Голос посестер

Тетяна Конрад (справа на головному фото) і Ганна Стативка ― психотерапевтки з громадської організації «Психологічна кризова служба». Вони почали працювати ще на Євромайдані у 2013 році. Відтак їхня робота знадобилася у новостворених добровольчих батальйонах, а потім ― під час реадаптації до мирного життя. Джерело – theukrainians.

Тетяна Конрад із 2016 року надає психологічну підтримку жінкам, що мусять заново адаптуватися до мирного життя. Лише через два роки після початку збройного конфлікту жінки-військові або ексвійськові наважилися розповісти про свої переживання, каже Тетяна. Доти носили їх у собі. Ганна Стативка ― військова психологиня, яка служила в ЗСУ до травня 2019 року. Обидві жінки добре знають про невидимі рани, яких завдає збройний конфлікт, та намагаються їх зцілювати.

Ми поговорили з Тетяною та Ганною про особливості повернення жінок із лінії зіткнення, зокрема про різницю між реадаптацією чоловіків і жінок, про стереотипи, які відображає у своїй структурі армія, та про цивільне життя опісля пережитого.

Як ви почали працювати з темою збройного конфлікту? Звідки черпали знання, щоб надавати психологічну підтримку в абсолютно нових реаліях для всієї країни?

Ганна: Коли у 2013 році розпочався Євромайдан, ми, пам’ятаючи досвід Помаранчевої революції 2004-го, розуміли: людей на Майдані тільки більшатиме, вони не розійдуться. Припускали, що в таких надзвичайних стресових умовах знадобиться моральна підтримка. Разом зі знайомими фахівцями ― спершу нас було з десяток київських психологів і психологинь, знайомих через фейсбук, ― зорганізувалися і створили пункти психологічної допомоги на Майдані. Започаткували чергування 10 грудня і проводили їх до початку березня. У лютому до нас стали долучатися колеги з обласних центрів, служба розрослася до 250 професіоналів: психологів, психотерапевтів та психіатрів з усієї України. Ми безкоштовно консультували людей у приміщенні КМДА.

Ми всі були кабінетними психологами і спершу не розуміли, як працювати в екстремальних ситуаціях. Але до нас приїздили колеги з-за кордону і навчали. Хоча, поки Майдан був мирним, було не дуже ясно, навіщо ми там. А коли почалася стрілянина, стало очевидно: психологи потрібні. З початком війни люди просто з Майдану йшли у добровольчі батальйони. Деякі формували наші знайомі сотники, що й запрошували до себе. Бо ж треба було зрозуміти, які люди прийшли, який мають досвід і мотивацію. В обласних центрах роботу координували місцеві психотерапевтки ― у Дніпрі та Запоріжжі це була Тетяна Конрад.

Ми створили мобільні бригади психологинь і приїздили в частини ― усе на волонтерських засадах

Нас залучали під час першої хвилі мобілізації, бо працювати з особовим складом було нікому. Психологів не було. Ніхто не був готовим до того, що станеться. Ми створили мобільні бригади у складі 3-4 психологинь і приїздили в частини ― усе на волонтерських засадах. Працювали на полігонах, проводили психологічну підготовку мобілізованих. Так тривало два роки. Хтось далі працював із військовими, хтось із внутрішньо переміщеними особами, хтось із родинами загиблих на Майдані.

Як ви потрапили на територію збройного конфлікту?

Ганна: Така робота тривала довго, тож ми познайомилися з багатьма людьми на війні, спілкувалися з ними. Це все не можна було просто так покинути. Влітку 2016 року я погодилася перейти працювати за контрактом в одну з військових частин, розташованих у Києві. І працювати, і волонтерити одночасно було складно, до того часу багато з нас уже вигоріли.

Оскільки моя освіта збігалася з посадою, яку запропонувала військова частина, мені одразу присвоїли первинне військове звання «молодший лейтенант», і в аеророзвідці я провела пів року. Потім мені запропонували перейти в ОК «Північ», де планували зробити мобільні психологічні групи від ЗСУ. Так я переїхала в Чернігів і пропрацювала там півтора року, а ще пів року служила в зоні ООС у бригаді ЗСУ як офіцерка відділу з роботи з особовим складом. Я демобілізувалася 31 травня 2019 року ― закінчився контракт і я його не продовжила.

Розкажіть, як ви переживали повернення до цивільного життя. Які труднощі виникали та як ви давали їм раду?

Ганна: Моя ситуація не унікальна в цьому сенсі. Упевнена, що вона відгукнеться багатьом демобілізованим. Розуміла, що мене очікує, бо, хоч я й не брала участі в бойових діях, досвід війни таки впливав.

