Вимушені переселенці зі Слов’янська: ніде нам не буде так добре, як вдома

Найбільше вимушених переселенців — з Донецької області. Що не дивно, адже Донеччина — найбільш густонаселений регіон України: станом на 1 січня 2020 року, населення області становило 4 131 808 осіб.

Скільки зараз людей залишається на підконтрольній Україні території Донецької області?

Точної цифри не знає ніхто. Евакуація триває. Щодня десятки людей залишають рідні домівки і стають вимушеними переселенцями.

Але у Слов’янську, Краматорську, Святогірську, у навколишніх селах сьогодні живуть понад сто тисяч людей. Приміром, у Слов’янську залишається більше жителів, ніж було влітку 2022 року, коли російська армія підійшла до міста на меншу відстань, ніж тепер.

Більшість наших земляків розуміють, що не можна порівнювати ситуацію з безпекою, яка була навколо Слов’янська влітку 2022 року, з нинішньою (зараз ризики незрівнянно вищі). І тим не менш чимало слов’янців вважають, що безпекова ситуація поки що дозволяє залишатися у місті. І посилаються на власний досвід останніх чотирьох з половиною років.

«Ще невідомо, хто опинився у гіршій ситуації…»

Ось що говорять жителі Слов’янської громади, яким пощастило вціліти під обстрілами.

«Ми, які не виїхали у двадцять другому, або повернулися додому у двадцять третьому, маємо суттєву перевагу перед слов’янцями, що стали ВПО: усі ці роки ми живемо у рідному домі у звичних умовах.

Так, у наших будинках/квартирах часто відсутнє світло, постійно «стрибає» напруга, бувають перебої з водопостачанням, у громаді жахлива ситуація з безпекою.

Але, на відміну від наших земляків, які в різний час евакуювалися, ми живемо у рідному будинку/квартирі, спимо у своєму ліжку, користуємося власною кухнею і ванною кімнатою і, вибачте, ходимо на свій унітаз.

У нас немає переселенської ностальгії за домівками і рідним Слов’янськом — ми у себе вдома.

І головне — у нас немає потреби щомісяця платити чималі гроші за оренду житла».

Вони ризикнули — залишилися вдома. Чому зробили саме такий вибір — у них більш міцні нерви? Може й так. А, може, просто не було і немає грошей на оренду житла?
А як живуть ті донеччани, у яких не було вибору: залишатися чи евакуюватися?

Ось, як описує у Threads своє життя вимушеної переселенки колишня жителька міста Бахмут Альона Букрей:

«Вже п’ятий рік без свого дому»

«Ми вже п’ятий рік, як ВПО з Бахмута. І таке відчуття, що життя проходить повз нас. Життя поставлено повністю на паузу. Ми так і тиняємося по зйомних хатах, батьки мої — теж, своє житло ми не купили, і навряд чи вже купимо.

Ми так і не переїхали з Дніпра кудись у більш безпечний регіон, хоча планували це зробити.

Я вже чотири роки не купую нічого, окрім їжі, одягу, ліків та побутової хімії. Тільки саме необхідне, щоб забезпечити більш-менш комфортні умови для життя.

Я не купую посуд, меблі, побутову техніку. Бо дому більше немає. Я не можу зробити ремонт, який хочеться мені. Бо вкладатися в ремонт чужого будинку я не бачу сенсу.

Життя постійно на валізах. Бо потрібно в будь-який момент бути готовими, що власник житла тебе може попросити з’їхати з оселі. Ми не встигаємо заробляти, щоб відкладати так, щоб вистачило знову на покупку свого будинку. Ми вже купляли будинок для своєї родини, купити знову у нас вже змоги немає.

Кожного дня я прокидаюся і засинаю з думками, як вижити в цьому світі. Ця «гонка вооружений» (читати заробітку), просто щоб вистачило вже тільки на їжу, просто виснажує. Кожен похід в магазин з кожним днем мене лякає все більше і більше. Вже не знаєш, на чому економити, щоб влізти в бюджет».

Наш дім — Україна

Коли розтанули надії на мир, чи хоча б перемир’я, коли снаряди рвуться все ближче, має прийти розуміння: наступною жертвою ворожого обстрілу може бути не сусід, а ти. І тоді вже немає питання — треба евакуюватися, чи, може, варто ще трохи почекати? Натомість постають питання інші: куди їхати, що треба обов’язково брати з собою, якою поштою — «Новою» чи «Укр» — пересилати речі?

… Воєнна реальність ставить жителів Донеччини перед жорстоким вибором: евакуація і безпека (хоча б відносна), чи життя під постійними обстрілами вдома?

З кожним кілометром просування ворога відповідь стає все більш очевидною: треба евакуюватися.

Так, ніде нам не буде так добре, як було вдома — у рідному Слов’янську чи Святогірську, у Райгородку чи Маяках.

Але життя продовжується. І воно можливе не тільки в рідній Донеччині. Життя — цінність більша, ніж рідна домівка.