Війною зранений Слов’янськ живе і не здається

— Чому ти не евакуюєшся? , — запитую у свого знайомого підприємця, жителя Слов’янська, який вже мав досвід евакуації: влітку 2022 року він вивозив з міста не тільки родину, а й бізнес.

І наводжу йому аргументи: мовляв, залишатися в місті, яке живе під постійними ворожими обстрілами, нині вкрай небезпечно! Та й обласна влада останнім часом наполегливо закликає евакуюватися.

— Ще трохи почекаю: може, все-таки буде якесь перемир’я, чи фронт зупиниться на лінії розмежування, — пояснює мій знайомий. — Бо як згадаю, чого вартувало мені вивозити (а через півроку повертати) виробниче обладнання, облаштовувати на новому місці робітників разом з їх родинами — це ж стільки проблем! Отож, досі вагаюся, живу сподіваннями на краще.

А тим часом місцева влада оголосила евакуацію родин з дітьми у примусовий спосіб з населених пунктів сусідньої Святогірської громади. І це ще один красномовний маркер небезпеки для жителів Слов’янська.

Хтось має надію на Трампа, хтось вірить тільки в ЗСУ

Чимало жителів Донецької області вже майже рік живуть надіями на швидкий мир. Ці надії то посилюються (коли з кабінетів світових лідерів лунає бажана інформація про перспективи мирного врегулювання), то слабшають (коли перемовини про фінал війни заходять у глухий кут).

При цьому ворожі обстріли Донеччини стають все більш жорстокими. На прифронтові міста і села щодня і щоночі летять шахеди, КАБи, ракети.

Найбільших руйнувань завдають керовані авіабомби. Коли неподалік вибухає КАБ, це жахіття, яке важко з чимось порівняти. Свідомість людини на кілька секунд паралізує тваринний страх, не знаєш, куди бігти, що робити.

В усякому разі, у мене була саме така реакція на обстріл КАБом, під який я нещодавно мало не потрапив у Слов’янську. Авіабомба вибухнула тоді усього за кілька сотень метрів.

— Куди прилетіло цього разу? , — миттєво наповнилися тривожними запитаннями місцеві соціальні мережі.

Невдовзі з’ясувалося, що росіяни знову завдали нищівного удару по житловому сектору.

Через кілька годин я побував на місці прильоту. Комунальники місцевого підприємства «Благоустрій» оперативно ліквідовували наслідки обстрілу, жителі розбитих квартир серед руїн шукали особисті речі, які ще можна було врятувати.

Бачу: дві жінки обнялися і плачуть. Намагаються заспокоїти одна одну:

— Не плач, маму врятували, вона у лікарні…

Репортери фотографують, знімають відео. Працівники поліції документують черговий воєнний злочин росіян.

Зазвичай я приїжджаю до рідного міста з періодичністю двічі на місяць. І щоразу з болем спостерігаю, як у місті більшає руйнувань. Росіяни методично розстрілюють Слов’янськ. Б’ють по об’єктах цивільної інфраструктури, житлових будинках, кафе і магазинах, майстернях по ремонту автомобілів тощо.

— Так все починалося і у Покровську, Добропіллі, Костянтинівці, — гірко підсумовують жителі підконтрольних Україні міст і сіл Донеччини, яких, на щастя, поки що не спіткала тяжка доля безхатьків через зруйновані та окуповані росіянами їх міста і села.

Чим ближче лінія фронту, тим частіше ворог обстрілює прифронтові міста і села Донеччини. Місцева влада ледве встигає ліквідовувати наслідки обстрілів.

За повідомленням начальниці управління житлово-комунального господарства Слов’янської міської військової адміністрації Ольги Заруби, з початку 2025 року на проведення відновлювальних робіт пошкоджених внаслідок ворожих обстрілів багатоквартирних будинків з бюджету Слов’янської міської територіальної громади витрачено 27,340 млн. грн.

У місті є будинки, куди прилітало по кілька разів!

Вокзал у Слов’янську обезлюднів

У частини жителів Донецької області нині переважають песимістичні настрої. Звісно, вони народжуються не на порожньому місці. На настрої людей впливає, передусім, складна ситуація на фронті: ворог поступово просувається у бік Слов’янсько-Краматорської агломерації.

