Сила рідної домівки: могли стати переселенцями, але залишилися вдома

Місто Тростянець було окуповане росіянами у перший день війни: 24 лютого колона російської техніки пройшла через місто. Через місяць і два дні Тростянець було звільнено від окупантів. Нагадаємо: звільняли місто воїни 93-ї бригади «Холодний Яр».

Основні сили росіян перебували тоді в районі привокзальної площі. Отож усім будівлям на цій території добре «дісталося». Найбільших руйнувань зазнали залізнична станція і вокзал, автовокзал, магазини. Залишки напівзруйнованих будинків і сьогодні нагадують про ті трагічні події у лютому-березні 2022 року.

І як символ безглуздої і жорстокої агресії росіян — танк часів Другої світової війни, який досі стоїть на привокзальній площі. Постамент, на який свого часу встановили цей «символ перемоги радянської армії», також зазнав руйнувань. Та й сам танк виглядає тепер, немов його щойно підбили на полі бою.

Місцева влада досі не знає, що з робити далі з цим танком: демонтувати пам’ятник, чи зайнятися більш нагальними проблемами? Приміром, повною зачисткою навколишньої території від мін і снарядів, що не розірвалися.

Місяць в окупації був жахливий!

Найбільше не повезло тоді жителям п’ятиповерхового будинку, що біля привокзальної площі. В результаті обстрілів будинок майже повністю вигорів.

Журналіст Карачуна побував у кількох його квартирах. Колишніх квартирах, звичайно. Адже те, що від них залишилося, житлом назвати вже не можна. «Живими» у цій багатоповерхівці залишилися лише капітальні стіни. Щодо перегородок, то вони теж підлягають демонтажу.

До речі, Карачун побував у цьому будинку уже після того, як тут добре попрацювали місцеві волонтери добровольчого загону з відбудови зруйнованих споруд. Волонтери розібрали і вивезли звідси весь бруд і все будівельне сміття — те, що спричинили обстріли і пожежі.

Без комфорту, але вдома

Жителю цієї багатоповерхівки Юрію Смирнову повезло: його квартира вціліла під час обстрілу і пожежі. Тільки вікна-двері повилітали. Це «везіння» пояснюється просто: квартира розташована на першому поверсі.

— Після звільнення міста, поступово було відновлено усі комунікації, — розповідає Юрій Смирнов. — Звичайно, комунікації подали не на весь будинок, а лише на ту його частину, яка постраждала мінімально — перший поверх. Та й то — лише частково. Наразі у моїй квартирі є електрика, вода, газ. Після деокупації Тростянця, найбільше було проблем з відновленням роботи каналізаційних мереж. Врешті-решт місцева влада вирішила і цю проблему. Зараз я — єдиний мешканець цієї багатоповерхівки. Пережив тут, у зруйнованому будинку, і окупацію, і зиму. За професією я — будівельник. Бачу, що будинок відновити можна — стіни і міжповерхові перекриття вціліли. А перегородки, комунікації, оздоблення внутрішніх приміщень — все можна відновити.

До нашої розмови долучається жителька цього будинку Наталя Бала.

— Моя квартира була на п’ятому поверсі, — розповідає пані Наталя. — Але в ній все вигоріло. Живу тепер у дачному будиночку, у чужих людей. А сюди приходжу майже щодня: поряд з будинком є невеличка земельна ділянка. Посадила там картоплю, цибулю, часник. Треба ж якось виживати. Сапаю город, жуків збираю. І вірю, що місцева влада таки знайде можливість відновити цей багатоквартирний будинок.

А от жителька міста Охтирка Людмила Чернишенко не стала чекати, доки влада збудує її приватний будинок, який був знищений вибухом. Разом з братом зводять на подвір’ї щось на зразок флігеля. Незважаючи на поважний вік, жінка і цеглу сама кладе, і розчин замішує.

— Хотілось би встигнути до зими хоч «коробку» будиночка збудувати, — ділиться планами пані Людмила. — Але навряд чи встигнемо, бо не вистачає будівельних матеріалів. І жодних виплат за зруйноване житло немає. Спасибі, хоч цеглу нам надали. Сподіваюся, що її вистачить, аби звести стіни.

… Чимало вимушених переселенців після тривалих поневірянь по чужих кутках повернулися додому (звісно, ті з них, кому є куди повертатися). Навіть загроза потрапляння під обстріли не завжди зупиняє людей. Бо могутньо притягує магічна сила — рідний дім!

А десятки, сотні тисяч жителів прифронтових територій нікуди і не виїжджали. Чому? Аби не кидати напризволяще дім, майно, не змінювати звички.

Рідна домівка прив’язує і зобов’язує. А інколи — і захищає. Або хоча б дає ілюзію такої захищеності.