Війною зранений Слов’янськ живе і не здається

— Чому ти не евакуюєшся? , — запитую у свого знайомого підприємця, жителя Слов’янська, який вже мав досвід евакуації: влітку 2022 року він вивозив з міста не тільки родину, а й бізнес.

І наводжу йому аргументи: мовляв, залишатися в місті, яке живе під постійними ворожими обстрілами, нині вкрай небезпечно! Та й обласна влада останнім часом наполегливо закликає евакуюватися.

— Ще трохи почекаю: може, все-таки буде якесь перемир’я, чи фронт зупиниться на лінії розмежування, — пояснює мій знайомий. — Бо як згадаю, чого вартувало мені вивозити (а через півроку повертати) виробниче обладнання, облаштовувати на новому місці робітників разом з їх родинами — це ж стільки проблем! Отож, досі вагаюся, живу сподіваннями на краще.

А тим часом місцева влада оголосила евакуацію родин з дітьми у примусовий спосіб з населених пунктів сусідньої Святогірської громади. І це ще один красномовний маркер небезпеки для жителів Слов’янська.

Хтось має надію на Трампа, хтось вірить тільки в ЗСУ

Чимало жителів Донецької області вже майже рік живуть надіями на швидкий мир. Ці надії то посилюються (коли з кабінетів світових лідерів лунає бажана інформація про перспективи мирного врегулювання), то слабшають (коли перемовини про фінал війни заходять у глухий кут).

При цьому ворожі обстріли Донеччини стають все більш жорстокими. На прифронтові міста і села щодня і щоночі летять шахеди, КАБи, ракети.

Найбільших руйнувань завдають керовані авіабомби. Коли неподалік вибухає КАБ, це жахіття, яке важко з чимось порівняти. Свідомість людини на кілька секунд паралізує тваринний страх, не знаєш, куди бігти, що робити.

В усякому разі, у мене була саме така реакція на обстріл КАБом, під який я нещодавно мало не потрапив у Слов’янську. Авіабомба вибухнула тоді усього за кілька сотень метрів.

— Куди прилетіло цього разу? , — миттєво наповнилися тривожними запитаннями місцеві соціальні мережі.

Невдовзі з’ясувалося, що росіяни знову завдали нищівного удару по житловому сектору.

Через кілька годин я побував на місці прильоту. Комунальники місцевого підприємства «Благоустрій» оперативно ліквідовували наслідки обстрілу, жителі розбитих квартир серед руїн шукали особисті речі, які ще можна було врятувати.

Бачу: дві жінки обнялися і плачуть. Намагаються заспокоїти одна одну:

— Не плач, маму врятували, вона у лікарні…

Репортери фотографують, знімають відео. Працівники поліції документують черговий воєнний злочин росіян.

Зазвичай я приїжджаю до рідного міста з періодичністю двічі на місяць. І щоразу з болем спостерігаю, як у місті більшає руйнувань. Росіяни методично розстрілюють Слов’янськ. Б’ють по об’єктах цивільної інфраструктури, житлових будинках, кафе і магазинах, майстернях по ремонту автомобілів тощо.

— Так все починалося і у Покровську, Добропіллі, Костянтинівці, — гірко підсумовують жителі підконтрольних Україні міст і сіл Донеччини, яких, на щастя, поки що не спіткала тяжка доля безхатьків через зруйновані та окуповані росіянами їх міста і села.

Чим ближче лінія фронту, тим частіше ворог обстрілює прифронтові міста і села Донеччини. Місцева влада ледве встигає ліквідовувати наслідки обстрілів.

За повідомленням начальниці управління житлово-комунального господарства Слов’янської міської військової адміністрації Ольги Заруби, з початку 2025 року на проведення відновлювальних робіт пошкоджених внаслідок ворожих обстрілів багатоквартирних будинків з бюджету Слов’янської міської територіальної громади витрачено 27,340 млн. грн.

У місті є будинки, куди прилітало по кілька разів!

Вокзал у Слов’янську обезлюднів

У частини жителів Донецької області нині переважають песимістичні настрої. Звісно, вони народжуються не на порожньому місці. На настрої людей впливає, передусім, складна ситуація на фронті: ворог поступово просувається у бік Слов’янсько-Краматорської агломерації.

