- Категорія
- Статті
- Дата публікації
- Кількість переглядів
- 1782
Старі, які нікому не потрібні: журналіст Карачуна побував у будинку для людей похилого віку
У молодому віці ніхто не думає про те, яким буде «життя після пенсії». Як ніхто з молодих людей не знає (і не може знати!), що стрілки годинника в шістдесят-сімдесят років обертаються набагато швидше, ніж в двадцять. Журналіст Карачуна цими днями поспілкувався з людьми, яким про все це добре відомо
Колись соціальні заклади для одиноких людей похилого віку мали цілком конкретну назву: будинки престарілих. Потім ці «санаторії для пенсіонерів» почали «пакувати» у більш сучасні — європейські — «обгортки»: геріатричні пансіонати, будинки відпочинку для людей похилого віку і таке інше.
Зайшов сюди і приватний бізнес. Адже в Україні з’явилося чимало заможних людей, які, не маючи можливості (а часом і бажання) самостійно доглядати за своїми батьками чи родичами, згодні оплачувати їх гідне перебування серед таких же, як вони, одинаків.
І щедро оплачують, коли «здають» своїх родичів у приватні пансіонати для самотніх людей. Або, якщо повезе, «здають» у комунальні.
У цьому, дійсно, є сенс і вихід для багатьох сімей, адже в таких пансіонатах для пенсіонерів, люди похилого віку мають не тільки кваліфікований догляд і пристойне харчування, а й мають головне — можливості для спілкування з такими ж, як вони, «людьми срібного віку». Тому що вдома вони часто позбавлені такого спілкування: діти-онуки весь час на роботі, або десь у власних справах.
В одному з таких закладів — «Відділенні стаціонарного догляду для постійного проживання» Торчинської селищної ради (Волинь) — побував цими днями журналіст Карачуна.
Догляд, якого часто немає навіть вдома
Навіть зовні відділення стаціонарного догляду виглядає, як хороший санаторій: територія доглянута і впорядкована, є прогулянкова зона і бесідки для відпочинку. І, що також важливо, тиша і чисте повітря сільської місцевості.
Так само — чисто, затишно і цілком по-домашньому — виглядають і приміщення відділення: як кімнати для проживання, так і їдальня, холи, кімнати для відпочинку. У кожній кімнаті — телевізор.
Харчування у відділенні чотири рази на добу. Чим годують мешканців відділення? Я сфотографував звичайне меню. На свята меню, як і належить, з якимись святковими смаколиками.
В одному з холів влаштовано куточок для віруючих, де можна звернутися до Бога, помолитися.
Розповідає Ірина Франчук, директор Центру надання соціальних послуг Торчинської селищної ради:
— Торчинська громада має відділення допомоги вдома і відділення стаціонарного догляду для постійного проживання. Відділення стаціонарного догляду перейшло на баланс Торчинської селищної ради у січні 2020 року. Раніше воно було в районі. Тут проживають люди похилого віку, які є одинокі, або втратили здатність до самообслуговування. Рішенням сесії Торчинської селищної ради, перебування тут жителів громади є безкоштовним: утримання відділення фінансується за рахунок місцевого бюджету. З нашої громади нині тут проживають 15 людей. Перебування людей у відділенні, які є жителями інших громад, фінансується з бюджетів цих громад.
— Скільки коштує бюджету громади утримання цього відділення?
— У цьому році витрати становлять орієнтовно 14 тисяч гривень на місяць на одну людину. Щодо медичної допомоги, то наші підопічні підписали декларації з сімейним лікарем. У штаті відділення є медична сестра. У цьому році ми ліцензували дану послугу. Лікаря наразі немає, адже його теж треба ліцензувати. Тому ми уклали договір з Торчинською лікарнею, і якщо потрібно звернутися до якогось вузького спеціаліста, веземо людину до лікарні. Сімейний лікар робить призначення.
Як розповіла журналісту Карачуна завідувачка відділення Марія Апіваліна, нині тут проживають 23 людини. А загалом відділення розраховане на 35 койко-ліжок. Мешканці відділення забезпечені усім необхідним: проживанням, харчуванням, цілодобовим доглядом, одягом, взуттям, меблями тощо — все для них безкоштовне. Зараз у штаті відділення 13 людей: два кухаря, завідувачка відділенням, працівниця пральні, чергова по коридору, п’ять молодших медичних сестер (санітарок).
Не думай, що старість — то дуже далеко
Ви помічали, що з роками плин часу прискорюється? Що коли тобі двадцять, то від січня до грудня — ціла вічність. А коли п’ятдесят, то не встигаєш зривати/перегортати листки календаря, дні летять зі швидкістю гривень в гаманці, і ледве встигаєш рахувати ті місяці-роки.
