Про приліт «Іскандера» по ресторану «Ріа» в Краматорську, який забрав життя 12 людей

Той вечір був злегка прохолодним, здається, після дощу.

За півтори години до влучання я стояла на вулиці Стуса і думала, куди піти вечеряти. І от вирішила, що таки не в «Ріа» — піду в «Блекбар», який навпроти. Вийшло сонце, стало тепліше.

За 40 хвилин до влучання я вийшла з «Блекбару» і пішла в Ювілейний парк.

Біля величезного прапора України, який був злегка приспущений, гралося 8-12 дітей. Їхні мами порівнювали Крам (скорочено від Краматорськ — ред.) з Кропивницьким (усе, звісно, було на користь Крама) — імовірно, вони тільки-но повернулися з евакуації.

За останні тижні в місті суттєво побільшало цивільних. У торговельному центрі біля нашого дому відкрилася «Єва». На поїзд Київ-Краматорськ уже не можна взяти квитки «на завтра».

Діти, їхні мами, собаки, військові на вечірній пробіжці в Ювілейному парку — усі виглядали щасливими. Я зняла цей момент на відео й написала в сторіс: «Усе, як має бути».

А за пару хвилин почула важкий гул — ніби небо опускається на місто. І сильний удар, за яким піднявся стовп диму. За 10 секунд ще один удар. На годиннику була 19:28.

Потім, як завжди в Крамі, була сирена.

Я дивлюся на стовп диму й думаю — це десь за нашим будинком, впало на багатоповерхівки — і біжу.

На хвилину-дві пропадає інтернет.

По всіх вулицях на великій швидкості мчать поліція, рятувальники, медики.

На повороті Академічної та Хмельницького я розумію, що влучання нижче нашого будинку — у районі «Ріа». Все всередині мене звертається до неіснуючого бога зі словами: «Будь ласка, тільки не в саме „Ріа“, хай десь трохи збоку, в асфальт, тільки не в „Ріа“.

Зараз, як завжди, там вечеряють усі: військові, журналісти, волонтери, цивільні. Діти. Діти, які з мамами повернулися з евакуації.

Пробивається інтернет, Дмитро Ларін пише, що наш будинок добряче трусонуло, але все ціле. Я дивлюся на пожежу навпроти себе і відповідаю Дімі: «Біжи до „Ріа“ з фотоапаратом».

Паралельно пишу в новинний чат: «У Крамі приліт».

У швидку посеред вулиці кладуть дитину в закривавленій ковдрі — пізніше я дізнаюся, що ця дитина 2022-го року народження. Мама дуже міцно тримає її на руках.

З «Ріа» починають виносити перших поранених, вони стогнуть. Кільком закривавленим офіціантам, які стоять на ногах, роблять перев’язки.

Поліція відрізає периметр і стримує всіх цивільних, які рвуться в «Ріа». Одна жінка благає пустити її шукати 20-річну доньку Юлю, яка якраз була на зміні. У Юлі вдома маленька дитина.

— Хай і мене завалить, але пустіть, — кричить вона поліцейському, ридаючи. Він її розуміє, але має робити свою роботу.

На кожну врятовану з-під завалів людину до ночі стоїть черга з батьків і друзів, які просять «хоч одним глазочком» подивитися, чи не їхня це дитина, друг.

О 21:14 я помічаю, як поліцейські виносять загиблого в білому пакеті, і сподіваюся, що цього не помічає ніхто з черги.

Десятки військових разом із рятувальниками розбирають завали. Гудить кран. Стає прохолодно.

Я сварюся з усіма поліцейськими, СБУ-шниками, які не дають працювати журналістам, дуже злюсь. І періодично відписую мамі, що в мене все добре.

Я йду від «Ріа» десь о 23, зливаю відео, заряджаю батареї й о 1-ій їду на наступну зйомку, де ми всю ніч і увесь день знімаємо інший, військовий, бік цієї війни.

Як завжди, я не встигаю обдумати, відрефлексувати і відплакати все побачене, але мені дуже болить кожна втрата, яку я бачу на свої очі.

Ніхто з нас не повинен вмирати від російських «Іскандерів». Так не має бути.