Наша головна зима

Автор – Павло Казарін, Українська правда

На півночі Харківської області на прикордонні мовить російське радіо "Жизнь".

Приблизно що п'ятнадцять хвилин попса замовкає і хрипкий голос починає переконувати слухачів "не помогать украинской армии". Ув'язує тяготи та поневіряння з самим фактом збройного опору. Запевняє, що Україна втратила вбитими 170 тисяч солдатів та закликає українців "вырваться из лап Зеленского".

Щоразу це нас дуже веселить.

Росія пішла з цього регіону так само стрімко, як і зайшла. Про її присутність нагадують лише підірвані мости, обстріли, радіо, що веде мовлення з Бєлгорода, та кинуті під час відступу шкільні підручники. Навіть за російськими законами вони вже незаконні: друкувалися влітку, а тому друкарня не встигла перефарбувати український південь у кольори російського прапора.

З першого дня війни Росія сподівалася, що зможе розколоти Україну. Вона намагалася вбивати клин між сходом та заходом. Між армією та політичним керівництвом.

Путін закликав українських генералів "брать власть в свои руки", а його пропагандисти журилися над долею киян, "стонущих под пятой галичан".

Москва так довго запевняла себе в штучності української держави, що й тепер продовжує сподіватися, що українські внутрішні паркани виявляться вищими за кріпосну стіну по периметру.

Коли з'ясувалося, що російську армію ніхто не вважає "освободительницей", вона перетворилася на "армию-вымогательницу".

Ракетні удари по інфраструктурі – це спроба взяти в заручники тил, щоб обміняти його благополуччя на переговори. Принагідно – це та сама спроба вбити клин між цивільним населенням та армією.

Москва мріє про те, щоб українські обивателі сприймали відсутність світла та води як результат дій саме української армії. Мовляв, це вам "за Крымский мост", "за Черноморский флот" і "за Херсон".

Втім, глобальне російське нерозуміння природи української держави проявилось і тут.

Ракетні удари мали зламати Україну, але ризикують лише згуртувати. Підміни не відбувається – і відповідальність за холод та темряву українські громадяни не поспішають покладати на успіхи власної армії.

Замість внутрішніх окопів утворюється загальний етичний контур. А повсюдність ракетних ударів дарує єдність долі прифронтовим регіонам і тим, що перебувають у глибокому тилу.

Ракетний терор замислювався як інструмент роз'єднання, але перетворився на свою протилежність.

Я пам'ятаю, як на початку війни в ​​багатьох містах увійшло в практику світломаскування. Тоді сенс його був не до кінця зрозумілий: надворі не 40-ві роки минулого століття, літаки не скидають бомби на світлові плями, а ракети летять координатами та траєкторіями. Ми ще жартували, що єдиний сенс – це дисципліна: світломаскування та комендантська година – як щовечірнє нагадування про війну.

З тієї миті, як Росія почала бити по українських ТЕЦ, побутова світлодисципліна – у найширшому сенсі – набула практичного сенсу.

Ринок комунальних послуг остаточно втратив ринкові закони. Звичку тринькати вже не вдасться виправдати готовністю оплачувати комунальні рахунки. Кіловат став коштувати набагато дорожче, ніж прописано в платіжці.

Готовність економити тепер перетворилася на тест на солідарність. Готовність допомагати сусідам – також.

Десятиліттями Україна за інерцією сприймала Другу світову як "головну війну" власної історії. Її масштаби та повсюдність стирали межу між тилом та фронтом. Її тотальність народжувала різноманіття "сімейних історій", які – за всіх відмінностей – мали між собою щось спільне.

А тепер Росія робить все, щоб нинішня війна стала новою головною війною для України та українців.

Яким би аполітичним ти не був – складно сховатись у лакуну побутового комфорту, коли цієї лакуни немає.

Якою б людиною світу ти себе не вважав – важко ігнорувати той факт, що тебе готові вбити за твоє громадянство.

Вже не потрібно шести потисків рук, щоб познайомитися з сім'єю загиблого солдата.

Волонтерство перестало бути винятком, перетворившись натомість на правило.

Сотні тисяч солдатів – у окопах. Мільйони їхніх рідних – у тилу без світла. У такій ситуації вже втрачає значення мова твоїх колискових та авторство книг у домашній бібліотеці. Відмінності стають другорядними, а минуле йде на периферію, коли настає час суб'єктного сьогодення.

Росія зуміла поставити перед Україною найважливіші питання і тепер здивовано спостерігає за тим, як мешканці сусідньої країни дають на них солідарні відповіді.

Втім, нічого дивного. Москва так довго переконувала себе у штучності української держави, що не вважала за потрібне її вивчати. Навіть досвід 2014 року не призвів до появи в Росії експертизи щодо українського питання. Кремль так і не навчився тверезо та без ідеологічної мішури оцінювати нашу країну.

Україна в Росії вважалася чимось від самого початку зрозумілим і нескладним, а тому родичі під Житомиром, прогулянки Хрещатиком чи відпочинок в Одесі вважалися перепусткою в експерти та вхідним квитком на телеканали. В результаті гасла замінили аналіз, а шапкозакидання – експертизу.

Ймовірно, Москва може думати, що час продовжує працювати на неї. Що втома українського тилу накопичуватиметься. Що нинішня солідарність громадян підживлюється перемогами на фронті, а зимовий час може перетворити війну на позиційну. Що рано чи пізно протистояння ворогові та його агентам може змінитися цілком собі внутрішнім "полюванням на відьом".

Ймовірно, Росія вважає нинішній агрегатний стан України винятком і сподівається, що зосередженість поступиться місцем роздратуванню, а натхнення – апатії.

Буде помилкою дати їй переконатися у правильності такого прогнозу.

Так, зима ризикує заморозити інтенсивність просування армії. Так, морози можуть сповільнити термін відновлення інфраструктури. "Цей дощ надовго", хоч би що нам казали торговці чудесами.

Нас чекає найскладніша зима в нашій історії, але вона ж обіцяє стати найголовнішою зимою в нашій історії.

Важливо просто не забувати, де ворог. Хоч би як цього домагалися диктори радіо "Жизнь".