Історія кохання сапера зі Слов’янська Владислава Єщенка з несподіваним фіналом

Чотири роки тому регіональні і національні ЗМІ розповіли трагічну і водночас героїчну історію Владислава Єщенка — військового сапера з Донеччини, який у серпні 2022 року отримав важке поранення під час виконання бойового завдання по розмінуванню в районі Бахмута. «Отримав поранення через самоліквідацію боєприпасів», — пояснював тоді журналісту Карачуна Владислав Єщенко.

Поранення виявилося серйозним: осколки посікли тіло, обличчя, пошкодили череп. Наслідки поранення були жахливими: повна сліпота, часткова втрата слуху.

Далі госпіталь, тривале лікування, реабілітація…

На фронт пішов добровольцем

Владислав Єщенко до відомих подій 2014 року жив у Горлівці. Коли сепаратисти захопили місто, він разом з батьком переїхав до Слов’янська. Мати залишилася на окупованій території. «Вона зовсім відірвана від реальності», — пояснював вибір матері Владислав.

Після закінчення ЗОШ № 15, Владислав Єщенко отримав робочу спеціальність у Слов’янському художньому ліцеї (колишнє ПТУ-76).

Але двадцятирічного юнака не дуже приваблювала рутинна робота монтажника гіпсокартонних конструкцій. Хотілося випробувати себе у більш цікавій (хоча й ризикованій) роботі демінера.

Невдовзі влаштувався на роботу в благодійну міжнародну організацію з гуманітарного розмінування HALO Trust, яка займається знешкодженням наземних мін та боєприпасів, що не розірвалися. Тут Владислав отримав перші знання і досвід роботи по розмінуванню територій.

Нова професія подобалася Владиславу. Вона давала відчуття драйву, потрібності людям. До того ж непогано оплачувалася. Своїм професійним вибором Влад був цілком задоволений.

Коли почалася велика війна Росії проти України, Владислав не вагався жодного дня: його місце — на фронті! Через кілька днів після повномасштабного вторгнення росіян в Україну, він прийшов до військкомату — без будь-яких повісток — добровільно. І на початку березня вже прийняв присягу.

Воював сапер Владислав Єщенко у складі інженерно-саперного взводу, який займався розмінуванням територій. Мав позивний «Самурай».

Чому «Самурай»?

— Я полюбляю японську тематику, цікавлюся історією, звичаями цього народу. Самурай — воїн! Звідси такий позивний, — пояснив журналісту Карачуна Владислав.

9 серпня 2022 року підрозділ, де воював Владислав Єщенко, прибув у населений пункт Богданівка для виконання бойового завдання по розмінуванню протипіхотних мін. Як розповідав Владислав, міни ПФМ-1 мають властивості самоліквідовуватися.

Так і сталося: одна з мін вибухнула і призвела до детонації решти протипіхотних мін. Вибух стався на відстані простягнутої руки від сапера.

У госпіталі, куди Владислава привезли після поранення, у нього ще залишалися надії на відновлення зору.

На превеликий жаль, зусилля лікарів бажаного результату не дали.

«Внаслідок вибуху я повністю втратив зір — обидва ока замінені протезами. Майже повністю втрачений слух: на ліве вухо — повна глухота, на праве — залишилося близько 25%.
Людина влаштована так, що приблизно 80% сприйняття світу — це зір. Саме очима ми бачимо сонце, обличчя рідних, світлі моменти життя. І, мабуть, найважчим було прокидатися«, — ділився своїми відчуттями Владислав.

Але воїн не зламався. Владислав хоч і втратив зір і частково слух, проте не втратив силу духу.

Почалася важка щоденна робота з адаптації у цивільне життя.

Обмеження і бар’єри — тільки в нашій голові

«Приступаю до виконання ще однієї мрії: а саме — стати більш самостійним. Приготувати поїсти, прибрати в хаті, попрати білизну — все це є у списку типових обовʼязків по квартирі… Хочу долати ці труднощі самостійно«.- ділився Владислав планами зі своїми друзями і підписниками.

Регулярно вести авторські блоги стало одним із захоплень Владислава. На сьогодні у нього 7,9 тис. підписників у Фейсбуці і 43,6 тис. — в Інстаграм. Читати пости його авторства — цікаво й повчально.

«Часто зіштовхуюсь зі здивуванням: „А як це ти зробив?“, коли це стосується якихось побутових справ.
Ця самостійність не прийшла до мене раптово, я не прокинувся одного ранку і не зрозумів: все, саме час завантажити пралку. Мене цьому навчили на реабілітації. Тому зараз важливо підтримати тих, кому ми цю реабілітацію оплачуємо. Це складний шлях, який не буде можливим без вашої фінансової підтримки».

Цей допис в Інстаграм написав не просто ветеран війни Влад Єщенко. Його автор — виконавчий директор і засновник благодійного фонду «Побачимо Перемогу» Владислав Єщенко.

Фонд було засновано у січні 2023 року з метою надавати комплексну допомогу українцям, які втратили зір через мінно-вибухові травми.

Повсякденне життя людини, яка втратила зір, пов’язане з подоланням численних труднощів: побутових, соціальних, комунікативних, інформаційних тощо. Будні незрячої людини — нелегкі. Звідси сурова правда реального життя, яка інколи набуває форми філософських висновків. Ось один з постів в Інстаграм Владислава:

— 9 серпня для мене — непроста дата. Минуло чотири роки з дня, коли я втратив зір.

