Начало войны 2014-го в Славянске в воспоминаниях трех десантников

Автор – Ольга Кириленко, Українська правда

12 квітня 2014 року перед будівлею відділення міліції у Слов'янську висадилися люди в камуфляжі та балаклавах.

Вони швидко оточили будівлю, зірвали решітку на вікні на першому поверсі й вимагали в тамтешніх міліціонерів, які забарикадувалися у зброярні, здати їм міськвідділок. Тих, хто опирався, били.

Так 9 років тому в Слов'янську розпочалася війна на сході України. Озброєна російська диверсійна група із загону ФСБ "Крим" під командуванням бойовика Ігоря Гіркіна захопила місцеве відділення міліції, а згодом і будівлю СБУ.

Ввечері наступного дня в Україні оголосили про початок повномасштабної антитерористичної операції за участю Збройних сил України.

Свідками та учасниками операції, яка по факту була повноцінними бойовими діями між українськими силами та російськими бойовиками, стали з десяток різноманітних підрозділів. Десантники та льотчики ЗСУ, спецпризначенці СБУ та Внутрішніх військ МВС, вчорашні учасники Майдану, яких збирали в резервні батальйони Нацгвардії.

До виходу росіян зі Слов'янська українські сили три місяці билися за місто. Спочатку намагалися штурмувати в лобову, а потім обходили Слов'янськ, щоб витиснути з нього терористів.

Однією з перших у війну вступила львівська 80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ. Серед її військовослужбовців були троє, з якими УП познайомилася під час роботи на Бахмутському напрямку вже у 2023 році:

• тогочасний заступник командира роти Олександр, якому на час боїв за Слов'янськ був усього 21 рік

• виконувач обов'язків старшини першого батальйону Руслан, який, як сам пригадує, потрапив до армії на початку 2000-х, обираючи між "армією, заробітками і тюрмою"

• начальник штабу гаубичного артилерійського дивізіону Володимир, який пішов у військовий виш слідом за друзями і, як сам жартує, "теж зробив свою помилку".

Нинішні посади військових ми не вказуємо з міркувань їхньої безпеки.

УП попросила їх поділитися своїми спогадами про перші місяці війни Слов'янська. Вони охоплюють період від 13 квітня до 5 липня 2014 року, дня звільнення міста.

Ці історії – про неусвідомлення тонкої межі, коли почалася справжня війна, і водночас про готовність брати в ній участь. Про перші втрати й порушення наказів, аби тих втрат було менше. Про величезну кількість боєприпасів і відсутність дронів, щоб коригувати влучність ударів. Про недовіру військових до медиків і страх медиків перед пораненнями військових.

Нарешті про очікування, що все швидко закінчиться у Слов'янську, і всі поїдуть додому. Чого не сталося і за 9 років.

Напередодні війни

На початку квітня 2014 Крим уже кілька тижнів перебував під російською окупацією, а на сході та півдні України – від Харкова до Одеси – спалахували проросійські та сепаратистські виступи, за якими проглядався почерк російських спецслужб. Ситуація щодня загострювалася.

6 квітня сепаратисти захопили будівлю СБУ в Луганську, 7 квітня – будівлю ОДА в Донецьку. Серед їхніх вимог – проведення "референдуму", утворення місцевих "республік" і погроза попросити Путіна ввести війська.

Втім, до 12 квітня 2014-го, тобто початку подій у Слов'янську, сепаратисти на сході діяли переважно без прямого застосування зброї – вони штурмували будівлі кількістю.

На схід поступово "підтягувались" Збройні сили та добровольчі батальйони. Частина 80-ої бригади також прибула на схід.

Олександр: 12 квітня ми заїхали в Луганськ. Не переночували там і ночі, як нам сказали: "Виїжджаємо, речей з собою не беремо – їдемо на два-три дні". Я вдягнувся і пішов до бойових машин. Так ми виїхали до Слов'янська.

Руслан: У Луганську, де (сепаратисти – УП) якраз недавно взяли СБУ, ми стояли у старій частині зв'язку – зайняли по ній кругову оборону, заникали машини, до нас підтягнули львівську "Альфу".

Я питав у "альфівців", що ми маємо робити. Вони казали, що планується відбивати цю будівлю СБУ. Що 80-тка постріляє по ній мінометом, виїдуть БТРи, заблокують виїзди, забіжить "Альфа" і всіх перевалить. Тобто все вже було сплановано.

