Віп-біженці та найдорожче житло. Як живе місто, де немає ракетних атак та комендантської години

Закарпатці кажуть: справа не в нібито таємних домовленостях Орбана та Путіна. А у відсутності стратегічних підприємств та об’єктів, у гірському ландшафті та близькості до кількох країн ЄС, членів НАТО.

Безпека та спокійний сон коштують дорого: ціни на ринку нерухомості Ужгорода після вторгнення РФ випередили столичні. Заможні українці готові значно переплачувати за оренду та купівлю квартир, щоб мати «запасний аеродром» у місті, яке буквально впирається в кордон зі Словаччиною.

Як змінює Ужгород наплив віп-біженців? Що говорять про туристів та ухилянтів? І чому найвіддаленіший від фронту обласний центр України не може стояти осторонь? Читайте в репортажі Української правди.

Ялта

У першій половині літа вулиці кварталу Малий Галагов наповнює запах квітучих лип. Аромат стає густішим і солодшим після дощів, які часто, але не надовго втамовують тридцятиградусну спеку.

Мешканцю мегаполісу Ужгород здається не містом, а ботсадом: із платанами, кипарисами, кущами троянд та гортензій.

2022-го року схожість Ужгорода з курортом багато переселенців сприйняли по-своєму.

— Минулого літа почали рятуватися від спеки в річці, — розповідає журналіст, публіцист та фотограф Андрій Тараненко. — Немов Ялта: там лежать, там і там. Прямо на Набережній. Дикуни в очах місцевих.

Тараненко переїхав сюди за два місяці до вторгнення. Найменший обласний центр України, від якого до восьми європейських столиць ближче, ніж до Києва, здавався ідеальним місцем для творчої роботи.

— Після 24 лютого в затишному містечку з’явилися натовпи біженців та величезні корки, — посміхається Андрій. — Зараз вже не така ситуація, але зміни є.

В Ужгороді, який упирається в Словаччину, де діє п’ята стаття НАТО, більшість біженців не затримувалися. Ті, хто не мав законної можливості виїхати або не хотів зв’язуватися з «рєшалами» на кордоні, залишався надовго, впливаючи на звичний стан речей.

— Комусь не подобалось, що капучино роблять на звичайному, а не кокосовому молоці, — згадує Тараненко. — А одна жіночка в Мукачеві якось написала пост у Facebook, що нарешті знайшла нормального майстра манікюру в «цій дірі». Правда, потім публічно вибачалася.

Безпеку Ужгорода, куди не прилітають ракети, конвертують у прибуток усі, хто раніше купував тут нерухомість. Зокрема й місцеві контрабандисти: вони й раніше активно вкладали в новобудови, але попит на них не був великий. Сьогодні на ринку залишилося небагато гідних пропозицій.

— У дворах приватних будинків значно побільшало великих собак, — помічає менш очевидні зміни Андрій Тараненко. — На воротах, які ніколи не зачинялись, з’явились електронні замки.

На берегах річки, хоча б від мосту до мосту влада винищила борщівник, з яким тут завжди були проблеми. Так що приїжджі, які там масово почали засмагати, зробили місцевим послугу.

Ціна

Віп-біженців на набережних Ужгорода впізнати не складно. Вони сидять із коктейлями на терасах. Ходять під липами у Celine, Louis Vuitton та Balenciaga. Вигулюють шпіців та чихуахуа. Займаються бігом та велоспортом.

За безпеку та спокій Ужгород платить високу ціну. Вона не в меню та чеках ресторанів. Не на сторінках airbnb, booking.com чи olх. А в кількох десятках могил на місцевому Пагорбі Слави — лише невеликій частині всіх військових поховань у регіоні.

— Немає такої сім’ї, де б не було військових серед родичів, друзів, знайомих або сусідів, — каже письменник та волонтер Андрій Любка. — За кількістю населення Закарпаття — малюсенький регіон. До того ж найбільша сільська область: у нас майже немає міст. В Ужгороді було 115 тисяч та ще 80 тисяч в Мукачеві.

Тут діє певна родинно-кланова система: всі всіх знають. Всі між собою в якийсь момент родичі.

