Ризики оптимістів і поспіх панікерів: коли жителям Донеччини слід ухвалювати рішення про евакуацію

— Ми «сиділи до останнього». І досиділися до того, що довелося виїжджати під суцільними обстрілами, — згадує трагічні події весни 2022 року житель міста Лиман Микола Пасічник.

«Чекати до останнього — злочинна дурість. Треба вчасно виїжджати…»

— Чимало моїх сусідів почали виїжджати з міста одразу після 24 лютого 2022 року, — продовжує розповідь Микола Пасічник. — Особливо активно евакуація йшла у березні-квітні. На початку травня Лиман уже був малолюдним містом. Але ми з дружиною все відкладали рішення про евакуацію. Сподівалися на Збройні Сили України, вірили, що наші захисники зможуть не допустити окупації Лиману. Чекали, як то кажуть, «до останнього»…

Обстріли все частішали. У Лимані вже було зруйновано чимало будинків. В результаті обстрілів гинули місцеві жителі. Їх ховали просто у дворах багатоповерхових будинків, скверах, оскільки район міського цвинтаря на той час перебував під щільним вогнем ворожої артилерії.

Багатоквартирний будинок, в якому мешкала родина Миколи Пасічника, на щастя, був лише частково пошкоджений. Жити у квартирі було надто ризиковано. Тому родина «переїхала» у підвал будинку: Микола Іванович обладнав там щось на зразок спальні, їжу готували біля під’їзду на буржуйці.

Так прожили майже місяць. Врешті-решт терпець урвався, і родина вирішила: далі залишатися у місті не можна, пора евакуюватися. 7 травня разом з кількома жителями Лиману родина Миколи Пасічника виїхала з міста.

Виїжджали під обстрілами, на спеціальному автобусі. У руках — пара сумок з речами першої необхідності, документи. Про те, щоб «прихопити» з собою щось цінне, тоді навіть не думали. Як розповідає Микола Іванович, «ми їхали і подумки благали про одне: аби тільки снаряд не поцілив у автобус».

Подих перевели лише, коли опинилися на правому березі річки Сіверський Донець. Автомобільний міст в районі Райгородка було вже зруйновано, але дивом вціліла стара гребля, по якій лиманці ї переправилися на відносно безпечну територію.

— Потім я не раз думав: який сенс було «сидіти» в Лимані до останнього? , — продовжує розповідь Микола Іванович. — Навіщо ми піддавали своє життя смертельному ризику? Чому ігнорували заклики місцевої влади евакуюватися? Заради чого майже місць жили у підвалі?

Немає відповіді на ці запитання. Але тепер я точно знаю, наскільки безглуздим було рішення «сидіти до останнього».

Мій висновок такий: якщо є загроза життю, краще евакуюватися. Не варто випробувати долю. Треба вчасно тікати з небезпечних місць!

Так, важко кидати рідну домівку, залишати речі, які придбавав за трудову гривню, з якими фактично зріднився. Наче шматочок самого себе лишаєш.

Але життя дорожче!

Війна нагадала українцям прості істини. Зокрема, такі: речі, житло — то все наживне, життя і здоров’я — безцінні.

Але є чимало жителів прифронтових міст і сіл Донеччини, які ці істини не сприймають. Приміром, і зараз у підвалах вцілілих багатоповерхівок живуть містяни, які категорично відмовляються евакуюватися. Волонтери завозять їм продукти харчування, дрова для буржуйок. Люди вже третю зиму живуть у підвалі!

Який у цьому сенс — хтось розуміє?

— Звісно, кожна людина сама вирішує свою долю і відповідає за себе. Але не можна не зважати на реальність ситуації: російська армія все ближче просувається у бік Лиману, до лінії фронту нині не більше двадцяти кілометрів. Чого очікувати — коли бої будуть вже точитися у передмісті? Отож, як тільки частішають обстріли, треба негайно евакуюватися, — підсумовує Микола Пасічник.

Евакуація: обов’язкова і примусова

Евакуація населення проводиться тоді, коли її оголошують місцеві органи влади. У Донецькій області евакуація населення оголошена вже давно. А примусова евакуація (для сімей з дітьми) оголошується по районам. Наразі примусова евакуація триває у Покровському районі.

Існує певна нестиковка: на Донеччині офіційно оголошено евакуацію (по всій території області), але при цьому є громади у північній частині регіону (приміром Слов’янська, Краматорська), де жителі живуть, наче поряд немає війни: у багатоквартирні будинки подається тепло, вода, електрика, працює бізнес, відкриваються нові заклади торгівлі і громадського харчування тощо.

