Между мирами. Между войнами

Автор – Сергій Рахманін, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки, для УП

Востаннє так багато про війну говорили хіба у 2014/15.

Збентежені громадяни заходилися гуглити відстань від Воронежа до Харкова й шукати у вікіпедії, що саме ховається за похмурим акронімом "БТГр". 

Демонстративна мовчанка президента лише посилює тривогу. Раніше Зеленський тішив громадськість роликами, особливо не вигадуючи інформприводи.

Нині є не просто привід, а вагома підстава звернутися до народу – загроза прямої агресії. Проте глава держави виговорюється перед іноземними журналістами. Необхідні слова для власних громадян чомусь не знаходяться.

Між тим кількість питань не зменшується. Пройдемося по найболючіших.

Перше. Чи можна було уникнути весняного загострення?

Вважаю, що ні. Українські втрати березня-квітня 2021 є ціною за відсутність втрат влітку-восени 2020.

Будь-яке перемир’я закінчується або миром, або відновленням бойових дій. Сторони не готові йти на поступки. Росії не потрібний Донбас, їй потрібний повний контроль над Україною.

Київ так і не спромігся напрацювати власний притомний план довгострокової протидії ворогу. Бадьорі танці та тужні співи навколо мінських домовленостей до уваги не беремо.

Фасування наявних проблем по так званих "кластерах" у Тристоронній контактній групі нічого не змінює – від пересування ліжок у лікарні кількість хворих не зменшується.

Нова американська влада ще недостатньо зіп’ялася на ноги. Чинна німецька влада може піти, не встигнувши допомогти Москві добудувати "Південний потік-2". НАТО до літа планує зібратися на саміт, і Росія прагне "убезпечити" альянс від небажаних для неї кроків.

Українська влада, з точки зору Кремля, надмірно розслабилася за час режиму припинення вогню й неприпустимо "позахідніла".

Підсихання ґрунту є додатковим стимулом скерувати важку бронетехніку поближче до українських кордонів.

РФ зняла зброю із запобіжника, набій дослано до патронника. Постріл ще не зроблений. Але він можливий.

Друге. Чи вдасться запобігти війни?

Імовірність масштабного вторгнення направду існувала. Ризик не був стовідсотковим, але він, напевно, виявився найвищим за останні п’ять років. Нині загроза суттєво змаліла. Втім не зникла остаточно.

Розвиток подій підтверджує: інформація про наміри Кремля вочевидь потрапила до керівництва України й наших союзників заздалегідь. Росіянам про це відомо. Відтак очікуваний ефект несподіванки був втрачений.

До того ж Кремль, схоже, витратив зайвий час на вибір остаточного варіанту воєнного загострення. Турбувати Україну планували або з боку кількох чи однієї з ділянок українсько-російського кордону, або зі сторони адмінмежі з окупованим Кримом, або в зоні проведення ООС. Блокування Керченської протоки було не альтернативою (як дехто стверджує нині), а можливим додатком до будь-якого з варіантів.

Росіяни спирались на два припущення:

Зеленський не витримає перевірку війною: мовляв, перші серйозні бої, перші домовини – і він погодиться на постачання води в Крим, на конституювання особливого статусу "ОРДЛО" в Конституції, на скорі вибори на окупованих територіях тощо;

Захід не здатний швидко продукувати жорсткі безпекові рішення.

Невідомо, наскільки сильним рівнем занепокоєння Захід зреагував би на початок масштабної агресії. Але на підготовку до неї він зреагував цілком гідно. Особливо це стосується нової американської адміністрації.

Безумовно, на можливі плани Путіна вплинула реакція Вашингтону, оперативна й відносно жорстка. Відносно – бо первісний варіант антиросійських обмежень виглядав, наскільки знаю, більш нещадним. Окрім того, анонсовані ще в лютому санкції США проти німецьких компаній, що беруть участь у "Північному потоці-2", так і не запроваджені.

Застосована Білим домом комбінація військових, політичних і економічних заходів – не те, чим можна наполохати Путіна. Але, в будь-якому разі, це найжорсткіше, що демонстрував Вашингтон протягом останньої п’ятирічки.

Йдеться, зокрема, про:

– приведення у бойову готовність контингенту американських військ у Європі;

– запровадження надзвичайного стану у зв’язку з підвищеною загрозою через зовнішню діяльність уряду Росії;

– обмеження операцій щодо суверенного боргу РФ.

Переоцінювати вагу цих кроків Байдена не варто. Але він не "войовничий примиренець" Обама. Він не путінський емпат Трамп. Росія це відчуває.

Від того, чи складеться (як складеться) розмова між Вашингтоном і Москвою, багато в чому залежатимуть терміни, форми й напрямки можливої агресії Росії проти України. Або відведення загрози агресії на певний час.

Україна в цій ситуації, на жаль, об’єкт, майданчик для ризикованої гри. Ключовий гравець, чиї інтереси збігаються з нашими, – Сполучені Штати. Зверніть увагу: до того як включилися США, і Берлін, і Париж закликали до стриманості не тільки Росію, але й Україну.

