Щотижня на мотоциклі: з Криму — до Слов’янська і назад! Розповіді байкерів мотоциклетного клубу «Free Riders»

Розповідає Віктор Кісіль, відомий у Слов’янську підприємець, мотоцикліст з багаторічним стажем:

— «Free Riders» — назва слов’янського мотоциклетного клубу. Якби не війна, у цьому році відзначали б двадцять третю річницю клубу. Протягом усього цього періоду відбулося чимало цікавих подій та знайомств. Члени клубу брали активну участь не лише у мотоциклетному русі нашого міста, а й у багатьох інших культурних заходах.

Приміром, щовесни ми вітали ветеранів Другої світової війни. Також багато років члени клубу були неофіційними шефами школи-інтернату. Займалися організацією рок-концертів, які проходили під гаслом «Молодь проти наркотиків».

Сьогодні, напевне, не всі жителі міста знають, що затятими мотомандрівниками були відомі у Слов’янську люди — Валерій Прудський, Федір Шепотько, Валерій Бондаренко. Вони намотали шляхами України на мотоциклах десятки тисяч кілометрів. Залюбки колесили також і країнами ближнього закордоння.

Тут треба згадати такий факт: у Слов’янському педагогічному інституті на початку 70-х років діяв мотоклуб під керівництвом викладача нарисної геометрії А. А. Лефевра.

Голова клубу завжди вирушав у мотопробіги разом зі своїми однодумцями. Вік членів мотоклубу визначався просто: до і відразу після служби в армії.

Наші мотопробіги організовувало переважно керівництво педагогічних інститутів України. Вони присвячувалися різним святам чи датам. Активну участь в організації заходів брав Валерій Бондаренко. Проводилися концерти, обмін досвідом між навчальними закладами, різноманітні екскурсії.

Мотоклуби інших міст організовували прийом, а також, за потреби, ночівлю. Але, як правило, це були поїздки — одноденки. Інколи ми везли з собою самодіяльних артистів, які брали участь у святкових концертах.

Потім були поїздки до полтавських та київських інститутів, обмін досвідом. А одного разу під час поїздки до Криму (до піонерського табору Артек), нам навіть виділили у супровід «Волгу». Автомобілем їхали ветерани, запрошені на свято. Наша колона була прикрашена стрічками та прапорами.

Після повернення додому ми зазвичай випускали стінгазету з фотографіями та описами наших подорожей. Стіннівка вивішувалася на всю довжину інститутського коридору.

Також періодично допомагали чергувати патрулям ДАІ на трасі, на випадок переслідування — це був дуже важливий показник для мотоклубу.

На літніх канікулах ми збиралися у групи по три-п’ять мотоциклістів і їхали вже у туристичні поїздки. Кілька разів їздили в Ленінград, по Кавказу, Карпатам. Запам’яталося, як добре ставилися до мотоциклістів на Кавказі.

Однією з найбільш популярних були поїздки до країн Балтії. Ми їхали через Москву, Ленінград, Таллінн, Вільнюс, Брест і поверталися через західні області України. На ночівлю розміщувалися у наметах, кемпінгах, або у посадках, на березі річки. Провізію брали з дому, готували самі — на газових «джмелях», купували лише хліб та бензин.

Готувалися до подорожей дуже ретельно. Тюнінгували мотоцикли вітровим склом, дугами безпеки, обов’язковим атрибутом був багажник. На дугах ставили неіржавіючий захист для колін від вітру. Займалися встановленням поворотів ті, хто їх не мав, бо руками показувати поворот було якось не солідно.

А один з наших друзів прилаштував до багажника свого мотоцикла навіть рукомийник! Брали з собою одне запасне колесо на всіх, запасні шини, камери, вулканізатори. Аби захиститися від дощу та вітру, застосовували армійські костюми хімічного захисту, обов’язково — шкіряні куртки та рукавички. Заправляли повні баки — і в дорогу. До речі, мотоциклетний бак бензину коштував тоді 70 копійок.

За час усіх поїздок, на наше щастя, не сталося жодної серйозної ДТП. Були різні незначні падіння, але обходилося легким переляком, або розбитим поворотником чи зламаним лобовим склом. Тобто без серйозних травм та каліцтв.

