Foreign Affairs: У війні Росії проти України ніхто не переможе, США потрібна нова стратегія

Кожного разу, коли США зіштовхуються з зовнішньою політичною кризою, критики стверджують, що американський уряд робить або надто багато, або не достатньо. Так це сталося і у випадку війни в Україні. Багато хто звинувачує адміністрацію Джо Байдена в тому, що він не забезпечив українську армію важким озброєнням, а саме танками, далекобійними ракетами і літаками, які необхідні, щоб вигнати російські війська з української території.

Інші стурбовані стійкістю Заходу і дедалі більшими економічними і людськими втратами війни. Тому вони закликають адміністрацію натиснути на Київ, щоб змусити його домовитися про мирну угоду з Росією, навіть якщо це означає відмовитися від своєї території. Жодна з позицій не переконлива. Про це в статті для Foreign Affairs пишуть колишній посол США в НАТО Іво Даалдер і дослідник Центру міжнародної безпеки і співпраці Стенфордського університету Джеймс Голдгеєр.

Українська армія здивувала всіх своєю здатністю захистити країну і навіть повернути контроль над значною частиною території, яка була втрачена на початку війни. Але вигнати російські війська з усіх регіонів включно з Кримом, буде надзвичайно важко навіть з більшою військовою допомогою з Заходу. Для досягнення такого результату потрібно, щоб укріплені і посилені російські оборонні позиції розвалилися. А також з’явиться ризик прямої війни між НАТО і Росією. Це критичний сценарій, якого всі хочуть уникнути.

Що ж стосується переговорів, то російський президент Владімір Путін не подав жодних сигналів про свою готовність відмовитися від імперіалістичної мрії взяти під контроль Україну. І буде так само важко переконати український уряд відмовитися від територій на користь жорстокого окупанта в обмін на нестійкий мир.

«Зважаючи на сильну ініціативу обох сторін щодо продовження боїв, третій результат набагато вірогідніший: затяжна, виснажлива війна, яка поступово стане замороженою з лінією фронту, яка не буде прийнятною для жодної зі сторін», – вважають автори.

Історія спростовує ідею, що війни завжди закінчуються або перемогою, або врегулюванням через переговори. Зокрема, аргументом може послужити існування численних заморожених конфліктів вздовж російського кордону. Саме Україна – дуже яскравий доказ, що це не так. Попри роки мирних зусиль, війна на Донбасі стала замороженою на 8 років, після яких Росія почала широкомасштабне вторгнення в лютому 2022 року. І нинішня війна, на думку Даалдера і Голдгеєра, може виявитися точно такою ж. Після більш ніж 10 місяців запеклих боїв і місяців каральних атак по цивільному населенню український уряд не змириться з російським контролем над будь-якою українською територією. Особливо після всіх пограбувань, згвалтувань і вбивств на окупованих територіях. Але Росія так само навряд чи добровільно поверне українські регіони, які вона помилково називає російськими.

Автори визнають, що досі Вашингтон і союзники цілком виправдано зосередилися на невідкладному завданні допомогти Україні і уникнути ескалації.

«Але існує нагальна потреба розглянути довгострокову перспективу і розробити політику щодо України і Росії, засновану на новій реальності, в якій ця війна буде продовжуватися досить довго. Замість того, щоб вважати, що війна може закінчитися або перемогою, або через переговори, Заходу потрібно прийняти світ, в якому конфлікт триває без перемоги чи миру на горизонті. В такому світі США і союзникам доведеться продовжувати забезпечувати Україну військовою підтримкою для захисту від російської агресії. Їм потрібно буде стримати російські більші амбіції, зберігаючи економічні санкції і ізольовуючи Москву в дипломатичному полі», – пишуть автори.

Також Заходу потрібно подбати, щоб в війні не було ескалації і водночас закласти довгостроковому основу для безпеки і стабільності в Європі. Для цього буде потрібна повна інтеграція України з Заходом, а також створення політики стримування, яка водночас буде стримувати російську агресію і передбачати взаємодію з Москвою, щоб уникнути ескалації до більш широкої конфронтації, якої ніхто не хоче. Балансування української політики і російської політики буде викликом в довгостроковій перспективі. Але обидві ініціативи будуть важливими для майбутнього європейської безпеки.

Ні перемоги, ні миру

Російська війна проти України була сповнена сюрпризів. Попри те, що адміністрація Байдена публікувала розвідувальні дані про підготовку Москви до вторгнення, багато хто був шокований, коли Росія наказала більш ніж 175 тисячам солдатів атакувати сусідню країну, яка не завдала жодної шкоди і ніяк не загрожувала російській безпеці. І навіть для тих, хто передбачив широкомасштабне вторгнення, події відбулися не так, як очікувалося. Багато хто був здивований, що Росія не змогла швидко взяти під контроль Україну і повалити її уряд.