За цей час я багато чого зрозумів про життя. І вирішив зібрати ці думки. Дев’ять речей, які я зрозумів після поранення:

1. Жалість не допомагає. Люди — допомагають.

2. Просити допомогу — нормально.

3. Гумор рятує частіше, ніж сльози.

4. Не страшно починати все з нуля.

5. Найважче не втратити зір. Найважче — жити штучною надією на його відновлення.

6. Далеко не всі друзі проходять перевірку, тому термін «дружба» набуває справжнього сенсу.

7. Те, що здавалося обмеженням, стало суперсилою. Те, що здавалося суперсилою, стало обмеженням.

8. Життя після поранення існує, але це зовсім інше життя.

9. Люди змінюються. Обставини змінюються. Переконання змінюються. Немає нічого постійного. Змінюється абсолютно все, крім твого вчора. Тому пам’ятай: так буде не завжди.

Сил додавала підтримка рідних і коханої

Протягом тривалого періоду лікування у госпіталях-лікарнях, Владислава підтримували його рідні і друзі. Перш за все, батько, який був поряд з сином у госпіталі.

Прийшов на допомогу і друг Влада — волонтер Артем Пахомов, який організував збір коштів на лікування.

«Коли зі мною трапилася ця біда, моя дівчина, моя кохана Валерія одразу ж приїхала у госпіталь. Вона весь час перебувала поряд, всіляко підтримувала мене. Я зробив їй пропозицію одружитися. Вона погодилася», — розповідав Владислав.

Невдовзі молодята зареєстрували шлюб і оселилися в столиці.

… Гортаю особисту сторінку Владислава у Фейсбуці (вести її допомагає Валерія). У дописах Влада — в рядках і між ними — читається історія щирого кохання Владислава і Валерії.

«Та хто ж вона така?», — це пряма цитата моїх друзів, коли вони вперше побачили мене в сорочці, зібраного на побачення.
Багато хто розуміє, що моє життя різко розділилося на «до» і «після». Більшість вирішить, що справа у пораненні. Але ні. Точкою перелому стала одна зустріч.
І ось я з мисливця за новими відчуттями та знайомствами перетворююсь на хранителя серця однієї єдиної.
Життя підкинуло нам чимало випробувань, але, попри все, ми не перестаємо боротися за посмішки одне одного.
Самурай давно обрав свій шлях — і не зіб’ється з нього, навіть у темряві», — так описував Владислав важливі зміни, що сталися в його житті.

Він не приховує своїх почуттів до коханої і готовий щосили кричати про своє щастя!

Якби був музикантом — переклав би свої почуття на ноти.

Якби був художником — написав би своє щастя пензлем на полотні.

Проте, добре, що є Інстаграм:

«Сьогодні День народження найдорожчої для мене людини. І коли я кажу „найдорожчої“, це не просто красиве слово. Бо без Неї не було б мене. Не було б Самурая, не було б історії після поранення, не було б сили й віри. Усе це — Її заслуга.

Мені завжди було важко довіритись комусь. У роботі, у житті, у стосунках. Але вона розтопила моє серце й довела, що справжня опора може бути поруч, і що любов не потребує доказів, вона просто може існувати у кожному з нас.

Я можу впевнено сказати, що вона мій особистий герой. Герой без маски, який завжди викладається на максимум, проте при цьому залишається у тіні, хоча заслуговує на найяскравіше світло.

І так сталось, що сьогодні не лише Її День народження, а й друга річниця нашого весілля. Ще одне нагадування мені самому, я маю щастя бути поруч із найкращою людиною, яку можна уявити».

Фінал кохання?

Проте, реальне життя є більш прозаїчним, ніж воно інколи описується у журналістських статтях.

21 серпня поточного року Владислав Єщенко розмістив такий пост у Фейсбуці:

«Сьогодні наша річниця. Рівно три роки тому ми сказали один одному „так“. Сьогодні ми знову разом, сміємося, згадуємо, підтримуємо один одного і відмічаємо це. І, звісно, ​​я привітаю її з днем ​​народження. Напевно, багато хто читає це і думає: чудово, коли почуття після трьох років залишаються такими ж теплими. І це правда. Є лише одна деталь. Кілька днів тому ми офіційно розлучилися. Так, саме так. І ні, це не помилка та не драматичний фінал. Просто іноді кохання не закінчується разом із шлюбом. Іноді воно просто змінює форму. Ми виросли, змінилися, і відпустили шлюб, але не повагу та подяку. Сьогодні ми святкуємо не річницю сім’ї у звичному розумінні, а три роки шляху, який зробив нас рідними людьми. Дякую тобі за кожен день, за підтримку в найтемніші моменти мого життя, за кохання, яке допомогло мені стати сильнішим, і за те, що навіть зараз ми продовжуємо йти поруч. З днем ​​народження, і з нашою третьою, і, мабуть, найбільш незвичною річницею.

Не кожна історія кохання має закінчитися шлюбом, але кожне справжнє кохання має закінчитися повагою. Нам пощастило зберегти саме його».

Не будемо гадати, робити припущення про причину (чи причини) для розірвання шлюбу Владислава і Валерії. Не варто запитувати про це у вчорашніх закоханих: якби вони вважали за потрібне, самі б назвали причину.

Хоча, звісно, завжди сумно, коли закінчується кохання.

«Мене втрати робили сильнішим щодня. Я збирав себе з попелу крок за кроком. Не просив вищих сил, не шукав маяка. Я сам став світлом у власних окопах«.

Ці рядки я знайшов серед дописів Владислава. В них — його характер і сила духу воїна.