Як індички допомогли «розправити крила» родині вимушених переселенців

— Житло не годує. Тому квартиру орендуємо, живемо скромно, а зароблені гроші інвестуємо у бізнес. П’ять років ніхто з нас не був у відпустках. Зате маємо бажаний результат у нашому сімейному бізнесі, — розповідає Тетяна Клешньова, власниця бренду Kendzer_meat.

Сьогодні цей бренд упізнаваний, а продукція — вироби з м’яса індички — користуються попитом. Але старт у власному бізнесі виявився … невдалим.

«Я викинула на смітник більше 50 кілограмів сировини. Так завершилися мої перші експерименти з рецептурою приготування сиров’ялених гомілок індички, — згадує моя співрозмовниця. — Не завжди у нашому бізнесі все виходить, як плануємо. Але труднощі і невдачі навчили не зупинятися на півдорозі, вірити у власні сили. Це дуже важливо!».

«Ми зрозуміли, що назад, на Луганщину, нам дороги немає»

У рідному місті Красний Луч родина Клешньових мала хороші життєві перспективи: Тетяна займалася торгівельним бізнесом, Олексій працював у міжнародній компанії. Стабільна робота, пристойні заробітки, плани на життя — все було! У 2013 році народився син. Чого ще було бажати?!

Тоді вони ще не знали (і ніхто не знав), що дуже скоро найпершим бажанням українців стане мирне життя. Для сотень тисяч жителів Криму, Луганщини, Донеччини воно закінчилося ще десять років тому.

У серпні 2014 року залишатися у Красному Лучі вже було небезпечно. Одного дня поряд з будинком Клешньових вибухнув снаряд, і родина вирішила: треба виїжджати з рідного міста.

— Виїжджали «в нікуди». Як і багато наших земляків, ми їхали з дому «на кілька тижнів»: пересидіти-перечекати десь у спокійному регіоні України. Думали: знімемо на місяць-другий квартиру, поживемо, — розповідає Тетяна. — Навіть теплих речей з собою не брали: виїжджали у шортах, футболках. Доїхали до розвилки, де одна дорога повертала на Харків, інша — на Дніпро. Куди їхати? Нам було байдуже. Тому просто кинули монетку. Вона «впала на Дніпро», — посміхається моя співрозмовниця.

«Кілька тижнів» розтяглися на десятиріччя

Осінь 2014 року рано завітала з холодами.

«Давайте з’їздимо додому хоча б за теплими речами», — запропонував Олексій. Тим більше, що знайомі, які залишилися у Красному Лучі, періодично телефонували: мовляв, у нас тут зараз спокійно, приїжджайте.

Компанія, де працював Олексій, «увійшла у становище» — виділила для поїздки службовий автомобіль. Одного жовтневого дня родина Клешньових виїхала у напрямку Луганщини.

Але доїхати до рідного міста не вдалося: на перехресті біля Дебальцевого автівку зупинили військові, які не радили їм їхати у бік Красного Луча: «дорога прострілюється, навіщо ризикувати?».

Для Тетяни і Олексія це було останнє «побачення» з Луганщиною.

— Десь у 2016 році з’явилося розуміння, що у рідне місто не повернемося, мабуть, вже ніколи. Ми ж отримували інформацію про те, що там відбувається… — розповідає Тетяна.

І починає згадувати якісь окремі епізоди з їх нелегкого життя вимушених переселенців. Приміром, як важко було на початках орендувати житло у Дніпрі через те, що окремі їх земляки, перебуваючи у нових громадах, проявили себе не кращим чином. Тому деякі власники житла не хотіли здавати квартири переселенцям з Донеччини і Луганщини, або здавали житло за завищеними цінами.

Згадала вона і свій стан болю і відчаю, коли їх орендовану (у місті Кам’янське) квартиру обікрали злодії. Хоча у квартирі не було жодних цінних речей (які вже там цінності у переселенців…), але все-одно було дуже боляче від того, що доля знову жорстоко обійшлася з їх родиною.

Згадує Тетяна і про життя своїх «друзів по нещастю» — вимушених переселенців, які тривалий час жили у модульних будинках для ВПО:

— Ми бачили, як деякі люди поступово ставали утриманцями, втрачали інтерес до життя. Вони звикали користуватися безплатними комунальними послугами, як належне сприймали візити у модульне містечко благодійників, що привозили гуманітарну допомогу. Частина вимушених переселенців настільки звикли до цієї гуманітарки, що, бувало, обурювалися, якщо траплялися перерви у доставці гум допомоги.

