Путін «втрачає позиції» — CNN

Коли минулого тижня президент Росії Владімір Путін зустрівся з офіційними воєнними кореспондентами та блогерами, він неявно визнав три речі: Кремль має проблеми з «популяризацією» своєї війни проти України, неофіційні коментатори по-своєму настільки ж потужні, як і державна медіа-машина і впевнений офіційний наратив не має значного впливу на аудиторію. Про це пише CNN.

Звісно, всім політичним лідерам доводиться пристосовуватися до дедалі більш фрагментованого медіа-простору — писати у Twitter частіше, ніж випускати прес-релізи, і завойовувати прихильність інтернет-інфлюенсерів так само старанно, як і редакторів газет.

Однак у РФ існує особлива проблема: росіяни вже давно звикли до брехні з боку своєї держави. Вони розвинули в собі вкорінений цинізм і звикли шукати альтернативні голоси.

Під час війни СРСР в Афганістані 1979-1989 років, наприклад, це було «сарафанне радіо». Мати одного російського солдата розповіла, як тодішня влада сказала, що її син загинув під час нещасного випадку на навчаннях. Зрештою, бабуся одного з його товаришів по службі повідомила, що він насправді загинув, коли його вантажівка наїхала на міну на шосе Саланг.

Однак зараз росіяни, які хочуть знати новини про війну — а багато хто, чесно кажучи, воліє залишатися в невіданні не стільки тому, що це пригнічує, скільки тому, що вони не хотіли б опинитися перед важким моральним вибором, звертаються до інтернету. Ще до війни майже половина українців дізнавалася новини з соціальних мереж, і ця частка зросла після повномасштабного вторгнення. Тим часом кількість глядачів телевізійних новин зменшилася.

Неформальний онлайн-контингент так званих «воєнкорів» або «військових кореспондентів» — хоча багато хто з них є більше коментаторами, ніж репортерами, став значущим і винятковим у формуванні розуміння війни.

Наприклад, російський журналіст Семен Пегов, який веде телеграм-канал WarGonzo, має понад 1,3 мільйона підписників. Прокремлівський блогер Юрій Подоляка, який переїхав до Криму після російської анексії, має 2,7 мільйона підписників. Обидва були на зустрічі з Путіним.

Дійсно, не лише росіяни звертаються до воєнкорів, щоб отримати певне уявлення про ситуацію. Західні ЗМІ та організації часто звертаються до них за інформацією або навіть повідомляють про їхні думки як про власну новину.

Таким чином, вони стали впливовими не лише у формуванні внутрішнього наративу, а й у ширшій інформаційній війні Кремля. Навіть Путін зрозумів, що для поширення своїх меседжів він більше не може покладатися на офіційні ЗМІ.

Звідси його ретельно зрежисована зустріч із групою, підібраною як з офіційних воєнних кореспондентів, так і з інтернет-воєнкорів. Помітно, що серед них не було прихильників ватажка вагнерівців Євгєнія Прігожина або так званих «турбопатріотів» на кшталт Ігоря Стрєлкова-Гіркіна, які підтримали вторгнення, але почали голосно критикувати незграбний і дилетантський, на їхню думку, спосіб, у який воно ведеться.

Натомість це були «військові блогери», які все ще залежали від «доброї волі» влади щодо доступу до лінії фронту або сподівалися використати свій неформальний профіль на офіційних посадах. Можна було розраховувати, що вони дотримуватимуться сценарію і не ставитимуть главу Кремля у незручне становище, але розмова все одно виявилася недоладною.

Намагання 70-річного Путіна заприятелювати з молодими воєнкорами не лише не принесли успіху, але й створило враження, що він потребував їх, а не навпаки.

Це також натякало на невпевненість. Іноді здавалося, що Путін не знає деталей війни, якою він так сумнозвісно намагається керувати, а іноді навіть прагне дистанціюватися від неї.

За все, що могло піти «не за планом», Путін перекладав відповідальність на когось іншого. Ситуація в Бєлгородській області? Уроки мають бути засвоєні тими, хто відповідає за безпеку кордонів. Чи достатньо робиться для залучення нових сил до армії? Безумовно, Путін сказав міністру прискорити це, але існує складна бюрократична система, яку потрібно обійти. Можна припустити, що глава Кремля шукає цапів-відбувайлів на випадок, якщо щось піде не так.

Останнім часом Путін рідко проводить пресконференції або навіть дає інтерв’ю. Тим не менш, видовище відносно молодих військових блогерів у бейсболках і футболках, які мають більший доступ до нього, ніж репортери кремлівського прес-пулу, не пройшло непоміченим.

«Це ознака того, що ми стаємо засобами масової інформації», — сказав один воєнкор-початківець.

Це також ознака слабкості Путіна і держави. Вони не в змозі сформувати наратив, не в змозі надихнути більшість населення своїм твердженням, що війна — це «екзистенційний виклик самому виживанню Росії».

Кремль навіть не може контролювати воєнкорів, лише сподівається залучити їх на свій бік. Оскільки війна триває без реальної надії на перемогу Росії (і з явним страхом поразки), Путіну (поки що) нічого не загрожує, але він явно втратив зв’язок зі своїм народом.