Але вночі нам сказали виїжджати з Луганська на Райгородок (5 кілометрів від Слов'янська на північний схід – УП). Там ми, як козаки, стали посеред поля, обгородилися машинами, а всередині наставили палаток. Виставили пости, розгорнули Д-30 у напрямку небезпечних шляхів і жили собі так до Великодня.

На Великдень (20 квітня 2014 – УП) приїхав нам святити паску місцевий піп – потім виявилося, що він сепаратист, главарь місцевої шайки. Командував загоном, який пізніше намагався нас оточити.

Перший бій, перша втрата і штурми блокпостів

Зранку 12 квітня 2014-го озброєні люди в камуфляжі захопили відділ міліції у Слов'янську – на їхню підтримку стала тогочасна міська голова Неля Штепа і частина місцевих жителів. Наступного дня в.о. президента Олександр Турчинов оголосив про початок широкомасштабної АТО за участю ЗСУ.

Приблизно за 10 годин до офіційної заяви Турчинова біля Слов'янська (зі сторони східного мікрорайону Семенівка) відбувся перший бій дев'ятирічної війни – російська диверсійна група із загону ФСБ "Крим" відкрила вогонь по українських спецпризначенцях з "Альфи".

На підмогу спецпризначенцям прийшов тогочасний командир 3-ої роти 80-ої бригади (нині – комбриг 59-ої бригади) Вадим Сухаревський. Попри наказ "не стріляти", він відкрив вогонь по терористах з БТР, після чого ті відступили. Перший бій, на жаль, також приніс першу бойову втрату цієї війни – вбили капітана СБУ Геннадія Біліченка.

В наступні кілька тижнів українська армія відбивала в терористів блокпости для в'їзду до Слов'янська.

Олександр: 13 квітня була сутичка "Альфи" з терористами – ми тоді допомогли "Альфі" втримати бій, у нас було шість чи сім БТРів.

Спочатку "альфівці" й терористи говорили між собою, а потім прямо на дорозі почали стріляти. Далі стрілянина перекинулася на машини й буси спецпризначенців. Я сказав своєму водієві БТРу, щоб він під'їхав і прикрив бус, бо в ньому вже було кілька поранених. Ми загородили собою бус і чули, як по машині сипляться кулі, як вибухають гранати…

Командир моєї роти, старший лейтенант Вадим Сухаревський або відкрив вогонь, або дав вказівку навіднику свого БТРа, щоб той відкрив вогонь з КПВТ. Коли стріляє автомат – це одне, а коли КПВТ – зовсім інше, цей звук налякав (терористів – УП), і ті, хто лишилися цілими, відійшли.

Далі наші хлопці (з 80-тки – УП), які сиділи в "Уралі", зіскочили, почали перетягувати поранених у машини, і так ми колоною звідти виїхали у напрямку Харкова.

Загиблий "альфівець" (Геннадій Біліченко – УП) був у мене в БТРі близько п'яти годин. Я бачив, як хлопці, що сиділи в цьому ж БТРі, почали падати духом. Кажу: "Так, починаємо розказувати анекдоти!".

За два дні (15-16 квітня 2014 – УП) ми вже не могли заїхати у Слов'янськ – з'явилися блокпости, озброєні цивільні. Звідки вони там взялись… У них були георгіївські стрічки, російські прапори, пізніше – прапори "ДНР".

На штурм цих блокпостів з піхотою на БТРах поїхали десь 25 квітня. Перший блокпост на в'їзді у Слов'янськ з напрямку Ізюма ми брали рази три! Поки не застосували трохи іншу тактику і за раз не взяли і перший, і другий блокпост, який був на повороті на Красний Лиман (нині просто Лиман – УП).

Володимир: У квітні 2014 на виконання завдань зі мною виїхала одна артилерійська батарея Д-30, тоді всі думали, що з артилерії ж ніхто по людях стріляти не буде! У машинах – це десь чотири вантажівки, забиті боєприпасами.

Була навіть така ситуація: у нас з кожним переїздом нагромаджувалося повно майна: каремати, палатки, пічки, і вже не було де це возити. І от командир бригади мені каже: "Вивантажуй свої боєприпаси, будемо туди завантажувати палатки! Ти шо, по людях стріляти будеш?". Кажу: "Звичайно, що не буду!".

У підсумку автомобілі з БК було перевантажено, а в мене лишилося всього 20 ящиків з боєприпасами (зовсім мало – УП).

А тут у хлопців реальні бої на тих блокпостах! Командування АТО каже – десантно-штурмові підрозділи вже пішли на штурм, бракує артилерії, витягуємо артилерію!