Не додають донеччанам оптимізму і мирні ініціативи президента США, який, за повідомленнями західних ЗМІ, наполягає, аби українська армія повністю вийшла з Донецької області.

А тут ще й новації Укрзалізниці, яка у листопаді «вийшла» з Донеччини, залишивши для жителів області не зовсім зручний варіант залізничного сполучення з іншими регіонами України — через залізничну станцію Барвінкове (Харківська область).

Наразі з Барвінкового можна їздити залізницею у п’яти популярних напрямках: Київ, Львів, Івано-Франківськ, Херсон, Чоп.

Потяги до Барвінкового Укрзалізниця формує із старих обшарпаних вагонів, які давно мала би списати.

— Існує великий ризик потрапити під обстріли, тому хто ж посилатиме сюди новенькі вагони, — пояснює журналісту Карачуна провідник потягу.

Отож про комфорт навіть у купейному вагоні вже не йдеться. Пасажири раді й таким можливостям їздити залізницею, оскільки проїзд у потягу в рази дешевший, ніж автомобільним транспортом.

Пильність не втрачаємо!

Чим ближче до лінії фронту — тим ретельніші перевірки на блокпостах. У прифронтових містах і селах пересічні громадяни також не втрачають пильність. Особливу увагу люди звертають на дії незнайомців: чим ті цікавляться, які об’єкти фотографують. І хоч поліція та Служба безпеки України час від часу виявляють корегувальників вогню, приховані вороги продовжують робити свою чорну справу. Саме їх місцеві жителі звинувачують у влучаннях в цивільну інфраструктуру і житлові будинки. «Без навідника не обійшлося!», — коментують вони результати чергового обстрілу, коли ворожа ракета чи авіабомба досягає цілі.

— Чоловіче, зупиніться! , — чую вимогу від чоловіка у цивільному, який наздоганяє мене на вході до парку Шовковичний. Показує посвідчення:

— Підполковник Національної гвардії…

І називає прізвище, яке добре відоме мені ще з довоєнних часів.

— Навіщо фотографуєте будівлі? , — суворо допитується.

А за кілька секунд тисне руку і привітно посміхається:

— Вибачте, одразу не впізнав вас. Повернулися до Слов’янська, чи у журналістських справах приїхали?

Від такої несподіваної зустрічі у мене подвійне приємне враження: по-перше, радує що колишній співробітник Слов’янського відділу поліції пам’ятає мене, як журналіста. По-друге, я вкотре переконався, що жителі Слов’янська — люди небайдужі і пильні.

Наближення фронту і регулярні жорстокі обстріли не примусили жителів Слов’янська зануритися у капітулянтські настрої. Якби не рани війни, не постійна канонада, не обстріли, можна було б зробити висновок, що місто живе звичайним мирним життям.

У Слов’янську працюють усі заклади і підприємства, що забезпечують життєдіяльність міста. Якщо в регіоні немає проблем з електрикою, увечері на основних міських дорогах горять ліхтарі вуличного освітлення. Якщо виникають перебої централізованого водопостачання, містяни безкоштовно набирають питну або технічну воду зі свердловин або бюветів. Їх на території громади — понад півсотні!

Ба більше! Місцева влада влаштувала у парку Шовковичний зону для відпочинку — з мангалами, альтанками. У хорошу погоду (у перервах між обстрілам) містяни смажили тут м’ясо. І згадували мирні часи, коли на відпочинок вони виїжджали на берег Сіверського Донця. Нині відпочинок на берегах річки небезпечний, адже можна натрапити на міну-пелюсток, розтяжку тощо.

У Слов’янську нині проживає мало не половина від довоєнної кількості жителів. Чимало з них у 2022 році вже скуштували гіркий смак хліба вимушених переселенців. Після місяців поневірянь по чужих кутках, вони повернулися до рідного міста, і тепер мають намір залишатися тут, як вони кажуть, «до останнього».

До лінії фронту, за різним оцінками, залишається 16-18 кілометрів.