Хто і як розвалював Слов’янську швейну фабрику

Коротка довідка: Тетяна Григорівна Степанова, директор Слов’янської швейної фабрики з 1987 по 2006 рік. Прийняла фабрику, на якій тоді працювали 740 людей. У 2006 році, коли здавала справи, залишилося 120 працівників.

За словами Тетяни Григорівни, вона пішла з посади директора, бо не витримала особливостей керування з боку другого за ліком власника підприємства. Після Степанової фабрика ще кілька років продовжила працювати на своєму виробничому майданчику.

Пряма мова Тетяни Степанової:

«Терпіла до останнього. Було шкода людей. Я знала, що багато хто з них уже не зможе знайти іншу роботу. Люди трималися за свої робочі місця. Навіть коли у нас з’явилося нове імпортне, більш швидкісне обладнання, ніхто не здавав позицій, усі терпляче навчалися працювати по-новому.

«Я двічі відмовлялася від приватизації фабрики»

— Нещодавно журналіст Карачуна побував на швейній фабриці у місті Звягель, що на Житомирщині. Репортаж про це Німецькі чоловіки просто обожнюють нашу Лесю був надрукований на Карачуні. Ця фабрика також «народжена в СРСР». Але підприємство успішно працює і сьогодні. Продукція затребувана. Отож, напевне, швейне виробництво могло б розвиватися і у Слов’янську! Як сталося, що від Слов’янської швейної фабрики лишилася тільки її славна історія?

Коментар Тетяни Степанової:

— Наша фабрика спеціалізувалася на пошитті спецодягу для робітників вугільної промисловості. Як відомо, наприкінці дев’яностих років минулого століття чимало українських шахт зупинили свою роботу. Але, незважаючи на це, Слов’янська швейна фабрика мала замовлення і продовжувала працювати.

На той час уже діяв закон про приватизацію підприємств. І нас, можна сказати, силоміць змушували приватизувати фабрику. Чому силоміць? Тому що нам на той час було вкрай невигідно йти на приватизацію. Я їздила в область, і з допомогою цифр, фактів намагалася довести, що приватизація фабрики — не на часі.

Я двічі відтягувала терміни приватизації фабрики, бо усвідомлювала, що факт приватизації не поліпшить економічний стан підприємства, а лише погіршить його. Так і сталося, бо фабрика позбулася обігових коштів, які, відповідно до закону, були направлені до державного бюджету. Заробити їх, поповнити ресурси фабрики не було можливості, бо молода держава Україна сама тільки-но починала ставати на ноги і займалася поповненням свого бюджету за рахунок підприємств.

Наприкінці дев’яностих років ми мали 13 мільйонів річного прибутку. Тоді це були солідні кошти. Було таке, що ми не знали, куди гроші дівати, бо повинні були дотримуватися жорстких норм діючого законодавства.

Фабрика тісно співпрацювала з російськими комбінатами, які випускали якісні тканини для пошиття спецодягу. В ті часи і в страшному сні не могло здаватися, що усього через два десятиліття росіяни підуть на українців безглуздою і жорстокою війною.

Також співпрацювали з Тирасполем, з Херсонським бавовняним комбінатом — вони виготовляли шикарні махрові полотна.

Завжди виконувалися спільно погоджені графіки поставок сировини для випуску готової продукції. Шили халати, шкільну форму, куртки, постільну білизну, ватяні ковдри.

А потім фабрику купив Лєщинський

— Я пам’ятаю, що в ті роки Слов’янська швейна фабрика шила ватяні куртки з джинсовим верхом. Не дуже презентабельні на вигляд, але досить якісні недорогі куртки. Щоправда, дуже скоро пошив цих курток припинили. Чому?

— В той час ми шили не тільки теплі куртки. Виготовляли і вітрівки з безліччю зручних кишень. Але, на жаль, тоді на фабриці було мало спеціального устаткування для такого виробництва.

Тому розробляли грандіозні плани щодо переоснащення підприємства за рахунок наявних прибутків. Брали участь в усіх виставках, міністерських конкурсах, вивчали досвід передових столичних швейних фабрик — тих, де на виробництві вже були задіяні швейні машини-автомати. І нам вдавалося закупити деяке сучасне обладнання. Також постійно займалися пошуком нових ринків збуту спецодягу і товарів широкого вжитку.

Але в 1998 році Слов’янська швейна фабрика була приватизована. Ми обрали колективну форму власності. Я розуміла, що, наприклад, акціонерне товариство легше купити — умовити людей продати свої акції.

Ми приватизували підприємство за ваучери та за рахунок частини прибутку підприємства. В засновниках було 854 людини — члени трудового колективу та їх сімей. Так у Слов’янську натомість швейної фабрики з’явилося колективне підприємство «Українка».

Фабрика продовжувала працювати і розвиватися. Хоча ставало все складніше закуповувати сировину, виникали нові складнощі зі збутом продукції. Адже все більше промислових підприємств, які потребували спецодягу нашої фабрики, ставали банкрутами.

А потім настали страшні часи суцільного бартеру, коли за спецодяг розраховувалися, наприклад, борошном або гарячим хлібом.

Але і цей період колектив підприємства витримав, пройшов з честю, залишившись на плаву.