Я приїжджаю в базовий табір сил АТО, а там мене зустрічає мій найкращий друг з Сумського артилерійського інституту – ми 13 років не бачилися! І я бачу, що в нього гармата стріляє… Кажу: "Ігорю, ти шо, освітлювальними снарядами стріляєш?". Він каже: "Ні, осколочно-фугасними".

Підходить до нас з Ігорем начальник артилерії АТО й питає: "Володя, ну що, скільки БК привіз?". А я йому: "Не повірите: 20 ящиків снарядів… і палатки".

За кілька годин нам усе ж підвезли снаряди й ми почали працювати по скупченнях бойовиків, блокпостах. У них на той момент уже були міномети, дві "Нони", які вони, здається, у 25-ої бригади віджали. Тобто вони теж застосовували артилерію.

Чи вважали ми 12 квітня відліком війни? Щоб ви розуміли, тоді навколо ні інтернету як такого не було, ні телевізорів, ні смартфонів. Інформацію нам давали голосом – приїхав якийсь командир і розповів про обстановку. Ми чисто робили те, що нам кажуть.

Руслан: Ми думали: та скільки тих сепаратистів, зараз швидко владнаємо це питання, і все закінчиться! Це не було схоже на війну, це було схоже на розборки, щось партизанське.

Противника ми називали "москалі", "сепаратисти", але всі розуміли, що це Росія. Ми ж знали, що зайшов Гіркін, а він – росіянин. Ну, й уже пізніше, коли ми в серпні зайшли в Луганськ, стало очевидно, що в простих сепаратистів не може бути "Градів".

Подальші спроби штурму Слов'янська й тисяча снарядів на три дні

Наприкінці квітня, після кількох спроб штурму блокпостів сепаратистів, українська влада оголосила про бажання заблокувати російське угруповання у Слов'янську. Це мало б допомогти "локалізувати проблему".

Руслан: Після невдалого штурму (5 травня – УП) було перепланування: почалася операція не в лоб, а в обхват. Треба було охопити гарнізон (росіян – УП) у Слов'янську, щоб закрити їх там і перебити.

Володимир: От бачите, 2014 рік, а всі вже розуміли, що великі міста в лоб не візьмеш. А зараз і ми, і противник використовуємо тактику охоплення.

Можу сказати, що БК нам на той час вистачало. Було навіть таке: приїжджає фура, на ній десь тисяча снарядів, і ми ту тисячу могли витратити за два-три дні! Зараз, щоб ви розуміли, стільки снарядів немає навіть на місяць.

Але тоді, з іншого боку, не було аеророзвідки. Спостереження з командно-спостережних пунктів було ускладненим через місцевість, тому ми застосовували правила стрільби.

Наприклад, щоб подавити ціль, "взводний опорний пункт" 300 на 200 метрів, треба було випустили 1080 снарядів, а щоб її знищити – 3240 (за мірками повномасштабного вторгнення, це космічні цифри – УП). А в противника, до речі, вже тоді літали безпілотники!

Олександр: Майже до кінця травня 2014-го я стояв на одному блокпості і з нього ходив у розвідку, дивився, що роблять сепаратисти, і допомагав нашим коригувати вогонь.

Ми обшуковували цивільних, які повз нас проїжджали, поки вони не підняли бунт – тоді з нами почала стояти міліція.

Паралельно нас кошмарили сепаратисти. 24 травня вони обстрілювали наш блокпост з міномета. Спочатку недострілювали метрів 500, а потім… я опинився не в тому місці не в той час і отримав поранення.

Вирішив на трохи зняти бронежилет, кітель з довгим рукавом, бо було дуже жарко, хотілося провітритися – і тут знов обстріл. Я тільки бронежилет надягаю, і хлоп – я вже відлетів. Була 18:20.

Усе, як у кіно: снаряд повільно торкається землі між двома солдатами – одного сильно розриває, інший отримує сильне поранення, а все, що проходить повз них, відлітає в мене. Голова тріщить, усе тріщить, руки обгоріли, усе у крові.

Медичний БТР-4 міг забрати тільки одну людину, я сказав: "Забирайте Сергія, у нього вскритий череп". Але нас таки в одну машину поклали: його на ноші, а мене на підлогу.

Трохи далі, на трасі на Ізюм, нас уже чекали цивільні медики на машинах-"таблетках". Вони хотіли подивитися мої рани, але я їх відганяв. Казав: "Куди лізете, ще не прийшов час послабити джгут". Потім підійшов командир і сказав, що мені ніхто не хоче зла.

На цьому моя історія зі Слов'янськом завершилася.

