Ветеран повернувся з війська: очікування і реальність

Андрій Жолоб, заступник Львівського міського голови, ветеран 46-ї аеромобільної бригади. Фаховий лікар-травматолог. Посада у війську — командир медичної роти. Звільнився з армії по догляду за мамою. Відпочиває душею, коли грає на гітарі у музичному гурті, або сідає за кермо свого мотоцикла.

Про вдячність

— Коли я повертався, думав, що мене тут весь Львів чекає: герой повертається! А виявилося, що крім наших мам, дружин і дітей (тих, хто нас справді чекає), ми не дуже комусь потрібні. І це нормально. Бо це в тебе є первинне відчуття, що ти землю перевернув. Це для тебе воно так. Але, як показує досвід усіх воєн, які відбувалися, немає такого гіпер переоцінювання ветеранів.

З цього випливає інше питання: чи варто ставитися до ветеранів, як до героїв?

Скажу відверто: гіпер емпатія дуже нервує. Ось таке безперервне «руку до серця» і все решта — воно реально викликає занепокоєння. Проста вдячність — оце найважливіше. Можна сказати просто: «Друже, дякую за службу!».

Нам, ветеранам, дуже приємно відчувати вдячність.

Що нас найбільше нервує? Нещирість! Приміром, відбувається якийсь форум або конференція за участю ветеранської спільноти. Приходить туди купа різних цивільних поважних чиновників, депутатів, і починається: «Завдяки вам, наші герої…». Ми не любимо того, це огидно. І затим вісім разів «Слава Україні, слава…». І думається: перестаньте, заспокойтеся, бо це реально нервує. Ми ж відчуваємо, що часто це не щиро.

Звичайно, ми не хочемо бути окремою стигматичною спільнотою. Такими собі «мормонами», яких треба окремо відселяти, окремо спілкуватися з ними і таке інше. Мабуть, проблема в тому, що для налаштування комунікації потрібен певний час. Ми цим теж займаємося.

На чому душа відпочиває

— Ветеран, який повертається з війська, нагадує мені перенакачаний м’яч, який, коли впаде на розбите скло, гучно вистрелить. Тому треба потроху «стравлювати з нього повітря», аби той «м’яч» став придатний для гри. Такий — декомпресований — ветеран буде втричі продуктивніший за цивільну людину. Він уміє швидко приймати складні рішення.

Перше, що я зробив, коли повернувся з війська, на третій день після демобілізації пішов на репетицію. Моя психотерапевтка пояснювала, що я так швидше «випливу» з того стану, який дуже узагальнено називають ПТСР. Музика, сім’я, яка мене чекала, мій мотоцикл — це ті правильні «гачки», які тримають мене у цивільному житті.

Якщо ветеран не має, до чого повертатися, швидше за все, він вирішить залишитися в армії.

Просить гроші на вулиці? То не справжній ветеран

— Кожен, хто сидить на вулиці у військовій формі і просить гроші, приміром, на протез чи ще на щось, не є військовим! Зазвичай це люди, які просто одягнули форму і не мають жодного стосунку до армії.

Ось конкретний випадок: сидить на вулиці хлопець з ампутацією кінцівки, йому кидають гроші. Поряд з ним якась жінка. Починаємо розбиратися в ситуації. На нас одразу нападають навколишні бабусі: «Їди спочатку повоюй!». Невдовзі з’ясовуємо, що це людина, яку, дійсно, мобілізували, але яка на третій день перебування на БЗВП втекла з армії, напилася, пішла гуляти по колії і попала під поїзд, втратила кінцівки. Людина не зробила нічого для захисту держави, але його дружина ним маніпулює для того, щоб у такий спосіб отримувати гроші.

Буде дуже багато тих, хто захоче нажитися на історії війни. І буде багато бажаючих залучити ветеранів до криміналу.

Олексій Гущин, житель Миколаєва. Мобілізувався на початку 2023 року. Проходив службу у складі 14 бригади Національної гвардії України імені Івана Богуна «Червона калина». Бойові завдання виконував на Запорізькому напрямку. Важке поранення отримав у березні 2024 року. Хірурги лікарні імені Мечникова (місто Дніпро) зробили неможливе: врятували більшу частину ноги. Реабілітацію проходив у Львівському реабілітаційному центрі Unbroken. Повернувся у військо, кілька місяців служив у тилу. За рішенням лікарської комісії, був демобілізований.

За що воюють українці

— На жаль, кожен з ветеранів чув такі запитання (і це трохи дратує і засмучує): «Чи вартувало воно того?». Або «За що ти втратив ногу?», «Скільки грошей тобі дали?».