На сьогодні найбільш імовірним сценарієм є ескалація бойових на Донбасі, що передбачає не просто збільшення обстрілів, але й наступальні дії. Інші варіанти містять для росіян додаткові ризики – військові, політичні та економічні.

Неприхована масштабна агресія означатиме весь набір наслідків – від великої кількості домовин з триколорами, до міжнародних санкцій уже не виховного, а карального характеру.

Чи зупинить це Росію? Якщо вона не досягне вигідних для себе домовленостей зі Штатами протягом найближчих тижнів – не факт. Хоча ризик масштабної агресії, повторюся, нині не є високим.

Третє. Чи здатна Україна на повноцінну відсіч агресору?

Якщо йдеться про зону проведення ООС – сил і засобів має вистачити. Навіть якщо попередній сценарій розвитку подій виявиться не надто втішним.

Влада, як на мене, надмірно ретельно дбає про те, щоби Україну, не дай Боже, не зробили винною у можливій ескалації. Країна вже проходила це в 2014-му, коли керівництво нашої держави надто ревно виконувало настанову західних партнерів – не провокувати загарбника.

Якби Ізраїль так само безумовно довірився США навесні 1967 року, влітку того ж року близькосхідна держава ризикувала припинити своє існування. Але прем’єр Ешкол не дослухався до вимог президента Джонсона, котрий вимагав не провокувати потенційного агресора. Ізраїльський очільник ігнорував поради свого геополітичного захисника, бо бачив пряму загрозу існуванню держави. Ізраїль першим завдав удару по позиціях п’яти арабських країн, що готували вторгнення на його територію. Ізраїль вижив. І переміг.

Українська влада не може бути "напіввагітною" війною. Беззмістовно щоденно кричати про загрозу вторгнення і одночасно вимагати від військових дотримуватись обмежень, на які погодились політики.

Ворожі безпілотники не мають безперешкодно працювати над нашими позиціями. Ворожі снайпери не мають безкарно розстрілювати наших бійців.

Якщо росіянам знадобиться провокація, вони самі її організують. Якщо знадобиться виправдання для агресії – вони його вигадають. А от нашим воїнам на певних ділянках у конкретний момент можуть оперативно знадобитися необхідні сили і засоби, люди та техніка. Щоб відстояти позиції. Щоб вижити. І є ризик цих резервів не дочекатися.

Співвідношення сил України і Росії в багатьох важливих військових компонентах не на нашу користь, це очевидно. Так само очевидно, що за нас не будуть воювати ні НАТО в цілому, ні США, зокрема.

Проте, якщо ми продемонструємо здатність захищатися, нас будуть підтримувати. Як врешті-решт американці підтримали Ізраїль у 1967-му, незважаючи на ігнорування їх порад.

Здатність захищатися починається з базових речей.

Неможливо виграти війну, якщо дієш так, ніби її не існує.

Якби Верховний головнокомандувач насправді готувався до реальної війни, то:

– план протидії агресії мав стати головною, а, можливо, і єдиною темою засідань Радбезу, поки загроза нападу не зникне. (Поки справжня війна на порозі, "серіальний" порядок денний можна ненадовго відкласти);

– державне оборонне замовлення (ДОЗ) мало бути скероване до профільного парламентського комітету на початку року, а не в середині квітня;

– зміст ДОЗ формувався би з урахуванням наявних загроз.(Некритичними закупівлями, нетерміновими замовленнями варто пожертвувати заради екстреного постачання того, чого в першу чергу потребуватиме оборона);

– система планування постачання, виробництва та ремонту зброї, озброєнь і боєприпасів нарешті мала б розроблятися так, щоб унеможливити традиційне тринькання дорогоцінних оборонних коштів;

– закон про територіальну оборону був би давно ухвалений. (Розмови тривають більше року, нової системи ТРО досі немає, що не може не тішити ворога);

– президент скористався би правом (яким його віднедавна наділив закон 3553), не оголошуючи мобілізації, оперативно підсилити Збройні сили резервістами з бойовим досвідом;

– держава давно повідомила б ООН про юридичну нікчемність угоди 2003 року про угоду щодо Азовського моря; негайно вимагала утворення міжнародної комісії з делімітації та демаркації українсько-російського кордону в Чорному морі та на Азові; форсувала ухвалення закону про внутрішні води та територіальне море України.

Це насправді не повний перелік того, що варто було б зробити. І дещо з цього треба почати робити просто зараз.

Впевнений, що Україна потребує членства в НАТО не менше, ніж НАТО потребує членства України. Але процес приєднання до альянсу прискорюють не крики про те, як ми туди хочемо. І навіть не обсяги запроваджених натівських стандартів.

Тут головне – адекватність керівництва країни викликам часу. І відповідність системи безпеки і оборони наявним загрозам. От ті речі, які переконають світ у нашій здатності боронити себе. А відтак – у нашій привабливості як надійного безпекового союзника.

А новий воєнний іспит ми маємо скласти. Коли б він не відбувся. А він відбудеться неминуче.

Маємо звикати жити під постійною загрозою загострення. Як той самий Ізраїль. Приклад якого доводить: стан перманентної війни не заважає розбудовувати ефективну економіку, тим більше – ефективний безпековий сектор. Радше навпаки.