Вихід сепаратистів зі Слов'янська

З другої половини червня 2014-го українська армія поступово почала відновлювати контроль над дрібними населеними пунктами навколо Слов'янська й оточовувати російське угруповання.

Російські бойовики відступали. У ніч на 5 липня вони остаточно вийшли зі Слов'янська та прорвалися на сусідній Краматорськ, а згодом почали рухатися на Донецьк.

Цього ж дня в місто зайшла українська армія. Другий резервний батальйон НГУ підняв над міськрадою Слов'янська український прапор. Боїв у самому місті не було.

Володимир: Ми стріляли з артилерії до того моменту, поки противник не зрозумів, що його обходять і охоплюють. Хоча там теж така темна історія… Незрозуміло, чому за наявності тільки однієї дороги для відходу ми дали їм можливість вийти. У нас же була і артилерія, і авіація.

Ми стріляли навздогін по колонах, але це були непланові вогневі завдання без спостереження, тому особливого ефекту від цього не було.

Це зараз ми можемо самі розвідувати, виявляти об'єкти противника й брати їх до ураження – тоді такого не було! Ми ж їх навіть не бачили, розумієте?

Руслан: У мене незадовго до виходу (терористів – УП) зі Слов'янська все тільки починалося! Мені тоді пощастило – може й ні, але думаю, що таки пощастило – бути в бронегрупі з трьох БТРів і танка, яка штурмувала Миколаївку (останній населений пункт перед звільненням Слов'янська, що розташований за 2 кілометри на схід від нього – УП).

Завдання: промацати, чи є в Миколаївці противник, виявити його вогневі точки. Тобто розвідка боєм. Ранком ми вишикувалися – танк, за ними три БРТи – і почали спускатися з горбочка в Миколаївку.

Піхоту в нас у броню загнали, але я не погодився – сказав, що краще я від кулі склею ласти, ніж згорю в БТРі. Тому я лежав зверху.

У нас тоді перша втрата була… Загинув головний сержант Володя Чепелюк, він був кулеметником (22 роки, посмертно нагороджений орденом "За мужність" – УП).

Виходить, ми зайшли, по нас стріляють з усіх боків, з СПГ вони зачіпають наш танк, у ньому загоряється динамічна броня. Танк з переляку дає по гальмах, я бачу, як летить ще один снаряд СПГ, розвертаю голову й бачу, як ніби падає кулемет, його переїжджає БТР.

Механік на задньому БТРі дає по гальмах і лупить наш БТР у дупу. Ми виявили вогневі точки, розвертаємося, щоб відходити.

Танк уже поїхав, я дивлюся на задній БТР, який димить, підходжу, кажу екіпажу: "Чому БТР не гасите? Він же згорить!". А вони: "Та який БТР, у нас 200 в люку". А там Володя… я тоді вперше побачив плоть вбитої людини. Але що вже, треба проводити евакуацію, вони то хлопці молоді, а я був старший, 39 років, готовий до всіх тих "прикалюх".

Кажу: "Відкриваємо люк, забираємо тіло, дістаємо ковдру, ловимо в кущах механіка, заводимо БТР". Ми повернулися, розказали про вогневі точки – артилерія та авіація почала по них відпрацьовувати.

Передаємо Володю медикам – у них шок, вони бояться до нього підійти. Ну, не були люди готові до такого мочилова! Щоб лікарі не втратили свідомість, ми самі занесли його в медичку. Братва почала відмивати БТР.

Нам одразу сказали: "Хлопці, зараз відпочинете, і треба буде ще раз поїхати, подивитися, чи ми їх добили артою та авіацією". Танк відмовився, ми поїхали двома БТРами.

І нам кажуть: "Тільки не стріляйте, ми з горба будемо дивитися, звідки по вас стріляють". Ми ще раз з'їздили, а на ранок уже розроблялася операція, як зайти туди всіма силами.

Ну і зранку в Миколаївці (3 липня 2014 – УП) вже БТРи, танки, піхота 25-ої бригади – а противник звідти звалив! Ми десь на 12 годин за ними не встигали.

Далі була висота на виїзді з Миколаївки в бік Семенівки (східна околиця Слов'янська – УП), де в нас водій одного БТРа Артем Бережний двічі на ТМці підірвався. Ну не було в нас міношукачів!

А потім 5 липня 2014-го ранесенько, як тільки сходить сонце, наказ: штурмова група висувається по висотах у сторону Семенівки, робить зачистку і рухається в бік Слов'янська. Ми йшли по висотах, а піхота 25-ої – по низу.

Зайшли в Семенівку, а там теж нікого не було. Тоді нас кинули на броню, і ми колонами заїхали у Слов'янськ.