Виглядає це таким чином. Я повернулася з великої жорсткої структури, де вимагають передусім виконувати завдання, а особисті настрої та бажання нікого не цікавлять, ― для армії це нормально. І перше, що відчуваєш після повернення, ― ніби цивільні живуть у паралельному світі. Від цього не хочеться ні з ким спілкуватися, але й розслабитися не виходить. В армії я нічого не планувала ― і звикла до цього.

Але в цивільному житті, коли здатність планувати розібрана на частини і існує план максимум до завтра, це створює проблеми. Не конфліктувала, але від цивільних відчужувалася, не мала про що поговорити ― відчуття, що у нас тепер різні шляхи й цінності. І так само розуміла, що люди не готові до небезпеки, ― сідаєш у маршрутку і якось ненавмисно починаєш оцінювати їхню поведінку: хто би піддався паніці, хто розгрібав би завали, якби щось зараз трапилося. А вже навчена: трапитися може що завгодно будь-коли.

Перше, що відчуваєш після повернення, ― ніби цивільні живуть у паралельному світі

У цей час я робила ремонт у квартирі, займалася своїми справами, стала на біржу праці. Але за пів року відчула, що не можу впоратися самостійно. Тоді подруга запропонувала поїхати в Єгипет на кілька місяців, щоб розвіятися. Ми планували бути там із січня до травня, але через карантин лишились аж до серпня. У цей час я працювала з психотерапевтом, щоб зрозуміти, чого я хочу і що мені треба, і з коучем, щоб відновити здатність планувати. З часом довелося згадувати, як виявляти свої емоції, фліртувати, доглядати за собою. В армії ти “середнього роду”. Забуваєш, як це робиться.

Як сталося, що ви, працюючи над реадаптацією самі, не відразу звернулися по допомогу?

Ганна: Для того, щоб піти до психолога ― зокрема коли ти сама психолог, ― треба пройти певний шлях. Будь-яка людина пробує купу методів передусім самотужки. Аби звернутися до психотерапевта, спершу треба дозріти. Крім того, повернувшись із війни, маєш купу інших справ удома, з родиною і роботою. І тільки розібравшися з ними, починаєш думати, що щось не так. Не відпускає.

На ваш погляд, чи існують особливості в роботі після демобілізації з чоловіками і жінками?

Ганна: Я б не сказала, що між чоловіками й жінками в цьому сенсі є різниця ― просто є різні люди з різними потребами. Але можна сказати точно: вважають, що чоловік на війні ― це нормально, а коли на війну йде жінка ― реакція інша. «Ти мусиш бути берегинею сім’ї», «кинула дітей, погана мати», «про що ти тільки думаєш». Це так само, як «тобі вже 25, я хочу внуків». Є традиційні соціальні очікування.

Гендерна ситуація в армії і після неї тісно пов’язана з гендерною ситуацією в країні

Існує й інша проблема. В Україні живе дуже багато жінок, що на собі тягнуть усю сім’ю. І їм нíде знайти роботу, якщо вони живуть десь у маленькому селі. Буває, жінка йде в армію, бо інакше не зможе подбати про дітей або батьків. Те, що людина робить свою роботу і заробляє гроші, ― не є погано, це норма життя. Інша справа, що нікого не дивує, коли це робить чоловік. Гендерна ситуація в армії і після неї тісно пов’язана з гендерною ситуацією в країні.

Тетяна: Коли дівчата повертаються до мирного життя, вони стикаються не тільки зі зміною середовища, а і з несприйняттям жінки, що була в армії. Часто про це говорять тільки між собою, у своїй спільноті. Я була фасилітаторкою таких конференцій і групових занять Жіночого ветеранського руху.

Питання демобілізованих дівчат і хлопців багато в чому схожі. Проте з чим точно хлопці ні разу до мене не зверталися ― це питання про те, як допомогти їхнім дітям пережити те, що вони йдуть на війну. Мами такий запит мають: як спілкуватися з дитиною, відновлювати контакт, пояснювати вибір. У таких випадках я рекомендую залучати ще й дитячого психолога. Але загалом усім ідеться про біль втрат, новий етап у житті. Війна не зважає на гендер. Насправді і від жінок, і від чоловіків очікують, що вони одразу почнуть виконувати свої ролі. Але немає сформованих вимог до демобілізованих жінок, бо в суспільстві немає уявлення про те, що вони є на війні і в такій кількості.