Старші люди кажуть, що потім, на самому фініші життя, плин часу уповільнюється. Кожен новий день ніби копіює попередній. Як стверджують психологи, такі відчуття з’являються через одноманітність життя, що притаманна багатьом людям віку сімдесят-вісімдесят плюс, а також через відсутність у них яскравих вражень, емоцій, надмірну зосередженість на хворобах. Буває так, що людина жива тільки фізично.
— Ваші підопічні тут живуть, чи доживають? , — запитав я у Марії Апіваліної.
— Живуть! Ми не даємо їм нудьгувати, влаштовуємо різні культурні заходи. Вони й печиво самі печуть, і перед Великоднем писанки розмальовували. Ну, і, звісно, стараємося порадувати їх чимось смачненьким: домашньою ковбаскою, запеченим м’ясом. До своїх підопічних ми душею приростаємо.
— Вони тут живуть довічно?
— В основному — так. Але буває, що знаходяться якісь родичі. Вони приїздять і забирають.
— Моя бабуся, коли їй було вже під дев’яносто, часто повторювала; «Хоч би Господь швидше забрав мене до себе». У ваших підопічних є такі настрої?
— Я знаю, що деякі старі люди так говорять. Але від мешканців нашого відділення жодного разу не чула таких слів.
«…А діти від мене відмовилися»
Де б ви хотіли зустріти, і головне — провести — свій «срібний вік»?
«Вдома, з дітьми-онуками!». Так скаже кожен член «клубу шестидесятників». Вже не кажучи про тих українців, кому Бог дав щастя переступити через сьомий-восьмий десяток.
Але те щастя буває різним. Адже воно не вимірюється лише кількістю прожитих років. Бо важливим є не тільки питання, скільки у тебе за плечима років, а й деякі інші. Приміром, з яким вантажем ти прийшов до фінішу життя: де живеш, як, з ким, у якому стані твої тіло й душа?
І може виявитися, що фініш життя підійшов, але його підсумки — з присмаком гіркоти.
Саме у такій нелегкій життєвій ситуації опинився житель Торчинської громади Леонтій.
Чоловіку 62 роки. Майже шість з них він живе у тут, у відділенні стаціонарного догляду. Леонтій — одинока людина, що за станом здоров’я потребує догляду. Але, за його словами, діти від нього відмовилися.
Чому так сталося — я не розпитував.
Про персонал відділення відгукується з вдячністю. Розповідає, що працівники відділення — люди турботливі й небайдужі, що годують тут ситно й різноманітно, що є усі можливості для змістовного дозвілля. Найбільше тішить Леонтія можливість спілкування. Він сумує за сусідом по кімнаті, який нещодавно помер.
— Ви підселіть Леонтію якусь бадьору «молодичку» з числа ваших підопічних. Тоді у нього з’явиться більше оптимізму, — жартома пропоную завідувачці відділення.
А у самого Леонтія питаю: «Бува таке, що з мужиками збираєтеся на „по сто грам“?
— Ні, алкоголь у нас під забороною. Та й вік переважної більшості мешканців відділення такий, що нам краще — мінералка і кефір…
Будинок престарілих, як шикарний санаторій!
Кілька років тому автору цих рядків доводилося спостерігати, як живуть одинокі люди похилого віку у подібних закладах у Фінляндії. Отож мимоволі порівнював умови. Звісно, поки що ці порівняння не на користь подібних українських закладів.
Меню у фінських, умовно кажучи, «будинках престарілих» — ресторанне (перевірено особисто). Кількість медичного та обслуговуючого персоналу — вдвічі більша, ніж там перебуває людей. Дозвілля різноманітне настільки, що у ці «будинки престарілих» регулярно приїздять з концертами, виставами артисти (у тому числі — закордонні). Все це оплачує місцевий бюджет. По суті, фінські одинокі люди похилого віку живуть у шикарних санаторіях!
За рівнем життя, Україні, на жаль, поки що далеко до Фінляндії. Але якби у кожній українській громаді були такі відділення стаціонарного догляду, які журналіст Карачуна бачив у Торчинській громаді, це, безперечно, було б значним досягненням.
Висновок: змістовним і повноцінним життя людини може бути і в глибокій старості. Але така старість теж потребує чималих грошей.
Утримання відділення стаціонарного догляду — серйозне навантаження на бюджет Торчинської селищної ради.
— Чи не з’являються пропозиції на кшталт: давайте оптимізуємо (закриємо) відділення? , — запитали ми у заступника голови селищної ради Олександра Пизи.
— Я не чув, щоби хтось виступав проти існування на території громади цього відділення. І це зрозуміло, адже кожна людина підсвідомо думає: «А раптом мені доведеться там вік доживати…».