Минулого року, коли 128-а окрема штурмова бригада розпочинала деокупацію Херсонщини, Закарпаття поринуло у масову жалобу.

— Люди в місті ходили з волоссям дибки. Було видно, як всі це проживають. Тому що серед загиблих не «хтось там», а люди, яких ти знаєш особисто, — згадує Андрій.

Розвідник Павло з позивним «Бур» зі 128-ої пішов воювати 24 лютого. Він кинув бізнес з електромонтажу та гараж з власною колекцією з 18 ретромотоциклів у Іршаві.

— Я не став чекати, коли росіяни прийдуть сюди, на Закарпаття, — розповідає «Бур». — Коли ти знаєш, що сім’я в безпеці, що твоя дитина не буде закопуватися у землю, коли буде щось летіти, воювати набагато легше.

— В мене майже всі знайомі у війську, а друзі — всі, — продовжує боєць. — Хто не у війську, той не друг. Ми пішли першими, бо вільні люди. А той, хто залишився, ті раби (має на увазі місцевих — УП), вони навіть тут не можуть «заспокоїти» тих, хто понаїхав та качає права.

Спостерігаючи за біженцями на липовій алеї Набережної, Бур тримає себе в руках, одна з яких після поранення не працює.

— Я рахую себе сильним чоловіком, — каже боєць. — Не розраховував на пошану, винагороду. Йшов захищати конкретно свою сім’ю та територію. А моя територія — не тільки Закарпаття та мій город.

— Все через прогалини у законі, — продовжує. — Тут стільки «опікунів» одразу. Вони «купили» собі бабушку — оформили опікунство. Іншому повістку вручають, він у військкомат не йде. Ця повістка нічого не вартує.

Воєнкоми та комендати рвуть бабло по-максимуму. А потім йде по Набережній якась «пачка» хімії з неприродніми біцепсами, якого мені важко мужиком назвати. Собачка з ним та жінка — «пачка» ботокса.

Схрещення

У магазині крафтових продуктів на площі Петефі продають медовий пряник із фундуком та зображенням 48-річного Федора Шандора.

Картинка на упаковці змальована з фотографії, що стала відомою у світі: український професор у повній амуніції читає онлайн-лекції своїм студентам з окопу.

Шандор, якого ЗМІ назвали можливим майбутнім послом України в Будапешті — один із кількох сотень закарпатських угорців, які пішли на війну.

Під час невеликої відпустки в Ужгороді Шандор спостерігає за змінами в місті.

— Стало більше попиту на дорожчий сегмент, — каже він. — Наприклад, кав’ярня «Штефаньо» для звичайного закарпатця — то трошки дорогувато. Він більше ходить туди в неділю, після церкви. А тепер там кожний день повно людей.

Сторонні гроші та нові люди приносять із собою свіжі сервіси. На початку року в новобудові на Слов’янській набережній, де «двушку» продають за 179 тисяч доларів, відкрила свій салон краси Алла Барановська, дружина Миколи Тищенка.

Але як кандидату соціологічних наук Шандору цікаво інше: «притирання», яке відбувається між місцевими та переселенцями. Суперечності та конфлікти досі трапляються, особливо в невеликих населених пунктах.

— Ті, хто був на Закарпатті більше, ніж три дні, стає закарпатцем, виходу в нього немає, — сміється професор. — Закарпатці поглинуть любого манкурта, але і манкурт принесе щось нове.

Я дуже радий, що відбулося ментальне схрещення українців. Раніше був Схід, Захід, Північ, Південь, а тепер Україна. І нікуди від того не втечеш.

Люди в Ужгороді, каже Шандор, цю нову реальність уже починають усвідомлювати та приймати.

— Це наш сімейно-клановий спосіб життя вже почав руйнуватися. В малюсеньких громадах цього ще не відбулося, але відбудеться. Остаточно. Без змін, — впевнений науковець і молодший сержант.

Пошуки

— В Ужгороді немає такої екзальтованості, як у Львові, — каже журналіст Андрій Тараненко. — Але це не означає, що всім байдуже на війну. Просто настрій такий: «Тихіше! Спокійніше! Продовжуємо допомагати нашим хлопцям, які там, далеко, воюють за нас».

