Як Олександр Лєщинський перекупив Слов’янську швейну фабрику

 — Я розуміла, що, наприклад, акціонерне товариство легше купити — умовити людей продати свої акції, — коментує Карачуну у статті Хто і як розвалював Слов’янську швейну фабрику Тетяна Степанова. — Ми приватизували підприємство за ваучери та за рахунок частини прибутку підприємства. В засновниках було 854 людини — члени трудового колективу та їх сімей. Так у Слов’янську натомість швейної фабрики з’явилося колективне підприємство «Українка».

Фабрика продовжувала працювати і розвиватися. Хоча ставало все складніше закуповувати сировину, виникали нові складнощі зі збутом продукції. Адже все більше промислових підприємств, які потребували спецодягу фабрики «Українка», ставали банкрутами.

А потім настали страшні часи суцільного бартеру, коли за спецодяг розраховувалися, наприклад, борошном або гарячим хлібом.

Але і цей період колектив підприємства витримав, пройшов з честю, залишившись на плаву.

Пряма мова Тетяни Степанової:

— Хоча уже тоді я чула «перші дзвіночки» майбутніх проблем підприємства. Я розуміла, що ніхто у Слов’янську, крім членів нашого трудового колективу, не має зацікавленості в тому, щоб це підприємство, розташоване в центрі міста, яке має такі гарні будівлі, відмінну транспортну розв’язку, продовжувало успішно працювати.

І настав час, коли фабрикою почали цікавитися люди, які мали солідні гроші. Один з них — відомий український бізнесмен Олександр Лєщинський. Хоча, знаю, що й місцевий підприємець Олег Берко теж тоді накинув око на нашу фабрику…

Для розмови мене запросили до донецького офісу Лєщинського. Під час співбесіди я побачила в руках у моїх співрозмовників документи фабрики — ті, які подавала свого часу до міськради… І зрозуміла, що будь-яка моя незгода чи опір — марні… Єдине, що я просила, аби трудовому колективу виплатили якісь компенсації.

Мені обіцяли золоті гори: нове обладнання, сталі і серйозні замовлення. І дуже ввічливо та культурно допомогли переоформити колективне підприємство у закрите акціонерне товариство.

Ми продовжували працювати. Але замовлень було мало. Трохи рятували обласні замовлення, щось шили по старих особистих зв’язках. Намагалися виживати. Продовжували брати участь у виставках. Познайомилися з відомим модельєром В’ячеславом Зайцевим. Ще щось замовляли у нас підприємства металургійної промисловості. Але то були невеликі за обсягом замовлення. І очікуваної ефективності виробництва не виходило.