазнають поранень і гинуть під час евакуації солдат з передових позицій.

Статична окопна війна нівелює перевагу точності й технологічності війська: щільність хаотичного вогню занадто висока. Вирішальну роль відіграє ефект випадкового влучання осколка чи кулі

Чому Бахмут не Сєвєродонецьк

Російська пропаганда поширює фейки про те, що ситуація в Бахмуті така сама, як у Сєвєродонецьку: ЗСУ будуть змушені відступити рано чи пізно.

Насправді це не так. Міста Сєвєродонецьк-Лисичанськ були глибоким виступом лінії української оборони навесні. Українські позиції були оточені з трьох боків на відстані 10–15 км. «Дорога життя» між Сіверськом і Лисичанськом повністю прострілювалася.

У цій кишені не могли працювати українська артилерія та авіація, адже ворог міг легко вистежити позиції. До того ж у квітні-травні був найбільший снарядний голод у ЗСУ. Лише з постачанням далекобійних американських гаубиць М777 ситуація дещо поліпшилася.

Зараз лінія оборони відносно рівна, і позиції українських військових не гірші, ніж позиції росіян. Навіть якщо Генштаб ЗСУ вирішить, що тримати оборону в Бахмуті недоцільно, це буде відхід на кілька кілометрів на підготовлені позиції. З Сєвєродонецька довелося відступати значно глибше.

Зараз інша ситуація і в артилерії. На більшій частині лінії фронту в росіян уже немає тієї колишньої переваги.

Те, що Росія не змогла підтримувати одночасний наступ на Вугледар, Авдіївку і Бахмут, свідчить про те, що можливості російської артилерії поступово вичерпуються.

Останні місяці росіяни відчувають дефіцит важких реактивних снарядів до систем «Смерч» і «Ураган». За даними Британської розвідки, Росія також стоїть на межі виснаження своїх оперативних запасів артилерійських снарядів.

У РФ на складах тривалого зберігання лежать мільйони радянських снарядів, проте вони потребують відновлення. Раніше російська оборонна промисловість забезпечувала відновлення близько пів мільйона снарядів на рік. Це третина місячної «норми», яку відстрілювали росіяни у травні-червні.

ЗСУ також значно виснажили свої запаси снарядів під час контрнаступу на Харківщині та Херсонщині. Але ситуація краща, ніж була навесні.