Хоча вже була окрема колона жінок-військових на минулорічному параді до Дня Незалежності, жінки приходять у політику, в поліцію, дівчат приймають у військові заклади вищої освіти, але цього ще дуже мало. І так само мало говорять про жінок, що повернулися з фронту, в інформаційному просторі. Напевно, про це згадують останні півтора року. Тож дівчата гуртуються між собою, зараз є дві великі організації, де вони об’єднуються, творять спільні проєкти, допомагають із роботою, разом працюють, ідуть у політику. Але підтримки від держави майже немає.

Питання не так у жінках, як у суспільстві. Людина обирає стати на захист країни зі зброєю ― і байдуже, чоловік це чи жінка. Однакові причини є в обох, але суспільство ставиться по-різному. Жінки, що підписують контракт, викликають подив і нерозуміння. Навіть осуд, бо ж є стереотип «вона мусить бути з родиною». При цьому, коли жінка йде на війну, де загинув її коханий чи син, це сприймають нормально. А коли всі живі, виникає питання: як це? Виходить, жінка повинна робити тільки те, що зрозуміло сусідам.

Як таке нерозуміння з боку оточення впливає на жінок, що повертаються до цивільного життя?

Тетяна: Конфлікти трапляються і в жінок, і в чоловіків. Так само їх може не приймати родина. У маленьких містах, куди жінки повертаються додому, роботу знайти складніше ― між демобілізованими швидше оберуть чоловіка. Цінності змінюються, і жінки вже не хочуть або не можуть виконувати роботу, що була до війни. Вони вже вміють захищати себе, а поваги до працівників часто немає.

Так само можуть виникати проблеми зі здоров’ям або ж бажання працювати далі за новим фахом, пов’язаним із військовою сферою. І у дівчат, і у хлопців, які повертаються з фронту, змінюється ставлення до правди й цінності життя. Це дає можливість змінювати життя на краще, робити його відкритим і зрозумілим.

Які існують міфи про перебування жінок у зоні збройних конфліктів?

Тетяна: Про це дуже добре написала Світлана Алексієвич у книжці «У війни не жіноче обличчя». Там є епізод, де після війни жінка повертається додому, а мама вночі тихцем збирає її речі і виганяє її, бо «соромно перед людьми». Це міф про «солдатських дружин» ― мовляв, жінки у чоловічий колектив їдуть аж ніяк не воювати. Знаю про схожу ситуацію ― дівчина повернулася в маленьке село, і мама зробила все, щоб вона поїхала, ― з тієї ж причини.

У перші роки війни жінок, що були, наприклад, снайперками, записували як швачок. На цьому рівні є брехня. І коли жінка воює, але в її військовому квитку по поверненню написано інше, навколишні думають, що вона бреше. Брехня закладена у самому фундаменті системи, тому не дивно, що жінкам не вірять, коли вони повертаються з війни. Чому так ― не знаю, але є група військових і активісток, що над цим працюють і змінюють це.

А як щодо стереотипів у самій армії?

Ганна: Звісно, вони є. Коли приходиш у таку закриту структуру, буде багато пліток, зіпсований телефон. Перше, що робить армія, ― «ставить у стрій». Чоловіки можуть грубіянити, демонстративно пояснювати, що це тобі не іграшки, а серйозна робота. Так само і з чоловіками можуть чинити, до слова. Багато залежить від посади, підрозділу. У мене було саме так іще й тому, що я мала офіцерське звання, і чоловіки не сприймали цього: мовляв, вони кілька років пахали, щоб його отримати, а мені просто дали. І не розуміли, хто такий психолог, чи не буде ця людина «стукати». Але якщо постояти за себе й показати, що не терпиш такого, то це швидко минає.

Перше, що робить армія, ― «ставить у стрій»

Чого ані я, ані мої посестри точно ні разу не бачили на власні очі ― це домагань чи брутальної поведінки з жінками. Проте буває, що в армію жінки можуть переносити ті гендерні стереотипні моделі поведінки, з якими їх виховувало суспільство, ― наприклад, вони можуть не йти на пряму конфронтацію, до якої схильні чоловіки, або ж замість цього влаштовують одна одній підступи. Але і жінки, і чоловіки, незалежно від статі, можуть створювати проблеми керівництву в армії ― просто роблять це по-своєму. І так само є, звісно, жінки, які чудово знаходять в армії своє місце і успішно працюють.

Наскільки армія взагалі пристосована до того, що в її лави приходять жінки?

Тетяна: На одному з форумів я чула від дівчат про те, що в списку лікарів, яких вони можуть пройти після повернення, немає гінеколога. Тобто про це навіть не подумали. На фронті важливо проходити обстеження і в мамолога, але такої можливості немає.