Автори нагадують і про серйозні перемоги української армії восени 2022 року. Втім, динаміка війни все ж змінилася в останні місяці. Україна вступила в 2023 рік виснаженою й побитою не в останню чергу через постійні російські ракетні обстріли енергетичних мереж і іншої цивільної інфраструктури. Повідомлялося, що втрати Росії перевалили за 100 тисяч солдатів. Але водночас велика кількість українських військових і цивільних теж були вбиті. Більше того, на відміну від перших 10 місяців війни, у найближчі місяці не варто очікувати серйозних змін в поточній лінії зіткнення.

Перш за все тому, що Росії бракує живої сили і техніки, щоб піти в наступ найближчим часом. А її удари за допомогою ракет і безпілотинків лише зміцнили українське бажання чинити опір. Водночас, Україні стає дедалі важче пробити російську оборону, заплативши при цьому прийнятну ціну.

«Українська армія може й далі проводити успішні наступальні операції на окремих ділянках фронту, наприклад, на півдні в напрямку Мелітополя і Азовського моря. Але якщо російська оборона не розвалиться повністю, в України не буде живої сили, щоб утримувати ці здобутки на довго, не наражаючись на небезпеку початку російських контратак в інших місцях», – пишуть автори.

З осені стратеги на Заході намагалися запобігти продовженню військового протистояння двома способами. Одні, серед яких були лідери країн Балтії, закликали озброїти Київ більш важкою зброєю, необхідною для того, щоб вигнати російські сили з української території. Інші ж включно з головою Об’єднаного комітету начальників штабів США Марком Міллі радили Україні почати переговори, які б не дали повну перемогу, але хоча б зупинили кровопролиття. Жоден з цих варіантів не мав шансів на успіх.

Даалдер і Голдгеєр пояснюють, що можливості Вашингтона і його союзників у передачі зброї доволі обмежені. Частково це пов’язано з фактом, що навіть у США закінчуються надлишкові запаси, щоб далі забезпечувати Україну. Для прикладу можна розглянути артилерійські снаряди. Україна використовує за тиждень стільки, скільки США можуть виготовити за місяць. Такий же дефіцит зберігається й щодо інших видів передового озброєння. Німеччина відправила в жовтні систему ППО IRIS-T. Але їй важко забезпечити Україну необхідною кількістю ракет для цієї зброї.

«Зважаючи на великі розміри військової допомоги, яка вже була надана, а також на те, що запаси вичерпуються, Захід, швидше за все, у наступні шість місяців буде передавати менше зброї Україні, ніж в попередні півроку», – допускають автори.

Окрім лімітів в поставках, Вашингтон і союзники не наважуються передати Україні деякі види озброєння, тому що це буде вимагати дуже тривалого процесу підготовки або тому що існує вірогідність потрапляння такої зброї в російські руки. Літаки F-16 належать до першої категорії. До другої можна віднести передові ударні безпілотники Grey Eagle. Якщо російські військові зможуть захопити такий апарат, це дасть Росії важливу інформацію про американські військові можливості і технології. Також Захід оцінює загрозу ескалації. Через це Україна досі не отримала ракети ATACMS з радіусом дії до 300 кілометрів, які могли б знищувати цілі на території Росії. Незаперечна реальність полягає в тому, що українські і американські інтереси у відповіді на російську агресію не завжди співпадають.

Звісно, Пентагон і Білий дім постійно переглядають українські потреби і що США можуть зробити, щоб їх задовольнити. Зрештою, Києву відмовляли в поставках далекобійної артилерії і передових систем на зразок Patriot. Але ситуація змінилася. Тепер США і Франція збираються відправити українській армії БМП.

«Але хоч ця зброя і техніка допоможе Україні, вона навряд чи змінить баланс сил на полі бою настільки, щоб війна закінчилася», – вважають автори.

Але якщо повна військова перемога України здається малоймовірною у найближчій перспективі, встановлення миру через переговори має ще менші шанси. Владімір Путін постійно говорить про свою готовність вести діалог «з усіма учасниками процесу про прийнятний результат», але він не щирий. Даалдер і Голдгеєр нагадують про територіальні посягання Росії, погодитися з якими заради миру Україна просто не може. У свою чергу Зеленський наполягає, що українські кордони повинні бути такими, як в 1991 році. І ніхто на Заході не може змінити цю позицію Києва.

Краща довга гра

Оскільки абсолютна перемога чи встановлення миру через переговори не можливі у найближчій перспективі, війна буде тривати й далі. Росія зміцнює свою лінію оборону вздовж 1000-кілометрового фронту. Обидві армії будуть шукати слабкі місця. Але без більш широкого краху оборони однієї зі сторін лінія зіткнення, на думку авторів, залишиться більш-менш в нинішньому вигляді.