Мабуть, так було через те, що колектив у клубі підбирався із серйозних, відповідальних хлопців. Швидкість у колоні на трасі намагалися тримати в межах 100 км/год. Їздили переважно на «Явах». Пробували іншу техніку вітчизняного виробництва, але вона себе не виправдала, і Ява залишалася найкращим мотоциклом на той час. Про західних мотовиробників ми знали лише з картинок журналу «За рулем».

Після закінчення інституту я працював у Криму. Сьогодні це здається неймовірним, але на вихідні я їздив (на мотоциклі!) у Слов’янськ. Ввечері у неділю повертався на роботу. Півтори тисячі кілометрів щотижня намотував на колеса свого мотоцикла.

Після закінчення навчання ми збиралися ще близько п’яти років, організовували якісь поїздки. Але з кожним роком мотоциклістів у Слов’янську ставало дедалі менше. Більшість пересідали за кермо автомобіля. Кілька разів їздили в тури на машинах, але це було вже не так цікаво.

У 2008 році у журналі «Мотодрайв» було надруковано спогади Валерія Нестеренка — відомого у Слов’янську автомеханіка, а в минулому — знаного мотогонщика, який у 80-х роках брав участь у багатьох змаганнях з мотокросу. Він виступав за Донецьку область у шосейно-кільцевих перегонах, був неодноразовим призером республіканських змагань. Ось що він тоді розповідав про слов’янський мотоклуб Free Riders»:

— На початку 80-х я був членом спортивно-технічного клубу «Меридіан», який працював тоді при заводі «Словважмаш». На той час змагання проходили досить часто, приблизно раз на два тижні. Ми намагалися виступати на всіх чемпіонатах. Між змаганнями займалися технічною підготовкою мотоциклів до нових стартів.

Звичайно, всі витрати на пальне, запчастини та хоч якийсь тюнінг мотоциклів — за власний кошт. Мотоцикли були здебільшого також власні, за тим рідкісним винятком, коли їх отримували через ДТСААФ.

«Відкатався» в заїзді 40 хвилин — кілька тижнів займаєшся ремонтом свого двоколесного друга. Мотоцикли готували до змагань виключно самотужки — аж до самостійного виготовлення деталей та вузлів. Один мій знайомий спортсмен з Краматорська займався навіть хромуванням кілець у домашніх умовах — у трилітровій скляній банці. Він виготовляв або підбирав абсолютно всі начинки двигуна, крім картера, навіть голчасті підшипники.

Були випадки, коли ми виготовляли кросову вилку, підгледівши у хлопців на змаганнях у розібраному стані. На своєму «ІЖачку» я встановив вихлопну систему власної конструкції, а згодом деякі хлопці, повторюючи за мною, майстрували собі таку саму. Зрештою, я вже виступав на союзних перегонах за збірну України, але призові місця розподіляли між собою москвичі та прибалти, які вже тоді виступали на техніці закордонного виробництва.

За призові місця давали лише грамоти та, у кращому випадку, кришталеву вазу. Організатори змагань не вважали за потрібне виплачувати якийсь призовий фонд, тому дедалі ставало все важче брати участь у змаганнях. Згадую, як один гонщик з Маріуполя, обурившись таким станом речей, порвав свою грамоту за перше місце одразу після вручення нагороди.

Іноді ми організовано вирушали клубом у подорож. Запам’яталася поїздка до Криму — місцями бойової слави, коли всю дорогу нас поливав дощ. На випадок негоди ми брали з собою плащі та гумові чоботи, під’їжджали на заправку, зливали з чобіт воду, заправлялися та їхали далі. На такі поїздки «Словважмаш» виділяв талони на бензин, і нам їх вистачало на дорогу туди й назад.

На сидіння мотоциклів укладали згорнуті в кілька разів ковдри, щоб не так втомлювалася «п’ята точка» під час тривалих поїздок, встановлювали додаткові фари, укомплектовували запасними флягами з маслом, загалом — тюнінгували за повною програмою!

«Словважмаш» у ті роки виступав шефом однієї з прикордонних застав у Криму, тому на ночівлю ми зупинялися у них. Нам виділяли кімнату просто у казармі, харчувалися в їдальні прикордонників. Переночувавши в них, ми вранці сідали на мотоцикли і їхали на різні екскурсії, а ввечері поверталися на ночівлю.

Наші зустрічі з ветеранами мотоциклетного руху завжди дуже приємні. І їм, і нам є про що розповісти! Ми добре розуміємо один одного, бо по-справжньому закохані в мотоцикли. Повірте: їхати на мотоциклі — це такий драйв!