Жителі Слов’янська надто перебірливі, чи вони просто не знають, куди і в які умови їх евакуюють?

«…В кого є гроші, той купує собі житло на новому місці проживання і евакуюється, а в кого грошей немає, того вивозять, як собаку, куди прийдеться. Кажуть: евакуюйтеся, бо життя дорожче! Кому моє життя дороге, якщо влада молодих не цінує, а пенсіонерів — і поготів! І яка різниця: мене вб’ють тут, чи я помру на чужині від думок про рідний дім», — написав у коментарі до статті на сайті Карачун житель Слов’янська Анатолій Матвєєв.

На жаль, цю думку нашого читача поділяють чимало жителів прифронтових місті і сіл Донеччини. Зазначу, що такі настрої розповсюджені переважно серед людей похилого віку.

Звідки у них такий песимізм? Як не прикро, але песимістичні настрої у більшості людей поважного віку не безпідставні.

Пенсіонери, які відмовляються виїжджати з небезпечних територій, в якості головної причини називають фінансову: «Ми не маємо грошей, аби оплачувати в нових громадах орендоване житло. За дві тисячі гривень, які держава виплачує вимушеним переселенцям, можна орендувати нерухомість, яку житлом назвати важко — занедбані будинки, часто навіть без елементарних побутових зручностей».

Але оренда житла — не єдиний варіант тимчасового вирішення житлових проблем ВПО. Після евакуації людей везуть в різні регіони України, де їх розселяють відповідно до можливостей тамтешньої громади: у шелтерах, модульних будинках, гуртожитках, переобладнаних під тимчасове житло дитсадках тощо. Безперечний плюс такого розселення — за житло, як правило, не треба платити. Витрати на утримання житла для ВПО бере на себе приймаюча громада, або якась благодійна організація.

Втім, проживання у якомусь пристосованому гуртожитку підійде не кожному пенсіонеру, адже букет хвороб у людини похилого віку вимагає наявності власного унітазу, ванни (або душової кабіни). Бажані тиша, спокій і хоч мінімальний комфорт.

Звісно, цивілізовані умови для проживання внутрішньо переміщених осіб створені у багатьох громадах (репортажі з шелтерів для ВПО у різних регіонах України свого часу регулярно друкувалися на Карачуні). Але сучасні шелтери — радше виняток. Як правило, люди похилого віку в евакуації стикаються з чималим переліком житлово-побутових проблем, які різко контрастують зі звичним комфортом у рідній домівці. Тому чимало людей, скуштувавши нелегкого переселенського хліба, повертаються додому — під регулярні обстріли і реальні ризики для життя.

Яких переселенців охоче чекають у нових громадах

Є принаймні дві категорії ВПО, яких у нових громадах приймуть «з розпростертими обіймами»: лікарі і родини з дітьми шкільного віку.

Лікарі. Їх не вистачає усюди. Тому у соціальних мережах прифронтових міст часто з’являються оголошення про запрошення на роботу лікарів певних спеціальностей. Їм обіцяють хорошу заробітну плату і забезпечення житлом.

Але лікарі рідко спокушаються подібними «пряниками». Хороші лікарі/ки знають собі ціну (у грошовому еквіваленті — також), і після ухвалення рішення про евакуацію, самі обирають регіон, місто, медичний заклад, посаду. На новому місці вони фінансово спроможні орендувати житло такого рівня комфорту, до якого звикли вдома.

Родини з дітьми шкільного віку. Зазвичай їх запрошують приїздити у сільську місцевість. Обіцяють надати житло і всіляко допомагати.

Але таке благодійництво має цілком прагматичну мету: поповнення сільської школи дітьми ВПО. У багатьох сільських школах критично не вистачає школярів. Якщо школа не має певної кількості учнів, навчальний заклад можуть «оптимізувати». Отож аби зберегти сільську школу, керівництво громади вишукує можливості поповнення контингенту учнів.