Так, періодично сюди так само прилітають снаряди і міни, руйнуються об’єкти інфраструктури і житлові будинки, дістають поранень і гинуть від обстрілів мирні жителі.

Люди звикли до звуків вибухів, обстрілів, пристосувалися жити у небезпеці. Вони вважають, що тут не настільки небезпечно, щоб негайно евакуюватися. І не втомлюються повторювати: «В Україні нині немає безпечних місць! Отож поки що не бачимо сенсу евакуюватися».

Дійсно, міста і села підконтрольної Україні частини Донеччини нині мають доволі різну ситуацію з безпекою. Покровськ і Добропілля, Костянтинівка і Дружківка. Лиман і Слов’янськ … Міста-сусіди, між якими відстань — пару десятків кілометрів. Але якщо, приміром, у Слов’янську ще можна жити (і живе пів міста), то у сусідньому Лимані ситуація з безпекою набагато складніша.

Тому частина жителів Слов’янська, Святогірська, Краматорська, Дружківки вважають, що, оголосивши евакуацію, місцева влада просто зняла з себе відповідальність.

Чи так це насправді?

Територія підконтрольної Україні Донеччини поступово звужується. Ворог перетворює частину регіону на таку собі «шагреневу шкіру». Причому, темпи просування російської армії до адміністративних кордонів Донецької області прискорюються. Приміром, ще чотири місяці тому можна було вільно їздити автівкою у бік Слов’янська-Краматорська через Покровськ, Мирноград. Сьогодні росіяни вже напряму атакують ці міста.

Які міста і села Донеччини стануть наступними жертвами агресії?

«Евакуація рятує життя», — періодично нагадує жителям Донеччини місцева влада, і закликає не зволікати з евакуацією: вчасно виїжджати у тилові регіони України.

«Вчасно — це коли?», — цікавляться жителі Донецької області, що вже мають досвід «фальстарту евакуації» 2022 року.

Вони не поспішають ухвалювати рішення про евакуацію. Мовляв, ситуація з безпекою ще не настільки критична. Тому чимало людей очікують якихось змін на краще і не евакуюються.

В результаті частину з них доводиться рятувати (вивозити під щільними нескінченними обстрілами) працівникам МНС, поліції, волонтерам.

«Вам наплювати на своє життя? Так хоч про дітей подумайте»

Нині на території підконтрольної Україні частини Донецької області проживають 307 тисяч людей. У зоні активних бойових дій — 47 тисяч жителів. З них — 250 дітей. У 2024 році з небезпечних громад Донеччини евакуювали 25 тисяч дітей. Половину з них вивезли у межах примусової евакуації родин з дітьми.

Ця інформація прозвучала під час брифінгу, що відбувся на минулому тижні у Донецькій обласній військовій адміністрації.

Про те, як проходить евакуація населення з зони активних бойових дій, журналісту Карачуна розповідають люди, які вивозять людей з-під обстрілів — поліцейські і рятівники.

— Андрій Мироненко, старший інспектор батальйону патрульної поліції в місті Краматорск та Слов’янськ:

— Наш підрозділ вивозив людей з Селідового, Торецька, коли бойові дії точилися вже у передмісті. Вивозили на броньованих автомобілях, настільки було небезпечно. Згадую, як одна жителька Селідового розповідала, що жила у підвалі будинку, і кожен її день починався з пошуку води. Коли ми вивозимо жителів Донеччини з зони бойових дій, люди виснажені, перелякані, пригнічені. І зазвичай признаються, що шкодують про свою відмову вчасно евакуюватися.

Трапляються й зовсім дикі випадки. Приміром, вивезли жінку та її сина підлітка з Торецька, ще коли там було більш-менш спокійно. Але невдовзі родина повернулася додому. І буквально через кілька днів після повернення на подвір’я їх будинку прилетіла міна і сину відірвало руку.

Звісно, для людей евакуація — досить важке рішення. Вони кажуть: куди ми поїдемо, нас же ніхто ніде не чекає. Та ще й додають: безпечного місця на території України нині немає.

Так, ворог обстрілює всю Україну. Але ступінь обстрілів і отже ризику — різна. Хіба можна порівнювати ситуацію з безпекою десь у тиловому регіоні країни і у прифронтовому населеному пункті?! Коли фронт наближається, то дрони ворога уже полюють не тільки за військовими, а й за цивільними людьми. На міста і села летять керовані авіабомби, міни, снаряди…

— Ми також проводимо роз’яснювальну роботу з населенням у громадах, які визначені зоною активних бойових дій, ходимо по квартирах і будинках, — продовжує розповідь Андрій Мироненко. — Розповідаємо людям, що їх чекає після евакуації: показуємо фото, відео тих шелтерів, де їх розмістять у приймаючих громадах. Така конкретика діє краще за слова, чимало людей дослухаються до наших порад і виїжджають — самостійно, або з допомогою місцевої влади.

