Кожен виїзд на евакуацію волонтера Владислава Самусенка може бути дорогою в один кінець

Чимало жителів Донецької області «до останнього» відкладають рішення про евакуацію. В результаті втрачають час, коли можна без значних ризиків для життя виїхати у більш безпечне місце. Вони погоджуються на евакуацію, коли вже несила жити під суцільними обстрілами. Але на той час, як правило, організована евакуація вже закінчується. Далі у цих людей залишається вибір: звернутися до волонтерів чи українських військових, аби вони вивезли у більш безпечне місце, або намагатися самостійно вибратися з пекла.

На Донеччині таких людей рятують різні гуманітарні місії та волонтери. Один з них — Владислав Самусенко.

Найкраще про роботу волонтера скажуть безпристрасні цифри: Владислав Самусенко вивіз із зони активних бойових дій понад пів тисячі жителів міст і сіл Донеччини. Він врятував життя 110 пораненим землякам. А також вивіз тіла 115 людей, які загинули під обстрілами, або померли.

Звідки у Владислава загострене почуття справедливості

Народився Влад у Донецьку. Він розповідає, що був покинутий у лікарні з самого народження. Потім його перевели у макіївський Будинок малюка. Коли Владиславу виповнилося сім років, його, як сироту, влаштували у Миколаївську спеціальну школу-інтернат № 7 Донецької обласної ради.

— Школа-інтернат була для мене, як рідний дім, — розповідає Владислав. — Але, якщо відверто, там було по-різному. Правди ніде діти: педагоги інтернату виховували нас не так, як своїх дітей вони виховують. Коли я вийшов з інтернату, зрозумів, що хочу допомагати дітям-сиротам. У нас в інтернаті була дівчина, яка мені дуже подобалася. Якось вона попросила мене поїхати до її батьків у сусіднє місто, аби передати її фотографії. І коли я приїхав і побачив, в яких жахливих умовах жила ця дівчина (свого часу її вилучили з сім’ї), я зрозумів, що ми в інтернаті жили краще, ніж вони. Коли після інтернату навчався у Лиманському ПТУ, свою першу стипендію витратив на продукти харчування для цієї родини. Так почалася моя волонтерська діяльність.

У 2019 році Владислав Самусенко заснував громадську організацію «Ритм нашого життя», яка на початках допомагала дітям з інвалідністю та сиротам. Після повномасштабного вторгнення росіян в Україну основною діяльністю ГО «Ритм нашого життя» стала евакуація людей з фронтових міст і сіл Донеччини.

Владислав Самусенко — не кабінетний керівник громадської організації. Він сам сідає за кермо евакуаційного автомобіля, допомагає людям під час евакуації, завантажує в авто поранених цивільних людей, а також вивозить тіла загиблих земляків.

Будні волонтера

«Миколаївка. Вчора по місту працювали російські КАБи. Один з них влучив у двоповерховий житловий будинок. Жінка була вдома сама. Її чоловік у той момент знаходився в гаражі. Удар… і будинок просто склався. Вона опинилася під завалами.

Її витягли… живу. Через біль, через страх, через темряву.

І знаєте, що найстрашніше? Це вже майже нульова позиція. Там, де життя і смерть — поряд. Де кожен заїзд — як останній. Де небо — це не про спокій, а про постійну загрозу дронів і авіації.

… Люди там виснажені. Втомлені. Забуті. Без підтримки, без виплат, без елементарного.

Вчора я евакуював одну жінку…, а потім просто зайшов до неї в гості, щоб провідати. І коли був у неї вдома, вона тихо промовила:

«Мені навіть нема що їсти…»

Я не зміг просто піти. Купив продукти, привіз їй додому.

Друзі, це і є війна.

Війна — це не тільки вибухи, не тільки руїни. Це живі люди. Сильні і водночас дуже вразливі», — написав він на своїй сторінці у Фейсбук після одного з евакуаційних рейсів.

— Чи були випадки, коли ви вагалися: їхати, чи краще не ризикувати?

— Було таке. Я звичайна людина. Мені теж знайоме почуття страху. Але щоразу сил додає розуміння, що моєї допомоги чекають поранені, люди похилого віку або з інвалідністю, хворі.

Владислав вивозив не тільки живих людей. Іноді на прохання родичів виїжджав, аби вивезти з-під вогню тіла людей, які загинули через ворожі обстріли. Як і належить, перед цим мав отримати відповідний дозвіл поліції.

Було й таке, що доводилося тіло загиблої людини руками збирати по шматках, аби вивезти тіло і передати родичам для поховання.

— Після таких евакуацій кілька днів не можу їсти. Їжа в горло не лізе. І засинати важко, — розповідає волонтер.

Запитую у Владислава: який виїзд запам’ятався найбільше?

 — Чимало евакуацій залишилися у пам’яті. Якщо про них починати згадувати, доведеться довго розповідати. Приміром, досі стоїть перед очима моя рідна Миколаївка — місто моєї юності, яке вже повністю зруйноване. Добре пам’ятаю, як востаннє приїхав у Миколаївку на евакуацію людей. Їхав вулицями вщент розбитого міста, і ледь не плакав від розпачу і болю.

Ще на початку 2026 року Миколаївка була звичайним прифронтовим містом. Як і усі інші міста Донеччини, Миколаївка потерпала від ворожих обстрілів. Але місто жило і працювало, люди вірили, що Миколаївку не спіткає трагічна доля багатьох інших розбитих міст Донеччини. До 6 квітня працювала Слов’янська ТЕС, працівники комунального підприємства «Сервіскомуненерго» ліквідовували наслідки обстрілів, вивозили сміття. На початку квітня у місті ще залишалися близько трьох тисяч жителів.

