Паспортизация "по-русски": как это повлияет на перспективы возвращения оккупированного Донбасса

Марія Золкіна, Українська правда

Видача російських паспортів мешканцям так званих "ЛНР" та "ДНР" – це, безумовно, дуже серйозний сигнал. Фактично, це новий етап російської агресії проти України.

Втім, це не алогічне і не неочікуване, а цілком прогнозоване рішення Росії, яке доповнює картину нової стадії конфлікту, підвалини для чого і закладалися протягом останніх півтора-двох років.

Після розірвання економічних та торговельних зв'язків між Україною та окупованим Донбасом жодних серйозних змін у конфігурації конфлікту не відбувалося.

Брак прогресу в перемовинах на найвищому рівні призводив до стагнації роботи Мінської Тристоронньої контактної групи. Безрезультатні спроби знайти спільну формулу для запровадження міжнародного контингенту та певна стабілізація лінії розмежування і відсутність таких запеклих боїв, як у 2014 – початку 2016 років, призвели до того, що де-факто і Москва, і Київ погодилися на певний час зі статус-кво і зосередилися на його підтримці. Кожен – у своєму напрямку.

Україна нарешті привела реальну ситуацію на фронті у відповідність із її законодавчим обґрунтуванням, ухваливши закон про відновлення державного суверенітету над окупованими територіями; дещо систематизувала політику відносно підконтрольних територій; зосередилася на позовах до міжнародних судових інстанцій з питанням доведення вини Російської Федерації в різних аспектах.

Росія ж у той самий час змогла встановити повноцінний контроль за економікою окупованого регіону, спробувала просувати свою версію міжнародної місії на Донбасі, блокувала обмін полоненими та незаконно утримуваними особами і в жодному з ключових для врегулювання питань на поступки не пішла.

Але головним в цій історії останніх двох років є те, що коли розстановка сил не змінювалася, переговорні позиції сторін – теж, відбувалося неминуче зближення окупованих територій з Російською Федерацією. Фактично – замикання зв'язків цих територій переважно на Росію.

Повноцінна анексія "ЛДНР" Росії так само нецікава і невигідна сьогодні, як і у 2014 році. Тобто загальний підхід Москви до питання Донбасу залишається незмінним: повернути ці райони під контроль України на умовах їхньої де-факто політичної та адміністративної незалежності від Києва, але з гарантованим фінансовим забезпеченням від нього.

Тим не менше, "повзуча" інтеграція цих територій до Росії і "паспортизація" мешканців окупованого Донбасу за спрощеною процедурою створює низку нових (у порівнянні з 2014-2016 роками) проблем як для ведення перемовин щодо завершення конфлікту, так і для перспектив реального повернення Україною контролю над ОРДЛО.

Зупинюся на кількох найважливіших.

 1. Мінські домовленості та їхнє виконання.

Наразі зрозуміло, що офіційно від цієї рамкової домовленості ніхто не відмовиться, але і реальна модель врегулювання буде далека від Мінського Комплексу заходів. Компромісним їх трактуванням, так би мовити.

У той же час можна передбачити, що відстоювати деякі положення Мінська-2 Росія тепер буде більш затято, аніж раніше.

Це стосується і виборів до органів місцевого самоврядування, і ухвалення постійного законодавства України щодо статусу окремих районів Донецької та Луганської областей.

Тобто гіпотетично Росія прагнутиме до того, аби ті, кому вона зараз в першу чергу видаватиме свої паспорти – учасники військових загонів та "держслужбовці" "ЛДНР", по-перше, опинилися в органах місцевого самоврядування, коли почнеться політичне врегулювання конфлікту, а по-друге, аби на місцях очільників місцевої прокуратури та органів судової влади так само опинилися люди з "трикольоровими" паспортами.

Останні, а це прописано в Мінську-2, мають призначатися за участю тих самих органів самоврядування. Тобто навіть теоретичний процес політичного врегулювання і практичного втілення домовленостей вже зараз виглядає ще менш реалістичним і ще більш проблематичним, якщо говорити про інтереси Української держави.

Які можуть бути запобіжники від того, аби принаймні до органів місцевого самоврядування та інших органів влади не потрапили люди з громадянством держави-агресора, сказати складно, а фактично це зробити буде майже нереально.

2. Перспектива формування міжнародного контингенту і тимчасової адміністрації.

Так, нехай вона є віддаленою і взагалі – під великим питанням, тим не менше, основні розбіжності в моделях, пропонованих Україною – з одного боку та Росією – з іншого, наразі стосувалися того, де оперуватиме ця місія, і яким саме буде її мандат.

Думаю, історія з паспортами додає ще одне питання – як формуватиметься особистий склад такої місії, і якщо там, попри нинішній опір України, таки будуть росіяни, то "які саме" росіяни.

Інша суміжна проблема – це сам процес врегулювання, перехідний період, коли насправді на такій території мають діяти переважно правила військово-цивільного співробітництва, що ми отримаємо?

Можливо, для України оптимальним був би варіант поєднання міжнародного контингенту, міжнародної тимчасової адміністрації та військово-цивільної моделі управління територіями. Маються на увазі навіть не стільки військово-цивільні адміністрації "по-українськи", скільки логіка і модель натівського Civil and Military Cooperation (CIMIC).