Місцеві раділи, слів "чого ви приперлись" не було. Зразу ж приїхала машина з хлібом, ковбасою військовою. Було пару п'яних сепарюг, які виходили на вулиці з автоматами й не розуміли, що твориться – їх одразу пакували.

Мені тоді випала честь повісити прапор ВДВ над міськрадою – я зняв його зі свого БТРа і підняв уверх. А потім спустився, а там – газони, дерева, сонечко, мене десь на годину вирубило. Уже в дорозі я зрозумів, що забув на газоні свою арафатку!

Думаю, блін, невже я ще колись попаду в той Слов'янськ?

Олександр: Я був у шпиталі, коли прийшла новина, що противник вийшов з міста. Була така… ейфорія. Думав, що вони повністю пішли, а виявилося, що ні, вони засіли в Донецьку і в Луганську.

Я тримав з хлопцями зв'язок, і вони казали: "У нас нова задача, ми їдемо далі, їдемо далі". І я розумів, що ще нічого не закінчується.

Руслан: Слов'янськ був для нас історією про перемогу. Я вірив, що все закінчилось, ми навели порядок і поїдемо додому. Поки не знав, що попереду Луганський аеропорт.

Володимир: Усі ми думали, що все закінчиться в Слов'янську, ми всі будемо героями, відстоїмо нашу землю і наші права.

***

Після Слов'янська герої цього тексту воювали в Луганському аеропорту, Щасті, Пісках, Широкіному.

Період війни з 2017-го до 24 лютого 2022-го Володимир називає часом затишшя – коли не можна було стріляти, але можна було відкривати вогонь у відповідь.

Він, як і Олександр, до останнього сподівався, що повномасштабного вторгнення не станеться. Руслан навпаки – налаштовував своїх бійців, що "одного дня москаль попре, і ми з усім світом, який нам допомагатиме, своїми руками його поб'ємо".

Олександрові, для якого війна у Слов'янську почалася в 21, зараз 30. Володимиру, який зустрів війну в 34, виповнилося 43. Руслану, який був одним із найдосвідченіших у своєму підрозділі в 39, нині 48.

Усі троє воюють на Бахмутському напрямку, утримуючи головну дорогу, що веде до Бахмута – трасу "Костянтинівка – Бахмут".

"Після 24 лютого почалася справжня бійка, де з одного боку гопник, який думає, що він дуже сильний, а з іншого – хлопець, якому пофіг кому бити рожу, гопнику чи не гопнику.

Він просто розуміє: якщо не відповість, його задушать. Навіть якщо йому буде боляче, його поважатимуть, бо він зробив опір сильнішому", – описує війну після 24 лютого 2022-го Руслан.

За цей рік кількість контрактників у його підпорядкуванні зросла з 42 до 142. Усі, за словами Руслана, готові виконувати будь-яку задачу по своєму напрямку.

З головних відмінностей між тим періодом війни, що розпочався у 2014-му, і 2022-им Володимир називає появу РЕБ, радіолокаційних станцій, що можуть засікати виходи ворожої артилерії. А також авіації, на яку можна підвішувати ракети НАТО, і засобів ППО, які можуть знищувати противника навіть уночі.

До Слов'янська, з якого все почалося у 2014-му, фронт за час повномасштабного вторгнення посувався двічі. Вперше – влітку 2022-го, коли росіяни стояли від міста за 10 кілометрів, за річкою Сіверський Донець.

Вдруге – навесні 2023-го, коли після захоплення Соледара росіяни почали розвивати наступ на північний захід по дорозі М03.

Зараз фронт проходить за 25 кілометрів від Слов'янська.

На запитання, чи дійдуть цього разу росіяни до міста, герої цього тексту відповідати вагаються. Пояснюють, що все впирається, зокрема, у фаховість підрозділів на шляху до Слов'янська та вчасне надходження іноземної зброї, боєприпасів.

"Навіть якщо вони наблизяться до Слов'янська, то через пів року", – каже Руслан.

"І знов-таки, у лоб туди ніхто не полізе – піде охоплення. За Бахмут вони вже скільки тягаються? Вони ж спочатку в нього вперлися і стояли, пробували з усіх сторін. А Слов'янськ – це навіть не Бахмут!" – додає Володимир, а за кілька хвилин накидає китель і повертається до своїх звичних фронтових задач.

Бо ні у 2014-му, ні у 2022-му нічого не завершилося за "2-3 дні". Бо цього вечора у квітні 2023-го знову ніхто не поїде додому.