Вся Донеччина — територія ризику

У кожної людини — своя голова на плечах, кожен самостійно вирішує, коли треба виїжджати. Люди різні: хтось лякається від автоматної черги, а комусь и вибух міни поряд не здається чимось страшним. Але, щоб зберегти своє життя та здоров’я своїх близьких, радить Андрій Мироненко, не потрібно чекати «до останнього», коли вже буде відключено всі комунікації, не буде можливості звернутися за медичною допомогою. З кожним метром наближення лінії фронту до населеного пункту зростає небезпека для мирних жителів.

Побутує думка: мовляв, у місті живуть десятки тисяч людей, то чому я маю евакуюватися? Так, живуть. Але й гинуть, дістають поранень. Цих жертв не було б, якби люди вчасно виїхали з зони бойових дій.

— Пам’ятаю, як жителі Костянтинівки казали: «Якщо у наші будинки не дадуть опалення, тоді будемо виїжджати». Дали опалення — сидять. І це при тому, що Костянтинівка живе під щоденними обстрілами.

Отож, краще не досиджувати «до останнього» і евакуюватися. Приміром, як тільки зростає інтенсивність обстрілів населеного пункту, це точний маркер того, що треба негайно виїжджати. Не потрібно нехтувати тією інформацією, яку надає місцева влада, співробітники поліції та ДСНС, — підсумовує Андрій Мироненко.

Ігор Коржов, начальник 22-го державного пожежного рятувального загону Головного управління ДСНС України у Донецькій області:

— Як показує трагічний досвід, небезпечна територія значно ширша, ніж вважає більшість пересічних жителів Донеччини. Населені пункти, що розташовані на відстані, як мінімум, 70 кілометрів до лінії фронту, перебувають у зоні суцільної небезпеки. Адже, приміром, керовані авіабомби летять на 70 кілометрів. Агресор активно використовує авіацію та артилерію. Ніхто не застрахований від того, що завтра КАБ не прилетить у твій дім. Таким чином, абсолютно уся Донецька область є територією ризику. Тому цілком логічно, що обласна військова адміністрація оголосила евакуацію з усіх населених пунктів Донеччини.

Чимало жителів громад, де ведуться активні бойові дії, живуть у підвалах будинків. Вони вірять, що підвали є надійним укриттям. На жаль, це не так. Агресор має потужну зброю, яка може «дістати» навіть у підвалі будь-якого будинку — одно чи багатоповерхового, цегляного чи панельного. «Я не раз бачив, як багатоквартирний будинок після влучання бомби повністю „складається“ у підвал», — розповідає пан Ігор.

На жаль, часто люди погоджуються евакуюватися, лише коли дістають поранення — вони самі, або їх близькі родичі. Бува, що лише ампутація кінцівки когось з членів сім’ї стає переконливим аргументом для ухвалення рішення про евакуацію. Слова переконують людей не завжди.

Особливо обурює, коли батьки піддають смертельній небезпеці своїх дітей.

— Якось приїхали евакуювати двох дорослих людей, які «сиділи до останнього» (на той час у передмісті Торецька вже йшли бої), — продовжує розповідь Ігор Коржов. — А виявилося, що з ними були і четверо неповнолітніх дітей. Вивозили цю родину на броньованому автомобілі. Але ж броня може захистити від пострілу зі стрілецької зброї, але не від бомби чи міни. Тому ризикували усі: і несвідомі батьки з їх дітьми, і рятувальники.

Діти, які живуть у підвалах, не бачать неба. Вони позбавлені не тільки пристойних побутових умов, а й нормального життя. На Донеччині є п’ятикласники, які ніколи не ходили у школу: то ковід, то війна — навчання онлайн.

Тоді як їх ровесники, чиї батьки вчасно ухвалили рішення про евакуацію, ходять до школи у нових громадах, живуть повноцінним життям.

… А в цей час у якійсь з прифронтових громад Донеччини рятівник чи поліцейський одягає на хлопчика чи дівчинку бронежилет, каску, аби вивезти їх з-під обстрілів у безпечне місце.

Фото Карачун, а також з архіву батальйону патрульної поліції в місті Краматорськ і Слов’янськ та Головного управління ДСНС України у Донецькій області