Житель Славянска получил грант и открыл посудный бизнес

Дмитро Яровий навчався у Харківському національному економічному університеті та працював у Києві арт-директором журналу інформаційно-аналітичного видання. Створював поліграфічну рекламу та візуалізацію фан-зон. Після народження доньки вирішив повернутися до батьківського дому на Донеччину та розпочати родинну справу. Тоді й народилася ідея відродити сімейну гончарну майстерню. Джерело - Вчасно.

«Я з дитинства полюбляв гончарство, щось ліпити, бо батьки цим займалися раніше, — розповідає Дмитро. — Щоправда, вони виготовляли посуд з білої глини. Але він був примітивним. Наразі все інакше – продукція із червоної глини і вся під індивідуальне замовлення».

Екологічна продукція та повернення до першовитоків  

Придбавши гончарний круг, Дмитро ночами просиджував у батьківському гаражі. Навчався самотужки, переглядаючи відеоролики в YouTube та читаючи літературу, за місяць спроб почало виходити. Згадуючи перший виріб, хлопець зізнається, що він був не зовсім привабливий, тому він хотів його викинути.

«Це була маленька каструля, вона мені не сподобалась, і я її збирався відправити до сміттєвого відра, — згадує з посмішкою Дмитро. — Та тут втрутилася мама і сказала, що не дасть викинути перший виріб сина, вона її забрала та допрацювала. А потім прийшов до нас мій знайомий і замовив точно таких, аж два ящики».

Насьогодні у гончарній майстерні Ярових виготовляється понад ста видів посуду ручної роботи: горщики, турки, глечики, масниці, дзбани, кухлі, кринки, чайники, сільниці та декоративні вироби (дзвіночки, шпаківні, світильники) тощо.

«Займаємося нині виготовленням еко-продукції з екологічно чистої червоної глини, — каже майстер. — Ми не використовуємо матеріалів, які шкодять здоров’ю людини, не використовуємо домішки та глазурі. Ми наслідуємо гончарний промисел наших пращурів – обливаєм молоком виріб після першого обпалювання аби при наступному попаданні до печі, він мав темний колір, а вже потім натираєм посуд воском. Так робили наші пращури, на давніх гончарних кругах».

Люди, які розуміються на гончарстві, купують наші вироби

Дмитро наразі розвиває свій сайт та бренд. Постійно досліджує ринок, як український, так і закордонний. Молодому підприємцю з Донеччини хотілося б експортувати свою продукцію до Європи та США. Але для цього потрібно сертифікувати вироби. Перший крок вже зробив – став членом Торгово-промислової палати. Так, потихеньку, Дмитро з одномуцями рухаються до своєї мети – освоюють ринок Польщі та Ізраїлю.

«Хочеться, звісно, щоб наші вироби цінувалися, як частина української культури, бо поки ти її робиш, ти в неї вкладаєш свою душу та емоції, — зауважують майстри. — Люди, які розуміються на гончарстві, купують наші вироби, бо вони розуміють різницю між виліпленою та вилитою продукцією. Щоправда, у нас вона коштує дуже дешево, а от у Європі – набагато дорожче. Маючи купу ідей, якщо ти не маєш коштів, на жаль, ти не зможеш зробити нічого».

«Жива» глина – екологічний виріб

«Беручи у руки глину,- ділиться враженнями майстер глиняної справи, – у мене щоразу виходить щось нове, бо кожен шматок має всій характер. І щоразу – це нові емоції, нові враження та нові думки. Вона ніби мене повністю поглинає, із м’якого шматочка створюється новий еко-виріб. На перший погляд, вироби ніби однакові, але якщо придивитися, то можна помітити унікальність кожного».

У посуді, виготовленому із червоної глини, страви мають неповторний смак. «Ми самі вдома користуємось еко-продукцією та намагаємось розповісти людям про її якості, навчити жити з користю для себе, – розповідає мати Дмитра, Ольга Ярова. – Його треба вміти доглядати і це подовжить життя посуду, допоможе дихати».

Сьогодні у родинній майстерні працюють всі: Дмитро гончарить, батько Юрій займається логістикою, мати Ольга керує всім процесом.

«Ми всі – одна команда, яка працює злагоджено, як годинник, каже пані Ольга. — Дмитро відчуває глину, вона дуже піддатлива у його руках, він може відтворювати найтонші деталі, у нього вироби виходять витончені».

Також разом із Дмитром працює ще один гончар. У нього свій стиль та технології. Він виготовляє великі моделі, бо має великі руки. А от Дмитро виконує більш тонку та філіґранну роботу. Так, у майстрів не залишається браку. Адже кожен виріб – індивідуальний та неповторний.

Не здаватися та рухатись вперед

Слов’янськ завжди славився керамікою, але з початком військових дій у 2014 році малим підприємцям стало важко розвиватися. Основні обсяги товару йшли на експорт до Росії та Білорусі. Наразі доводиться шукати новий ринок збуту та постійно урізноманітнювати свою продукцію.

«У Слов’янську дуже багато виробників саме посуду, але гончарного тут було мало, — розповідають Ольга і Дмитро Ярові. — Згодом ми станемо гончарним краєм. До нас приїжджають люди з Сум та Полтави, бо у нас дозволяють масштаби. Донеччина у цьому плані розвивається: Слов’янськ – керамічна столиця Донеччини. Тут живуть талановиті люди, вони постійно виготовляють щось нове, і тут є здорова конкуренція. Якби ще й держава ще підтримувала такий малий бізнес».

Розвинути своє виробництво Яровим вдалося завдяки участі у ґрантовій програмі від ПРООН та Уряду Чехії. Отримавши найбільшу суму, а це 200 тисяч гривень, родина внесла власну рівноцінну суму. За умовами ґранту – надали роботу чотирьом особам. Та найбільше боялися, що не освоять кошти та «прогорять».