Олена Грамова - номінантка на звання “Журналістка року” на Донеччині

Олена Губанова – журналістка, працює під псевдонімом Олена Грамова. Вона - воєнний кореспондент. Народилась у 1982 році у Єнакієвому. З 2014 року її рідне місто тимчасово окуповане. Тому Олена офіційно переселенка. Про це повідомляє управлінням сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання облдержадміністрації.

Вищу освіту отримувала у Краматорську, за фахом фінансист. Не зважаючи на це, від народження була дуже творчою людиною, бо її батько музикант, тому обожнювала музику та танці. Здобувши вищу освіту, за фахом не працювала, бо завжди тягло до мистецтва. Тому ще зі студентських років працювала на радіо, була ведучою. Це було і цікаво, і корисно одночасно. По-перше, Олена знайшла те, про що мріяла, по-друге, мала змогу отримувати гроші за свою роботу і допомагати батькам. Бо на той час в родині заробляла лише мама, а тато хворів на астму, тому працювати не міг. Відверто кажучи, це  не просто - поєднувати навчання і роботу нелегко, іноді  Олена навіть не спала. Поверталася із нічних етерів, снідала та бігла на заняття. Але це їй подобалось. Перша радіостанція була місцева, майже без якогось особливого формату із різноманіттям цікавих молодіжних рубрик.  Далі Олені запропонували попрацювати у Донецьку, тоді це було спортивне радіо. І знову поїздки раз на тиждень в Донецьк, а потім на навчання. Складно, але новий досвід. А вже під завершення отримання освіти Олені запропонували стати ведучою Радіо "Мелодія". І це вже було "по-дорослому". Інший формат музики, слухачі та досвід.  Вона  взагалі вважала, що радіо - це на все життя. 

Олена уявити собі не могла, що стане журналісткою, бо терпіти не могла писати тексти. Але мала гарну дикцію і їй запропонували стати ведучою новин на регіональному телебаченні. Це була давня знайома, ще з Донецька. Дівчата зустрілись і виявилось, що студію ще будують, а починати треба зараз і можна спробувати познімати сюжети. Ах як Олена цього не хотіла, ну не подобалось це їй, але вирішила спробувати, бо як потім розуміти, як створюються сюжети, пишуться історії людей, як це виглядає технічно? Ну як вона буде працювати, коли не буде цього розуміти? І дівчина  поїхала на своє перше знімання. Відтоді журналістика – це її життя. Чотири роки справжнього кохання.  

Її часто запитують, як людина без освіти може так працювати.  Олена вважає, що освіта дуже потрібна, але бажання - це головне.  Спочатку було важкувато: її оточували люди, які в цій професії вже не перший рік. Але молодій дівчині пощастило з колективом, бо всі допомагали, підказували, розкривали таємниці цієї професії. Ці часи вона  пам'ятає завжди. Класна команда, цікаві проєкти, чарівні півтора року. Але, як і завжди буває, треба рухатись далі. У місті з'являється новий телеканал. Нова студія, нові можливості та всеукраїнський рівень. Важко було йти з попереднього міста, бо там твоя родина. Але Олена все ж таки зробила свій вибір, про що ніколи не шкодувала. В цій команді  було лише четверо людей, але це був новий рівень. Дівчина зрозуміла, що на неї дивиться  вся країна. У цій державній установі вони створювали проєкти, майже кожного дня розповідали глядачам, як живуть люди поблизу лінії фронту. І на той час їй здавалося, що це найскладніше. Слухати ці історії, співчувати людям, які продовжують залишатись вдома, хай і у небезпеці. Але були й позитивні історії. Олена пригадує, як майже напередодні повномасштабного вторгнення вони знімали населений пункт Верхньоторецьке, який, на жаль, зараз окупований. Там одна родина вирощувала лимони та інші цікаві культури та мешкала при цьому на самій лінії фронту. Мороз мінус 15, а в теплиці журналісти пили чай.  Додому Олена поверталася  із жовтенькими пахучими лимонами. Так багато є чого пригадати, повернути лише не можна... 

Повномасштабне вторгнення журналістка теж зустріла на цьому телеканалі.  Її ранок 24 лютого був такий самий, як у багатьох українців, хто прокинувся о п’ятій ранку від вибухів. Багато разів керівництво пропонувало евакуацію, але Олена завжди розуміла, що залишиться на Донеччині так довго, наскільки це буде можливо. Так і сталось. Можна довго розповідати про те, як боляче їй було дивитись на те, у що перетворюється  регіон, але жодного разу вона не зламалась і не поклала край своїм передчуттям, що все буде Україна. За час роботи її група перетворилась не лише в знімальну, військову, вони стали займатися волонтерством, бо мали можливість. Набивали багажник своєї автівки спочатку продуктами та медикаментами для цивільних з фронтових містечок, а потім вже шукали можливості для допомоги військовим. На рахунку команди Олени лише три дрони, які вони привезли хлопцям, але це так непросто. Зараз вони чекають  ще на два дрони, від друзів з Нідерландів. Так, вже друзів, найкраще, що з’являється під час цієї війни. І це так круто, бо майже всі з інших країн, а ризикують своїм життям, як українці. До речі, Олена в червні цього року на професійне свято, отримала з рук Президента Володимира Зеленського орден Княгині Ольги ІІІ ступеня. І це її найбільша нагорода у  професії.  Вона не любить про це багато говорити, але пишається тим, що витримала все це і йде далі. А така нагорода в її роботі - це приємний мотиваційний бонус.  Зараз майже кожного дня Олена та її команда на передовій. Так, це дуже небезпечно, і вона не соромиться про це говорити. На її рахунку вже з десяток ситуацій, коли журналістка  могла не повернутись додому. Олена  залишилась живою майже в епіцентрі ракетного удару по кафе в Краматорську. 

Очі військових, які зустрічають її на передовій, найсмачніша польова кава, фото на згадку і приклади чоловіків, які залишили все і пішли воювати, надають силу та впевненість у майбутньому. Що найскладніше для Олени?  Це втрата! Коли вона отримує ці кляті новини, новини про те, що їх вже нема. І  відзняті репортажі - це тепер їх сімейний архів.