За словами Тетяни, певна частина таких ВПО затим повернулися додому — на окуповані території. Своє рішення про повернення вони пояснювали так: «втомилися жити у модульних будинках», «в Україні ми нікому не потрібні» і таке інше. Серед цих ВПО було чимало людей працездатного віку, але не всі з них прагнули працевлаштуватися.

Ідея про власне виробництво визріла на домашній кухні

Через певний час виїхали з Красного Луча до Дніпра і батьки Тетяни. Життя на захопленій сепаратистами частині Луганщини було настільки «щасливим», що літні люди змушені були кинути не тільки впорядковане житло, а й власний успішний бізнес — перепелину ферму.

Родина вимушених переселенців Клешньових разом з батьками жили і працювали у різних містах Дніпропетровщини. Аж поки не визріла ідея організувати власний невеличкий бізнес.

— Так сталося, що на новому місці ми почали часто хворіти. Мабуть, далися взнаки хронічні стреси, неякісне харчування, — продовжує розповідь Тетяна. — Зрозуміли, що треба щось докорінно змінювати у своєму житті. Почали докладно цікавитися принципами здорового харчування. Якось мені попалася стаття про корисність для здоров’я людини індичого м’яса. Зацікавилася. І невдовзі почала експериментувати: готувати різні страви з індички на домашній кухні.

Тут треба зазначити, що Тетяна Клешньова, образно кажучи, «живе в Instagram». Але використовує цю соціальну мережу не для розваг чи демонстрації своїх світлин, а для просування свого маленького бізнесу: певний час вона торгувала речами онлайн.

Звісно, Тетяна мала свою «клієнтуру», а також понад десять тисяч підписників у Instagram. Серед них було й чимало людей, з якими Тетяна заочно заприятелювала. Регулярно спілкувалася з ними на різні, здебільшого «жіночі», теми. Кулінарія, здорове харчування дедалі займали все більше місця у спілкуванні з підписниками.

— Я колись дійшла висновку: треба, аби у кожної людини була мотивація щось змінювати на краще у своєму житті, — розповідає Тетяна. — У мене така мотивація з’явилася після того, як відчула підтримку з боку моїх друзів у Instagram. За кілька років ведення сторінки у цій соціальній мережі, сформувалася чимала група однодумців. Це наше справжнє community. Я дуже вдячна своїм друзям за підтримку. Вони допомогли мені повірити в свої сили!

До великої російсько-української війни на теренах Instagram з’явилися десятки акаунтів популярних нутриціологів-дієтологів. Турбота про власне здоров’я, раціональне харчування, вживання якісних продуктів — ці принципи здорового способу життя ставали все більш популярними серед українців.

Тетяна побачила і відчула цей «попит на здоров’я», і десь у глибині її свідомості почала визрівати ідея організації власного невеличкого виробництва з переробки м’яса індички.

Вона почала з малого: демонструвала в Instagram приготовану власноруч сиров’ялену гомілку з індички, розповідала про процес її приготування. Ніжка з індички виглядала настільки апетитно, що, напевне, багатьом підписникам Тетяни хотілося її скуштувати.

Невдовзі пішли перші (ще не масові) замовлення на цей делікатес.

Кількість замовлень поступово зростала, тому дуже скоро до приготування сиров’ялених гомілок Тетяна долучила й маму.

У чотири руки робота йшла хутчіше. Але все-одно для них це було скоріше хобі. За словами Тетяни, спочатку ніхто не планував перетворювати його на бізнес.

Поступово асортимент виробів з індички розширювався. Виконувати усі замовлення на домашній кухні вже було неможливо, отож взяли в оренду невеличке приміщення з обладнанням в одному з дніпровських підприємств харчової промисловості.

Невдовзі Тетяна зрозуміла: попит «на індичку» є, отже треба займатися цим бізнесом серйозно.

У 2019 році Тетяна Клешньова офіційно зареєструвалася як фізична особа-підприємець, згодом прийняла на роботу чоловіка і батьків. Олексій зареєстрував бренд підприємства — Kendzer_meat.

І почалася справжня робота.

