- Категорія
- Статті
- Дата публікації
- Кількість переглядів
- 78
Як помирають прифронтові міста Донеччини
Хто виїхав з прифронтових міст Донеччини раніше, їм легше, ніж тим, хто досі залишається вдома: вони не бачать, як там згасає життя. Вони (ми) не є безпосередніми свідками масштабних руйнувань житлових будинків, шкіл, улюблених кав’ярень, ринків, магазинів. Бо коли на власні очі бачиш, як ворог поступово стирає КАБами рідне місто, серце стискає невимовний біль. Емоції земляків читала і слухала журналістка Карачуна.
На підконтрольній Україні території Донецької області залишилися лише три частково зруйнованих міста: Слов’янськ, Краматорськ, Святогірськ. Про чотири інших — Лиман, Миколаївку, Дружківку, Добропілля — можна лише згадувати, якими вони були до початку повномасштабної війни Росії проти України. Сьогодні ці чотири міста швидко перетворюються на «фортецю Бахмут», а в їх жителів майже не залишилося надії на повернення додому.
Територія української Донеччини все більше нагадує «шагреневу шкіру»: лінія бойового зіткнення наближається до Слов’янська, Краматорська, Святогірська. Як наслідок, у цих містах зростають кількість обстрілів і масштаби руйнувань. Найбільше бажання їх жителів: аби ці міста не перетворилися на руїни. А така перспектива вже проглядається.
«Слов’янськ і Краматорськ повторюють сценарій, який раніше пережила Дружківка. Ці міста набувають таких самих контурів, коли стрімке зростання обстрілів запускає процес знищення. Ситуація насправді невтішна, адже останні міста Донеччини поступово вимирають через все більшу небезпеку проживання в них. Сьогодні для знищення міста достатньо підсунути широким фронтом до нього на відстані 10 км і просто почекати півроку», — пише у Телеграм-каналі «Офіцер» український військовослужбовець з позивним Алекс.
Жителі евакуюються, міста обезлюднюють
Початок літа-2026 співпав з різким посиленням обстрілів підконтрольної Україні території Донеччини. Жителі області почали більш активно евакуюватися. Міста і села обезлюднюються такими темпами, що це вже впадає в око не тільки тим жителям, які після евакуації періодично приїздять додому, а й тим, хто поки що залишається у рідній домівці. Відповідно, посилюються песимістичні настрої.
— Коли наш багатоквартирний будинок вперше потрапив під обстріл, це був шок для мене. Тоді я вперше подумки подякувала собі за те, що вчасно евакуювалася, адже скло від розбитих у моїй квартирі вікон могло поранити мене або моїх дітей, — розповідає жителька Слов’янська Марія. — Я швидко знайшла тоді спеціалістів, які відновили скління. Коли вікна у моїй квартирі повилітали вдруге, наші комунальники закрили їх osb-плитами. Нещодавно черговий КАБ прилетів поряд з моїм будинком. Від вибухової хвилі знову постраждали вікна. В результаті вже два тижня квартира стоїть без вікон. А я думаю: чи є сенс знову когось наймати, закривати чимось вікна, якщо у будь-який момент будинок знову може потрапити під обстріл?».
— Упродовж трьох років війни наш багатоквартирний будинок опалювався тепломережею, хоча в ньому проживали лише третина мешканців (решта — евакуювалися), — розповідає житель Слов’янська Віктор. — Необхідність опалення будинку керівництво тепломережі пояснювало турботою про наше житло і майно: мовляв, без опалення воно швидко почне псуватися. Наприкінці 2025 року будинок потрапив під масштабний обстріл. У минулий опалювальний сезон будинок стояв без опалення, газу. Отже, жити в ньому не можливо. Запитання: що мені від того, що упродовж 2022-2025 років будинок опалювався і тепломережа нарахувала за ці роки кругленьку суму? Який був сенс в опаленні багатоквартирного будинку, в якому проживали у кращому випадку третина мешканців, якщо все-одно він тепер непридатний для життя?».
«Моє місто помирає тихо…»
«Ви знаєте, як помирає місто? Я не кажу зараз про знищені вщент будівлі та згорівші авто на дорозі.
Для мене моє місто помирає тихо. Коли одного дня ти йдеш в магазин, а там — зачинено. На двері висить обʼява про доступну оренду цього приміщення, але ти знаєш, що ніхто його не орендуватиме більше. Принаймні, у найближчий час.
Коли ти ввечері гуляєш з собакою, і зустрічаєш у годину-пік 2-3 людини, в той час як ще пару місяців тому місто гуло. А ще ти хочеш замовити на вечір піцу, а за минулий тиждень зачинилися чотири кафе в нашому і так невеликому містечку.
Це тихі споруди, з забитими ДВП вікнами, кинуті напризволяще тварини і постійні повідомлення в місцевих группах: «Словʼянськ — гучно!».
Ми всі зранені, бо ніхто з нас не знає, скільки кому разів ще залишилося пройти рідною вулицею».
Цей допис опублікувала в одній із соціальних мереж жителька Слов’янська, яка підписалася як kaolin.ua.
Не втрачаймо надій на краще!
… До кінця жовтня минулого року у Слов’янськ і Краматорськ ходили електрички і поїзди.
Ще рік тому життя у цих містах вирувало, а їх жителі випромінювали оптимізм.
Ще пів року тому тут працювали більшість державних установ (суд, сервісні центри Пенсійного фонду тощо), було більше банківських установ і бізнесу.
Ще весною було більше надій на те, що хоча б Слов’янськ і Краматорськ омине трагічна доля багатьох «міст-фортець» Донеччини.
Багато-хто не втратив оптимізму і сьогодні (журналістка Карачуна — в числі оптимістів). Не хочеться навіть уявляти собі, у що може перетворитися наш рідний Слов’янськ…
Фото - з архіва Карачуна.