Ганна: Так, гінеколога немає, але це залежить від керівництва на місцях ― наприклад, у нашу 58-у бригаду його запрошували. Я би ставила питання інакше: наскільки армія була пристосована до людей взагалі? У 2014 році вона ніяк не була пристосована. Стало великою несподіванкою, що людям потрібна форма, зброя, їжа, навчання, лікування. Але після 2016 року побутові умови покращилися, вже навчилися робити бліндажі, облаштовувати своє життя. Чоловіки й жінки почали жити окремо, і так усім комфортніше.

Як змінилася ситуація з видимістю демобілізованих жінок від початку збройного конфлікту?

Ганна: Спершу була проблема, коли жінок не призначали на деякі посади ― снайперок записували як швачок. Тепер це залежить уже від командира підрозділу. Жінок на війні стало більше в 2017 році, коли активні бойові дії закінчилися. Це логічно, адже коли оголошували мобілізацію у перші роки війни, було мало жінок, що вміли поводитися зі зброєю або мали досвід служби в армії.

Після 2016 року побутові умови покращилися, навчилися робити бліндажі, облаштовувати своє життя

Почалася контрактна армія, і хаос упорядкували ― тоді з’явилося більше лікарок, зв’язкових, почалось облаштування території, що забезпечує війну. Але, звісно, дівчата, хоч і не в такій кількості, були на бойових посадах і у 2014-2015 роках.

Тетяна: На початку війни жінки-військові не зверталися до мене по допомогу. Вперше це сталося в 2016 році. Може, у моїх колег такі випадки були й раніше. Тепер я вже маю таку практику, хоча звернень менше, ніж від чоловіків.

По-перше, жінок загалом стало в армії більше. По-друге, вони почали об’єднуватися і мають свій голос. Настільки гучний, що до них почали прислухатися. Наприклад, уже два роки 14 жовтня ми вітаємо захисників і захисниць. Тож присутність жінок на війні почали визнавати.

Спілкуючись із Жіночим ветеранським рухом, я бачу і зовсім юних дівчат, і старших за мене, заміжніх і ні, тих, хто не має дітей, і тих, хто вже бабці. Тих, хто поруч із чоловіком чи сином, і тих, хто замість. Вони об’єднуються в менші групи у різних містах, допомагають одна одній, працюють із посестрами.

Ви кілька разів вживали слово «посестри», використовуєте фемінітиви. Яка роль мови у питанні жінок в армії?

Тетяна: Це дуже важливо для видимості жінок, а також для психіки ― це підкреслює, що у справі захисту країни є внесок і хлопців, і дівчат. Ці слова привертають увагу до проблем жінок на війні і після неї. Важливо наголошувати, що мирне небо над нами ― це, зокрема, завдяки дівчатам. Це зменшує рівень нерозуміння в суспільстві і здивування тим фактом, що жінки є на війні.

Який ефект може дати таке публічне проговорення проблем або декларування присутності?

Тетяна: Наприклад, на Форумі ветеранок, про який я згадувала, дівчата ухвалили резолюцію, з якою звертаються до Мінсоцполітики, ветеранських організацій. Такі події дають можливість говорити про себе, боротися за свої права і жити здоровим життям після війни. Проговорення для особистості може мати терапевтичний ефект. І коли визнаємо на рівні спільноти, а потім на рівні суспільства те, що є проблема і її треба вирішити, ми не лишаємо у темряві питання, важливі для ветеранок. Так твориться наратив про жінку на війні, так починають шукати відповіді, так з’являються охочі допомогти. Працює принцип «говори, щоб я тебе побачив». Коли дівчата починають говорити, суспільство починає їх бачити. Людям вигідно не звертати уваги, поки їм не вказують на якусь проблему. А дівчатам дуже потрібна допомога. У них стільки ж болю, скільки й у хлопців.

Як змінилася ваша робота за шість років?

Тетяна: Зараз проєктів, де б я працювала як психотерапевтка, немає, але далі роблю це на волонтерських засадах ― це мій вибір. Дівчата і хлопці звертаються до мене і отримують ці послуги безкоштовно.

З’явилося багато організацій, які допомагають, бодай якоюсь мірою долучилася держава. Думати про те, що у ветеранок можуть бути власні потреби, почали не більш як два роки тому. Мої колежанки ведуть роботу в різних містах, центрах для реабілітації, шпиталях, відкрилося кілька Veteran Hub. Це означає, що є кому передати запит. Стає легше.

***

Цим текстом ми розпочинаємо цикл публікацій про військових психологів в Україні та фахівців, які допомагають реадаптуватися ексвійськовим та ветеранам після повернення додому.

Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН з відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.