Втім, якщо на практиці в той чи інший спосіб нам доведеться мати справу з місцевими кадрами, ми повинні розуміти вже зараз, що це будуть громадяни, очевидно, з двома паспортами. З усіма від цього похідними.

3. Власне воєнний компонент, точніше воєнна обгортка для "гуманітарних" цілей.

Навіть якщо припустити, що процес врегулювання і реінтеграції буде розпочато на прийнятних для України умовах, ми назавжди залишатимемося на "гачку" у російського правила захищати тепер вже не російськомовних громадян, а повноцінних громадян Російської Федерації.

І це означає, що будь-які зусилля з реінтеграції відповідних територій можуть бути враз зведені нанівець черговою хвилею "виправданої" агресії.

Росія назавжди отримає козир, згідно з її внутрішнім законодавством, захищати її громадян тепер вже і на українському Донбасі. Незалежно від того, коли та на яких остаточних умовах ці території будуть повернені під контроль України.

4. Йдеться не тільки про окуповану частину Донбасу.

Справа в тому, що указ Володимира Путіна про видачу паспортів РФ мешканцям "ЛДНР" – не окрема законодавча одиниця. Він спирається на ухвалені в грудні 2018 року правки до федерального закону про російське громадянство.

Саме цей закон створив підстави для спрощеної процедури отримання російського громадянства іноземцями. І використання нових можливостей може зачепити не тільки мешканців окупованої частини Донбасу, що передбачено квітневим указом, але і будь-якого іншого українця, який виїхав на територію Росії.

Більше того, ці нововведення створюють підстави подавати заявку на громадянство Росії – також за спрощеною процедурою – членам їхніх родин.

Приміром, хвиля "переселенців" до Росії після 2014 року може у спрощеному режимі подавати заявку на російське громадянство, залучаючи при цьому членів своїх родин до процесу, навіть якщо ті не проживали постійно на території Російської Федерації, але були, скажімо, разом із своїми родичами, що реально виїхали, зареєстровані у Державній Програмі з добровільного переселення співвітчизників або поставлені за певною адресою в Росії на облік. Цього буде достатньо.

Більше того, скажемо про ще один момент, на який увагу особливо не звертають. Ми звикли, що "пенсійна" і "соціальна" міграція іде з "ЛДНР" до України, коли люди з окупованої території отримують пенсії, виплати для оренди житла як ВПО та інші соціальні виплати.

Але цей рух існує і у зворотному напрямку! Коли "винахідливі" українські пенсіонери з прифронтових районів за наявності родичів на окупованій території реєструються там для отримання виплат від самопроголошених республік.

Є підозра, що вздовж лінії розмежування з підконтрольного Україні боку протягом наступних років можуть з'явитися такі самі "винахідливі" громадяни з двома паспортами.

Чи є у України можливість сьогодні ефективно протидіяти паспортній, а насправді – черговій хвилі політичної, соціальної і воєнної експансії Росії? На жаль, глобально – ні.

Але це не означає, що українська сторона не повинна реагувати на цей факт взагалі. Передовсім – це привід просувати новий пакет санкцій проти Росії, яка перейшла від відвертої воєнної агресії до практичного поглинання, анексії української території.

Апелювати Київ має не тільки до протиправності таких дій стосовно окупованої частини Донбасу, але і до підриву в такий спосіб будь-яких надій на імплементацію єдиних визнаних на міжнародній арені рамок врегулювання конфлікту – Мінських домовленостей.

Більше того, така сама процедура роздачі паспортів у спрощеному режимі сьогодні – проблема України, а завтра – будь-якої іншої держави з істотною часткою російськомовного населення. І під будь-яким вигідним приводом.

Країни Балтії, як завжди, краще за інші європейські держави розуміють всі небезпеки цих кроків Росії.

І з одного боку вони начебто намагаються цьому культурно і освітньо протидіяти (як-от закон про переведення всієї державної освіти на латвійську мову у Латвії), але з іншого боку саме такі закони у майбутньому Москва може назвати приводом до захисту всіх "знедолених" російськомовних громадян цієї країни, яким аналогічним до українського указом Росія може також запропонувати отримати ще один паспорт.

І зважаючи на абсолютне ігнорування Росією будь-яких норм і правил, я б не була впевнена, що такий сценарій – нереалістичний.

 І, нарешті, про внутрішню українську реакцію і протидію.

Насправді нічого, окрім адекватної політики з відновлення підконтрольного Донбасу і збереження зв'язків з населенням окупованої частини України, запропонувати ми не можемо.

Але цей комплекс заходів – такий широкий і такий недооцінений, що ми навіть не можемо гіпотетично оцінити потенціал

- адекватної політики відносно внутрішньо переміщених осіб,

- розгортання всіх умов для молоді з окупованих територій вчитися в українських навчальних закладах,

- розвитку логістики для надання адміністративних послуг у прифронтових районах,

- продуманої імплементації децентралізації і адміністративно-територіальної реформи конкретно в Донецькій та Луганській областях,

- економічного відновлення, а точніше побудови регіону,

- таргетованої інформаційної політики,

а також правильної – даруйте за "побутовий" термін – лагідної українізації.

Тільки робота в цих напрямках дозволить Україні максимально знизити всі ті ризики з експансії і де-факто поглинання окупованого Донбасу Росією, що їх остання зараз активно закладає на майбутнє.

Марія Золкіна, Українська правда