«Селище Кам’янка Новомиргородського району Кіровоградської області приймає переселенців. Нададуть у безкоштовне користування два будинки для родин з дітьми. Найкраще, якщо діти/дитина у наступному навчальному році йдуть в 1, 2, або 8 клас«, — оголошення такого змісту нещодавно було розміщено в одній з соціальних мереж Слов’янська. Далі йде перелік переваг цього селища: школа, дитсадок для дітей з трьох років, магазини, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення „Нової пошти“, наявність провідного інтернету, усього 10 км до райцентру і таке інше.

Робота для ВПО з зарплатою 1200 грн в день

Трапляються також пропозиції роботи з проживанням.

Приміром, волонтер з Донеччини Євген Ткачов цими днями розмістив на своїй сторінці у Фейсбук оголошення про набір персоналу до хоспісу, який працює у селі Шишлівка (Закарпаття, 5 км до Ужгорода).

Свого часу хоспіс був евакуйований з Донецької області. За словами волонтера, нині у хоспісі проживають 36 людей похилого віку та з інвалідністю, які залишилися без житла і рідних. Їм потрібен постійний догляд і турбота.

Зараз волонтери формують команду однодумців, які працюватимуть у хоспісі. Наразі найбільш гостра потреба — у доглядальницях (нянях) і кухарях. Хоч сьогодні на ці вакансії готові прийняти чотирьох осіб кожної спеціальності. Обіцяють забезпечити безкоштовним житлом та триразовим харчуванням. На ці посади запрошують вимушених переселенців.

Журналіст Карачуна зателефонував на вказаний в оголошенні контактний телефон і поцікавився розміром заробітної плати.

— 1200 гривень в день. Можливий вахтовий метод роботи (до Ужгорода усього 5 кілометрів). Проживання — в окремому будинку з душем і туалетом.

— Досить непогані умови. А чому шукаєте на ці посади саме вимушених переселенців?

— Місцеві не хочуть на таких умовах працювати, — була відповідь.

Орендувати житло можуть навіть малозабезпечені ВПО

Звісно, нині в Україні значно більша кількість вимушено переміщених осіб, ніж можливостей для їх розселення у більш менш цивілізованих умовах.

Але при цьому в різних регіонах країни є варіанти житла, яке хоч і поступається комфортом рідної домівки, зате воно відносно безпечне. Ось кілька свіжих прикладів.

«Громада села Понятівка Роздільнянського району Одеської області повідомляє, що в селі є вільних шість будинків, чиї власники дали згоду на безкоштовне розселення ВПО (оплата лише за комуналку). Староста села особисто займається допомогою вимушено переміщеним особам. В селі живуть близько тисячі людей, є магазин, школа, дитсадок. Безпечне місце», — йдеться в іншому подібному оголошенні.

Готові прийняти вимушених переселенців і чимало пересічних українців. Жителі різних регіонів також розміщують відповідні оголошення у соціальних мережах Слов’янська.

Приміром, родину вимушених переселенців з дітьми запрошують у село Лютенські Будища (Зінківська територіальна громада Полтавської області). Надають будинок з газовим опаленням. Проживання можливе на тривалий термін. Оплачувати треба тільки комунальні послуги. Є земельна ділянка, на якій можна вирощувати городину. В селі є вся необхідна інфраструктура.

Подібні умови проживання для родини ВПО пропонує і власниця будинку в селі Здовбиця (Рівненський район).

«Просто живіть і доглядайте за будинком. В селі є школа, поліклініка, дитсадок, магазини кафе. Дуже розвинена інфраструктура…», — написала в оголошенні жінка, яка тимчасово живе поза межами України.

Є життя і вдалині від рідної домівки!

Про що говорять наведені вище приклади? Передусім про те, що вимушені переселенці за бажання зможуть знайти якесь житло в різних регіонах України.

Звісно, на новому місці не буде того рівня комфорту, до якого ми звикли вдома. Не буде поряд рідних і друзів. Отож мине немало часу, доки вимушені переселенці інтегруються в життя приймаючих громад.

Але яка, скажіть, альтернатива залишається у тих наших земляків, які відмовляються від евакуації, коли фронт впритул наближується до рідного міста чи села — жити у підвалах і піддавати себе та близьких смертельній небезпеці?!

Фото з особистої сторінки у Фейсбук Євгена Ткачова

Цей матеріал став можливим за підтримки програми «Голоси України» / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. «Голоси України» / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.