Де закінчується Росія

Автор – Павло Казарін, Українська правда

"Бабайка" – це саморобна установка залпового вогню.

Чотири направляючі бійці харківської ТрО зняли з розбитого російського "Града". Зварили кріплення та придумали гідравліку. Приціл виміняли у сусідів із "сухопутки", а ракети віджали у російської армії.

Тепер цей ГАЗ-66, названий на честь командира з позивним "Бабай", виконує роль тієї самої РСЗВ, яку територіальній обороні буцімто мати й не належить.

У сусідній бригаді механіки чаклують і над зенітною гарматою С-60. Її взяли на озброєння 70 років тому – літаки тоді літали повільно та невисоко. Відколи почалася війна, складські залишки віддали в ТрО, і тепер бійці ставлять ці гармати на КрАЗи.

Запорізька тероборона тим часом майструє "тачанки". Трофейні великокаліберні кулемети ставлять на пікапи – разом із чорним "махновським" прапором. Культ Нестора Івановича тут не дуже приховують і кожен борт названий на честь "батьки": "Махно-1", "Махно-2" тощо.

У 2014-му армія не встигала перетравлювати потік добровольців. Ті, кому військкомат не міг нічого запропонувати, йшли у добробати.

У 2022-му роль добробатів виконали сили територіальної оборони. Ті, хто стояв у чергах у перші дні війни, опинилися всередині наймолодшого роду військ. Кожна третя бригада ТрО тепер служить у зоні бойових дій, компенсуючи нестачу великих калібрів та бронетехніки за рахунок трофеїв.

Те, що вважалося недоліком тероборони, за кілька місяців війни стало її ж чеснотою.

За вісім місяців в армії я бачив директорів приватних клінік, які пішли начмедами до бригад; весільних фотографів, які стали аеророзвідниками; промислових альпіністів, які споруджували систему відеоспостереження вздовж лінії фронту.

"З добрих підприємців виходять добрі командири", – цю фразу я чув тричі. Вперше – від комбата на Сіверському Дінці. Вдруге – від сержанта розвідвзводу на гуляйпольському напрямку. Втретє – на Харківщині, від 88-го номера в списку українського "Forbes".

Всі троє були на своєму місці й усі до війни займалися бізнесом. Тому я не сперечався.

За останні вісім місяців українська армія зросла втричі. На одного кадрового припадає приблизно двоє мобілізованих.

Свіжа кров з "цивілу" здійснила зі Збройними силами дві речі. По-перше, запхала на другий план "впорядщину" (від "впоряд" – УП) з усіма її атрибутами. По-друге, наситила ЗСУ небаченим рівнем цивільних компетенцій. Люди, яким ніхто не встиг пояснити, що "так не можна", почали масово створювати речі з категорії "а що, так можна було?".

Ймовірно, у Росії мріють про те, що щось подібне зробить з їхньою армією оголошена мобілізація. І якщо окупанти обзаведуться суб'єктними командирами, горизонтальними зв'язками та мотивацією – то можливо. А доки всього цього немає – російська "дивозброя" ризикує сточитися об українську оборону.

І жодного перебільшення у слові "дивозброя" немає. Кремль сприймає мобілізацію як таке собі "Wunderwaffe". Як щось здатне переламати хід бойових дій. Як те, що остаточно переведе "спецоперацію" у категорію "війни".

В рамках вигаданого самою ж Росією міфу, вона якщо й здатна програвати, то лишень коли воює "понарошку" (буцімто – УП). А коли "всамделишно" (по-справжньому – УП) і для захисту того, що оголошено "родиной" (батьківщиною – УП) – приречена перемагати.

Саме з цієї причини розмови про застосування ядерної зброї поки що передчасні.

Вони набудуть актуальності тієї миті, коли мобілізація та ракетні удари по українській інфраструктурі не досягнуть результату. Коли виявиться, що російські танки, як і раніше, стоять від Київської об'їзної далі, ніж українські – від Донецької. Коли Володимир Путін виявить, що конвенційну війну він програє – можливо, ми знову почуємо виток поговору про "ядерний попіл".

Цікаво. Європа десятиліттями звикала боятися російської армії. На вівтар "миру" готові були принести будь-які поступки. Але у 2022 році виявилося, що єдине, в чому Росія досягла успіху – це виробництво "понтів". А ситуацію на полі бою змогли змінити навіть кількадесят західних РСЗВ. Які, до того ж, працюють в Україні з обмеженим функціоналом з дальності.

А що сталося б, були б в української армії західні ракети? Американські танки? Німецьке ППО? Що думають тепер про майбутнє всі, хто в Москві марив кидком до Ла-Маншу?

Російська армія й надалі лишається загрозою, але перестала бути страшною. Вісім місяців тому на нас напала тюрма.

Силкуючись обнулити наше майбутнє, вона потроху скасовує своє.