Чому керівники громад на Донеччині не готують собі «запасні аеродроми»

Чимало пересічних жителів Донецької області (ті, хто має відповідні фінансові можливості) під час війни придбали квартири чи будинки в різних регіонах України. Мати власний дах на головою — природне прагнення українців. Орендоване житло «не гріє»: власники постійно підвищують орендну плату, часто пропонують шукати інше житло. Вимушені переселенці можуть годинами розповідати власні сумні історії поневірянь по чужих кутках. Тому кожна родина ВПО мріє про два «щасливих випадки»:

1. аби вціліла власна домівка;

2. мати впорядковане житло у приймаючій громаді.

Всі знають, що нерухомість у прифронтовому регіоні — річ надто крихка: у будь-який момент будинок чи квартира може перетворитися на купу будівельного сміття. Звісно, у тилових регіонах теж існують подібні ризики. Але шанси втратити нерухомість там все-таки інші. Тому жителі прифронтових регіонів прагнуть придбати хоча б скромне, але власне житло десь подалі від війни. Як правило, у західних областях України.

Схоже, що саме так вчинив керівник Святогірської міської військової адміністрації Володимир Рибалкін. У жовтні 2024 року він став власником квартири в місті Свалява Закарпатської області. Вартість квартири на момент набуття права власності — 1 077 000 гривень. В який спосіб керівник Святогірської МВА став власником квартири (договір купівлі-продажу, чи щось інше) Карачуну не відомо. В усякому разі отриманий у 2024 році офіційний дохід Володимира Рибалкіна перевищує вартість квартири.

Не виключено, що хтось з керівників військових адміністрацій Донецької області (або працівників апарату) купували під час війни житлову нерухомість в інших регіонах України. Це цілком нормально і зрозуміло (аби тільки не за вкрадені бюджетні гроші). Журналіст Карачуна фізично не міг переглянути усі декларації.

Але масово чиновники Донеччини житло під час війни не купували!

Попри обстріли і ризики для життя, вони продовжують працювати у своїх громадах і жити у власних домівках.

Чому?

— Я вірю у Збройні Сили України, — коментує на прохання журналіста Карачуна Олексій Кривоконь, начальник Черкаської селищної військової адміністрації. — Ми залишаємося тут, як то кажуть, до останнього. Але я думаю, що все буде добре. Звісно, про всяк випадок ми готуємо місця для оперативної евакуації жителів нашої громади — уклали меморандуми про співпрацю з кількома громадами в інших регіонах України. Що стосується моєї родини, ніякої нерухомості під час війни ми не купували. Живемо тут.

— Придбати житло для своєї родини десь подалі від війни? Якщо відверто, я навіть про це не задумувався, — розповідає начальник Миколаївської міської військової адміністрації Володимир Проскунін. — Я навіть думати не хочу про те, що мені, можливо, доведеться залишити Донеччину, моє рідне місто. Звісно, у кожного з моїх колег може бути якась своя життєва ситуація. І якщо хтось придбав житло під час війни десь у більш безпечному регіоні, хіба можна людину за це засуджувати?