Під цей портрет підходить блогер та активіст Марк Мельниченко. У своєму YouTube-каналі «Моя українська мрія» та Instagram він показує, як побудувати з нуля та облаштувати глиняну хату. Як виростити хурму, ківі та інжир. Як правильно сортувати сміття.

— Я ламаю два стереотипи, — розповідає Марк. — Перший: на Закарпатті ніби дистанціювалися від війни. Другий: що людину, яка працює на землі, не цікавить політика, історія та культура.

На момент повномасштабного вторгнення Мельниченко, кухар-технолог за освітою, жив та працював на екофермі в Німеччині. Але вирішив повернутись.

З волонтерами збирав чай у Карпатах та відправляв на фронт. Відвозив пораненим бійцям до ужгородського шпиталю черешню, персики та виноград.

Купив на донати передплатників дрони-камікадзе та «своє» перше авто для фронту — пікап за 200 тисяч.

Через близькість до багатьох країн Європи Закарпаття стало одним із головних «хабів» з перегону машин для військових.

«Купив 164-е авто за ваші гроші. Купив 165-те, 166-те» — звіти у Facebook письменника та волонтера Андрія Любки з’являються так само часто, як і відвідувачі у кондитерській «Штефаньо».

Поки ужгородські волонтери продовжують шукати по всій Європі техніку для Сил оборони України, сам Ужгород, як каже Любка, перебуває в пошуках себе.

— Ми бачимо приплив нових людей, ідей. У сфері послуг, сервісів, на ринку нерухомості, в ресторанному бізнесі відчувається подих нової конкуренції. Бачимо релокацію підприємств на Закарпаття.

Для мене було шоком дізнатися, що в Ужгороді, де 15 років не було «Книгарні Є», відкривають вже другу, — посміхається Любка.

— Дуже багато змін, які ми ще по-справжньому не впіймали, — додає. — Чи будуть вони сталими? Думаю, так. Демографічна, соціальна картина регіону, безумовно, зміниться. Але яким саме буде Закарпаття, Ужгород, поки спрогнозувати важко.

Досконала любов

«В Ужгороді попрощалися з 25-річним Еріком Штилом».

Із 49-річним Леонідом Дербаком. 23-річним Віктором Синьком. 30-річним Антонієм Рабелем. 27-річним Михайлом Рущаком…

Стрічки місцевих новин наповнюють некрологи про загиблих воїнів.

З динаміків Горянської ротонди, унікальної церкви на одному з пагорбів, що на околицях Ужгорода, лунає п’ятнична проповідь греко-католицького священника Богдана Савули.

«Спитайте себе, чи готові ви померти за когось? — голос пастиря доповнює співи птахів і шепіт вітру. — Всі хочуть жити, але померти за когось — досконала, правдива любов. Це любов Божа.

Зараз багато хлопців, які йдуть на передову, розуміють, що можуть не повернутися. Це є досконала любов.

Зараз дуже сильний час. Можна сказати, ми є свідками створення нової любові, нової генерації людей, які готові вмирати, щоб захистити свою церков, країну, свою сім’ю».

Після 24 лютого отець Богдан поховав чотирьох мешканців Горян, села, яке пів століття тому стало одним із районів Ужгорода.

— Я був вражений, скільки хлопців від мене (з парафії — УП) пішли воювати, — розповідає він. — Вчора один хлопчина і випити любив, і до роботи, ну, такий… А тут встає і каже: «Не можу дома сидіти».

Чужого лиха немає, каже Богдан Савула. Війна стосується всіх.

Зокрема й тих, хто приїжджає до Ужгорода, аби забутися. Хто ходить у тіні величезних лип на ужгородській Набережній Незалежності.

В один із спекотних літніх днів тут, у районі Народної площі, знову прощаються із загиблим воїном.

На обличчях тих, хто ще не помітив труну, спокійні, щасливі посмішки. Але ще мить — і вони зникають.

Перехожа дівчина в топіку з написом «Ukraine» та з пакетом величезної закарпатської полуниці, побачивши траурну церемонію, зупиняється та починає плакати.

Приємний, солодкий запах ужгородських лип ненадовго стає нудотним.