«Сиджу на лавці в Миколаївці, де пройшло моє дитинство, і думаю про те, що стало з містом з 2014 року. До війни тут жило приблизно 15 тисяч людей, а зараз залишилося десь до чотирьох тисяч. Просто вдуматися в цю цифру — скільки сімей виїхало, скільки дворів спорожніло. Колись тут було шумно й живо, на вулицях гралися діти, люди поспішали по своїх справах. А тепер усе інакше. Багато тиші, багато порожніх вікон. Місто ніби втратило частину себе. Боляче дивитися, як його руйнує війна. Це місце, де я ріс, де залишилися мої спогади. І дуже хочеться вірити, що воно ще оживе, що люди повернуться, і місто знову стане живим», — написав Владислав у Фейсбук на початку 2026 року, ще коли Миколаївка була «напівживим» містом.

А вже через пару місяців ситуація з безпекою ускладнилася настільки, що місцева влада змушена була офіційно звернутися до жителів міста з закликом про негайну евакуацію.

На жаль, на цей заклик відгукнулися не всі жителі Миколаївки. Як і в інших прифронтових містах Донеччини, чимало людей вирішили нікуди не виїжджати, аби не залишати своїх домівок.

Саме їх вже через кілька місяців доводилося рятувати волонтерам — вивозити буквально з-під вогню.

— Вам хтось допомагає під час евакуації?

— Після того, як в Авдіївці під час евакуації загинув мій напарник, я сам працюю на виїздах. Це свідоме рішення. Мені краще самому загинути, ніж хтось біля мене загине.

— Чи спілкуєтеся з іншими волонтерами Донеччини?

Так. Співпраця має бути. Завжди допомагаємо один одному.

Про гроші

На сторінці Владислава у Фейсбуці 36 тисяч підписників. На його дописи завжди відгукуються небайдужі люди. Під більшістю постів Владислава — сотні відгуків. Люди щиро дякують волонтеру, висловлюють побажання, аби під час евакуацій він не забував і про особисту безпеку, висловлюють сподівання, що у хвилини смертельної небезпеки Господь захистить і самого рятівника.

Але крім емоційних відгуків є і цілком практичні:

— Давайте будемо донатити Владіку на машину і на пальне, а не тільки писатимемо, що підтримуємо. Це буде наша реальна допомога йому і тим, кого він евакуйовує з зони бойових дій, ризикуючи своїм життям, — пропонує Раїса Перевай, жителька міста Заводське Миргородського району.

Більшість людей так і діють. Але є, на жаль, люди, які закидають волонтеру, що, нібито, він витрачає на власні потреби частину грошей, котрі небайдужі люди переказують, як донати. Я попросив Владислава прокоментувати ці закиди.

— Не всі люди розуміють, що евакуація потребує значних фінансових витрат. Евакуаційний автомобіль треба постійно ремонтувати, заправляти пальним. Плюс треба купляти рукавички, антисептик, трупні мішки. Я щомісяця витрачаю на ремонт і обслуговування автомобіля не менше ста тисяч гривень. А ще ж треба помити машину від крові, попрати одяг. Я часто витрачаю на евакуацію і власні гроші. І знаєте, буває, що мені немає за що навіть купити собі поїсти.

«Я ризикую власним життям, щоб врятувати чуже»

— Оставь их там. Не рискуй своей жизнью ради тех, кто это не ценит, — такий коментар залишила одна з наших землячок під опублікованим відео про евакуацію з Семенівки (Слов’янська громада).

Владислав категорично не погоджується з таким підходом до проблеми. Він також проти того, аби жителів прифронтових територій, які зволікають з евакуацією, називали «ждунами».

— Буває, чую від людей: «Нащо ви тих „ждунів“ вивозите?». Які вони «ждуни»! У більшості випадків люди залишаються у своїх домівках не тому, що вони хочуть там жити під страшними обстрілами, а тому, що їм просто нема куди їхати. .

Кожен евакуаційний рейс Владислава може стати дорогою в один кінець.

18 жовтня під час евакуації пораненої жінки з Черевківського мікрорайону (Слов’янська громада) в автівку Владислава поцілив ворожий дрон. Волонтер ледь не загинув.

Після цього випадку Владислав публічно звернувся до фонду Рината Ахметова з проханням надати броньований автомобіль, аби волонтер міг і надалі здійснювати евакуацію цивільного населення.

А вже через кілька днів Владислав з радістю повідомив земляків, що фонд Рината Ахметова придбав для Владислава таке авто, і невдовзі, після облаштування автомобіля необхідним захисним обладнанням, Владислав зможе знову сісти за кермо, аби вивозити людей з пекла.

Невдовзі фонд Рината Ахметова запросив Владислава відвідати у Львові матч 1/8 фіналу на Кубок України з футболу між командами Шахтар-Динамо (Київ). Почесне право відкрити матч (вдарити по м’ячу) було надано Владиславу Самусенку.

Коли диктор стадіону оголошував, скільки людей вивіз Владислав з-під вогню, скількох врятував, багатотисячний стадіон стоячи вітав нашого земляка.

— Що ви відчували у ці хвилини?

— Я вийшов на футбольне поле і побачив, як стадіон вітає мене. Знаєте, було таке відчуття… не вірилося, що мені, дитині-сироті, надали таку честь. Вважаю, що я не достойний цього. Такої честі достойні наші хлопці, які боронять Україну. А я просто роблю те, що маю робити. Зараз важкий час для України, і ми маємо робити все, що в наших силах, для захисту нашої країни.

Фото з особистої сторінки Владислава Самусенка у Фейсбук