Не додають донеччанам оптимізму і мирні ініціативи президента США, який, за повідомленнями західних ЗМІ, наполягає, аби українська армія повністю вийшла з Донецької області.

А тут ще й новації Укрзалізниці, яка у листопаді «вийшла» з Донеччини, залишивши для жителів області не зовсім зручний варіант залізничного сполучення з іншими регіонами України — через залізничну станцію Барвінкове (Харківська область).

Наразі з Барвінкового можна їздити залізницею у п’яти популярних напрямках: Київ, Львів, Івано-Франківськ, Херсон, Чоп.

Потяги до Барвінкового Укрзалізниця формує із старих обшарпаних вагонів, які давно мала би списати.

— Існує великий ризик потрапити під обстріли, тому хто ж посилатиме сюди новенькі вагони, — пояснює журналісту Карачуна провідник потягу.

Отож про комфорт навіть у купейному вагоні вже не йдеться. Пасажири раді й таким можливостям їздити залізницею, оскільки проїзд у потягу в рази дешевший, ніж автомобільним транспортом.

Пильність не втрачаємо!

Чим ближче до лінії фронту — тим ретельніші перевірки на блокпостах. У прифронтових містах і селах пересічні громадяни також не втрачають пильність. Особливу увагу люди звертають на дії незнайомців: чим ті цікавляться, які об’єкти фотографують. І хоч поліція та Служба безпеки України час від часу виявляють корегувальників вогню, приховані вороги продовжують робити свою чорну справу. Саме їх місцеві жителі звинувачують у влучаннях в цивільну інфраструктуру і житлові будинки. «Без навідника не обійшлося!», — коментують вони результати чергового обстрілу, коли ворожа ракета чи авіабомба досягає цілі.

— Чоловіче, зупиніться! , — чую вимогу від чоловіка у цивільному, який наздоганяє мене на вході до парку Шовковичний. Показує посвідчення:

— Підполковник Національної гвардії…

І називає прізвище, яке добре відоме мені ще з довоєнних часів.

— Навіщо фотографуєте будівлі? , — суворо допитується.

А за кілька секунд тисне руку і привітно посміхається:

— Вибачте, одразу не впізнав вас. Повернулися до Слов’янська, чи у журналістських справах приїхали?

Від такої несподіваної зустрічі у мене подвійне приємне враження: по-перше, радує що колишній співробітник Слов’янського відділу поліції пам’ятає мене, як журналіста. По-друге, я вкотре переконався, що жителі Слов’янська — люди небайдужі і пильні.

Наближення фронту і регулярні жорстокі обстріли не примусили жителів Слов’янська зануритися у капітулянтські настрої. Якби не рани війни, не постійна канонада, не обстріли, можна було б зробити висновок, що місто живе звичайним мирним життям.

У Слов’янську працюють усі заклади і підприємства, що забезпечують життєдіяльність міста. Якщо в регіоні немає проблем з електрикою, увечері на основних міських дорогах горять ліхтарі вуличного освітлення. Якщо виникають перебої централізованого водопостачання, містяни безкоштовно набирають питну або технічну воду зі свердловин або бюветів. Їх на території громади — понад півсотні!

Ба більше! Місцева влада влаштувала у парку Шовковичний зону для відпочинку — з мангалами, альтанками. У хорошу погоду (у перервах між обстрілам) містяни смажили тут м’ясо. І згадували мирні часи, коли на відпочинок вони виїжджали на берег Сіверського Донця. Нині відпочинок на берегах річки небезпечний, адже можна натрапити на міну-пелюсток, розтяжку тощо.

У Слов’янську нині проживає мало не половина від довоєнної кількості жителів. Чимало з них у 2022 році вже скуштували гіркий смак хліба вимушених переселенців. Після місяців поневірянь по чужих кутках, вони повернулися до рідного міста, і тепер мають намір залишатися тут, як вони кажуть, «до останнього».

До лінії фронту, за різним оцінками, залишається 16-18 кілометрів.

Стаття підготовлена за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”. This issue of the newspaper has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.”