Деякі чоловіки таким чином намагаються виправдати свою відсутність у війську, або свою не залученість до підтримки Сил оборони, і знецінюють те, що роблять військові зараз. І починається: «Я не піду воювати за депутатів», «За кого воювати — за Зеленського?». Ніби всі ми пішли воювати за депутатів, або за Зеленського. Іноді коли я чув «За що ти воював?», відповідав «За Зеленського». І потім бачив розгубленість в очах: «чи він жартує, чи серйозно говорить?».

Люди часто навіть не думають перед тим, як щось запитати чи сказати. Я, наприклад, можу спокійно розповідати про свій бойовий досвід і про обставини поранення. А для деяких хлопців ця тема надто травматична.

Не треба робити вигляд, наче людей з інвалідністю немає

— Наше суспільство досі не може прийняти реалії, що в нас дуже багато людей з ампутаціями, у кріслах колісних. І реагують так, ніби раніше не бачили людину з інвалідністю.

Немає нічого дивного, коли діти реагують по-своєму: вони можуть витріщати очі, тицяти пальцем. Це нормально, бо вони — діти, вони щирі. А от реакція батьків на це іноді дивує.

Якось я гуляв з сином на майданчику. Підійшла дівчинка. Показує на мій протез і запитує у свого тата: «Що це таке?». І він їй: «Тихо, тихо… Я тобі потім поясню».

Що він потім пояснить своїй дитині? А міг би підійти до мене, спитати, можна самому спробувати пояснити.

Тут же нічого страшного немає. Але не можна робити вигляд, наче людей з інвалідністю у нас немає.

Про велику кількість розлучень в родинах військових

— Треба розуміти, що коли чоловік мобілізувався, мобілізувалися і його дружина, і його діти. Дружина бере на себе всі обов’язки, які були до цього на чоловікові. І десь через певний час наші рідні звикають жити без нас. Будемо реалістами: відпустка — місяць раз на рік (або двічі по два тижня). Тиждень ти тільки будеш відходити, взагалі починати розуміти, де ти знаходишся.

На жаль, чимало таких історій відбувається через те, що на початку повномасштабної війни багато чоловіків відправили своїх дружин за кордон, де вони там почали нове життя.

На жаль, через ці випробування не всі проходять. У кожного — своя особиста історія родинних стосунків. Вимушене розлучення показує, наскільки міцні були стосунки в родині.

Один з моїх побратимів на початку війни відправив дружину з двома дітьми до Румунії. Віддав їй всі сімейні заощадження, регулярно перераховував їй зарплатню. А через два роки вона зателефонувала: «Захочеш побачити дітей, приїдеш…». І що він зробить? Що він робив не так? Та нічого! Він піклувався про дружину і дітей, захищав їх. Але від нього нічого не залежить. Можна, звичайно, дорікнути його дружині… Але це її особистий вибір.

І в той же час бачиш важко поранених хлопців, від яких дружини не відходять ні на крок.

Сім’я має бути разом. А коли тривалий час кожен живе своїм життям, закономірно, що деякі сім’ї розпадаються.

Володимир Хлян, староста Чернилявського старостинського округу Яворівського району Львівської області. Ветеран АТО. У вільний час тренує земляків у спортивно-оздоровчому комплексі «Люби себе», який працює у селищі міського типу Краковець.

Пан Володимир частково погоджується з друзями, які говорять, що ветеранам АТО складніше отримати грант на старт або розвиток бізнесу, ніж тим його побратимам, які стали на захист України після початку повномасштабної війни. Проте, наголошує: кожен такий випадок треба розглядати стосовно конкретного ветерана війни, адже кожна історія ветерана — індивідуальна.

Він також розповів про власний досвід адаптації до мирного життя:

— Після повернення з війська чимало військових стикаються з проблемами адаптації до мирного життя. Аби не сідати на алкоголь та якісь інші подібні речі, треба переходити на заняття, які можуть реально підтримати ветерана. Приміром, займатися спортом. Але не тільки спорт рятує від депресії.

Після демобілізації я певний час мав проблеми зі здоров’ям — страждав від панічних атак. Це досить неприємний стан організму. Антидепресанти не допомагали. Почав активно займатися загартовуванням — цілорічним купанням у холодній воді. Дійшов до серйозного рівня. У нас є урочище Студенець. Там і басейн, і джерело святого Онуфрія, де влітку вода плюс шістнадцять, а взимку опускається до нуля. Отож є можливість купатися цілий рік.

Ще маю вдома на вулиці стаціонарну ванну, і коли пізно приїжджаю з роботи, занурююся у воду. Знаєте, після таких водних процедур, ніби наново народжуюся.

Звісно, не всі демобілізовані побратими займаються спортом. У більшості випадків вибратися з депресії допомагають сім’я, друзі. Головне — не замикатися в собі. Бо якщо замкнутися в собі, можуть виникати суїцидальні думки. Рятує спілкування.

Цей матеріал створено в рамках проекту IDEM e.V. за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.