«Виснаження і нестача живої сили і техніки може навіть призвести до початку затяжної паузи у боях чи появи домовленостей про розведення сил або припинення вогню хоча б тимчасово. Не всі війни закінчуються постійним мирним врегулюванням. Корейська війна закінчилась перемир’ям. А війна Судного дня у 1973 році призвела до появи «угоди про відведення військ», яка досі діє між Ізраїлем і Сирією. Для Росії в заморожених конфліктах теж немає нічого нового», – пишуть Даалдер і Голдгеєр, нагадуючи про Грузію і Молдову.

Якщо саме таке похмуре майбутнє чекає Україну, Заходу знадобиться багатогранна, довгострокова стратегія, яка водночас буде підтримувати українське майбутнє, але також допускати співпрацю з Росією там, де інтереси перетинаються.

«Хоч важко уявити співпрацю з Путіним і його режимом, у Заходу не буде особливо вибору впродовж тривалого часу. Накопичення невдач у цій війні ослабило Путіна. Але він 22 роки зосереджував владу в своїх руках, намагаючись зробити так, щоб ніхто не міг успішно кинути йому виклик. Революція теж маловірогідна, зважаючи на можливості Москви продовжувати репресії проти російського народу. Навіть якщо Путіна усунуть, його наступником може стати хтось, хто розділяє його погляди на Велику Росію і вірить, що Путін не був достатньо жорстким», – йдеться в статті.

Автори також нагадують, що попри жорстокість Путіна, Київ і Вашингтон підтримували зв’язок з Москвою з початку війни. Україна і Росія ведуть переговори про обмін полоненими.

З допомогою Туреччини і ООН вони уклали зернову угоду, яка розблокувала український експорт продовольства. В стратегії довгої війни Заходу доведеться зміцнити такі контакти, навіть якщо буде мало пунктів, щоб дійти згоди з Росією.

Даалдер і Голдгеєр вважають, що ефективний підхід також буде вимагати, щоб Захід продовжив забезпечувати Україну значною підтримкою в захисті тієї території, яку вона контролює зараз, а також у спробах визволити інші регіони, коли це буде можливо.

«Оскільки Україна прагне з часом пов’язати своє економічне майбутнє з Євросоюзом, США і країнам НАТО потрібно буде запропонувати зобов’язання в сфері безпеки, щоб подбати, що в України є необхідна зброя для самооборони від Росії впродовж тривалого часу. Саме це Америка зробила для Ізраїля. Вашингтон також повинен дослідити можливість розширення обіцяного Україні членства в ЄС подальшим приєднанням до НАТО», – вважають автори.

Разом з тим, західним лідерам доведеться повернутися до стримування російської загрози. Це означає, що всі фінансові, торговельні і економічні санкції, які були запроваджені з 2014 року, повинні залишитися в силі. Також потрібно продовжити зусилля, націлені на скорочення залежності від російського енергетичного експорту. І доведеться зробити все можливе, щоб закрити для Москви доступ до технологій, необхідних для підтримки російської економіки і оборонного сектору.

Ефективне довгострокове стримування також буде вимагати збереження політичної ізоляції Росії. Виключення країни зі спортивних і культурних заходів допоможе підкріпити цю ізоляцію, так само як і голосування в Генеральній асамблеї ООН, які показали, що ніхто не підтримує незаконну війну проти України. Але Заходу потрібно буде докласти більш конкретних зусиль, щоб продемонструвати країнам на глобальному Півдні, які стали на бік Москви або зберігають нейтралітет, що російська сторона підриває основи миру і безпеки, на яких стоїть міжнародних порядок. Це не означає, що всі країни повинні підтримати економічну стратегію Заходу. Але їх потрібно переконати, що Росія винна і її поведінка – це головна причина їхніх економічних проблем.

Нарешті, стримування Росії буде вимагати, щоб Захід зайняв сильну позицію не лише в захисті від військових загроз, а й від загроз для своїх інститутів і суспільства. Це означає, що Європі доведеться збільшити оборонні витрати більш суттєво, ніж вона пообіцяла після російської агресії в 2014 році.

США доведеться брати участь у справах Європи, навіть в часи, коли вони докладають все більше зусиль в протистоянні викликам з боку Китаю. На додачу країни НАТО і ЄС повинні посилити свої окремі і колективі зусилля, націлені на придушення російського втручання в їхні вибори. Також вони повинні рішуче відповісти на спроби економічного залякування, політичного втручання і інші методи гібридної війни. Попри те, що російська армія була сильно ослаблена, Москва залишається великою загрозою для Заходу.