Дівоче прізвище знайшло продовження у бренді

«Звідки така загадкова назва торговельної марки — Kendzer_meat?», — запитують, бува, замовники.

Все просто: дівоче прізвище Тетяни Клешньової — Кендзерська. Отож тепер воно надійно «закарбоване в історії» їх родинного бізнесу, і, як вважає підприємниця, є своєрідною гарантією якості продукції сімейного підприємства.

Бізнес рентабельний. За п’ять років роботи Kendzer_meat суттєво розширив асортимент крафтової продукції, яка виробляється на підприємстві. Сьогодні тут виробляють 35 видів виробів з м’яса індички: балики, сосиски, печені ковбаски, сиров’ялене філе, паштети, тушонка, купати, мариноване м’ясо для грилю тощо. Це варена, маринована, сиров’ялена, в’ялено-сушена, консервована продукція. Майже вся вона має обмежений термін реалізації: три-чотири доби. Зате продукція Kendzer_meat — без консервантів, барвників, підсилювачів смаку. Частина продукції пакується у реторт-пакети, тому вона не псується навіть при плюсових температурах.

Щодня у цеху переробляють 100-150 кілограмів м’яса індички, яке поставляє фермерське господарство з Сумщини. Готову продукцію реалізують за системою індивідуальних замовлень через Нову пошту. Решту поставляють у продовольчі магазини Дніпра, з якими «кендзери» уклали угоди.

Трудовий колектив Kendzer_meat невеличкий: усього чотири людини: Тетяна, її чоловік Олексій, батьки Тетяни. Усі працевлаштовані офіційно.

Розробляти рецептуру виробів спочатку допомагала мама Тетяни, яка раніше працювала у їдальні.

Коли м’ясопереробка набрала промислових обертів, до розробки рецептів почали залучати фахових спеціалістів харчових технологій.

Одне з найбільших досягнень родини — будівництво власного виробничого приміщення. Оренда виробничого цеху та обладнання суттєво підвищувала собівартість продукції. Тому на сімейній нараді було вирішено: «Купівля власного житла почекає, краще будемо вкладатися у бізнес».

— У передмісті Дніпра придбали земельну ділянку. Мої робочі руки і груба чоловіча сила також знадобилися на будівництві цеху, — розповідає Олексій Клешньов. — Власних обігових грошей у нас не було, тому брали кредити (понад два мільйони гривень), а також інвестували у будівництво виробничого приміщення та придбання технологічного обладнання майже усі гроші, які заробляли на реалізації продукції. Зате тепер маємо власне виробниче приміщення і сучасне технологічне обладнання. Маємо можливості робити якісне термопакування продукції.

«Кредити, гранти… Ми використовували усі можливості»

— Чи допомагає якось держава молодим підприємцям, — запитую в Олексія, який веде бухгалтерію підприємства та здійснює комунікацію з постачальниками сировини, займається питаннями реалізації продукції тощо.

— Так, держава допомагає: ми брали безвідсоткові кредити на розвиток бізнесу. Однією з умов надання кредиту було створення робочих місць, тобто офіційне працевлаштування персоналу. Нас також підтримали фінансово і деякі міжнародні організації. Ми вигравали гранти на навчання (програми з ведення бізнесу, з просування продукції у соціальних мережах). Нещодавно отримали грант на встановлення сонячних панелей (проект «Жінки у бізнесі»). Щоправда, цей грант передбачав спільну участь у фінансуванні: наш внесок становив 70 відсотків вартості обладнання, решту оплатив грантодавець. У 2022 році отримали грант на придбання виробничого обладнання від уряду Естонії.

За словами Олексія, родина прагне використовувати усі наявні можливості для пошуку додаткових джерел фінансування свого бізнесу. Але не завжди вистачає часу брати безпосередню участь у проектах, адже, бува, необхідно виїздити на тренінги до інших міст. А хто ж тоді працюватиме на виробництві?

Тому у найближчих планах родини Клешньових — розширення штату підприємства, а також будівництво фірмового магазину та кафе Kendzer_meat поряд з виробничим цехом.

— Не можна зупинятися на досягнутих цілях. Це принципи будь-якого успішного бізнесу, — переконаний Олексій Клешньов.

У статті використані фотографії з семейного архіву Тетяни і Олексія Клешньових

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»