Хоча уже тоді я чула «перші дзвіночки» майбутніх проблем підприємства. Я розуміла, що ніхто у Слов’янську, крім членів нашого трудового колективу, не має зацікавленості в тому, щоб це підприємство, розташоване в центрі міста, яке має такі гарні будівлі, відмінну транспортну розв’язку, продовжувало успішно працювати.

І настав час, коли фабрикою почали цікавитися люди, які мали солідні гроші. Один з них — відомий український бізнесмен Олександр Лєщинський. Хоча, знаю, що й місцевий підприємець Олег Берко теж тоді накинув око на нашу фабрику…

Для розмови мене запросили до донецького офісу Лєщинського. Під час співбесіди я побачила в руках у моїх співрозмовників документи фабрики — ті, які подавала свого часу до міськради… І зрозуміла, що будь-яка моя незгода чи опір — марні… Єдине, що я просила, аби трудовому колективу виплатили якісь компенсації.

Мені обіцяли золоті гори: нове обладнання, сталі і серйозні замовлення. І дуже ввічливо та культурно допомогли переоформити колективне підприємство у закрите акціонерне товариство.

Ми продовжували працювати. Але замовлень було мало. Трохи рятували обласні замовлення, щось шили по старих особистих зв’язках. Намагалися виживати. Продовжували брати участь у виставках. Познайомилися з відомим модельєром В’ячеславом Зайцевим. Ще щось замовляли у нас підприємства металургійної промисловості. Але то були невеликі за обсягом замовлення. І очікуваної ефективності виробництва не виходило.

Згодом нами зацікавився Михайло Тютюнник (ПП «Кокс», м.Слов’янськ). Якось він прийшов до мене і каже: я ваш новий власник. Тобто зміна власника фабрики відбулася навіть без нашого відома.

Один долар за пошив куртки

Це вже були складні для нас часи. На підприємстві не було належного обсягу завантаженості трудящих. Почалися відпустки за власний рахунок, звільнення пенсіонерів.

Але новий власник браво пообіцяв забезпечити фабрику замовленнями, підвищити зарплатню…

До речі, він прийшов не один. З ним була спеціаліст, яка задавала чимало запитань. І я одразу все зрозуміла… З’явилося бажання не заважати новим власникам у здійсненні намічених ними планів.

Але мене тоді таки умовили залишитися на посаді директора. Спеціаліст, що прийшла з новим власником, потім стала головним бухгалтером підприємства, а згодом — і директором фабрики.

Незабаром фабрика розпочала співпрацю з іноземними компаніями на давальницькій сировині. Були налагоджені контакти з митницею, з Торгово-промисловою палатою. Ми шили куртки. Технології застосовувалися американські, а сировина була китайська. Сировина: чиста синтетика — поліестер. Пил у цехах стояв такий, що…

Офіс цієї фірми був у Києві, звідти приїжджали навчені технологи. Якось приїхав до нас мільйонер з Америки. До речі, виходець з Вінниці, але на той час уже років двадцять жив у Америці, став там мільйонером. Він показував нам майстер-клас з обробки окремих вузлів виробу.

Для Німеччини ми шили штани, для Франції — дитячий одяг. Словом, заробляли, де тільки могли.

Але рівно половину заробленої нами валюти одразу забирала держава. Вона конвертувала ці гроші за курсом, незалежно від того, чи вигідним був той курс на даний момент, чи ні. А решту валюти ми мали право конвертувати на власний розсуд.

Для нас це були не зовсім вигідні з комерційного боку контракти. Зокрема, за пошиття однієї куртки нам платили від 1,2 до 3,25 доларів США. Це копійки. І при цьому — завищені вимоги і стислі терміни виконання замовлень.

Крім цього ми старалися покращити фінансове становище підприємства за рахунок продукції, яку шили для українського споживача.

«Сказали, що я вкрала з фабрики куртку»

Справи на фабриці йшли кепсько. Професія швачки, яка і раніше була не дуже престижною, повністю втратила свою привабливість. Часом доводилося приймати на роботу не підготовлених людей за направленнями Центру зайнятості.

— І прийшов час, коли ви сказали собі — «все, годі». Яким було ваше прощавання з підприємством, яке ви очолювали майже два десятиріччя?

— Незважаючи на всі труднощі, ми продовжували тримати марку надійного ділового партнера. А з директорської посади я пішла після виклику на килим до нового власника підприємства.

 — Розкрийте секрет: в чому вас тоді звинувачували?

— Що нібито я вкрала з фабрики куртку. Дурниці, звичайно. Але не заслужені звинувачення пережити було важко. Я 19 років віддала цьому підприємству, мене люди добре знають. Терпіти несправедливість — не в моєму характері.

Звісно, після цього я не могла залишатися на посаді. Написала заяву на звільнення. Щоправда, мене намагалися зупинити. Але я тоді прийняла для себе однозначне рішення.

А директором підприємства призначили головного бухгалтера. Вона почала працювати за моїми накатаними діловими зв’язками. У тому числі — з ринком Барабашово, де ми мали непогані замовлення. До речі, ці замовлення оплачувалися набагато краще, ніж у американських замовників.

За скільки було продано третій цех?

— Чи спостерігали ви за подальшою долею фабрики?

— Спостерігала, звичайно, по мірі можливості. І скажу: фабрику можна було врятувати. Було б бажання місцевої влади та господарів. Так, на банківському рахунку підприємства було на той час мало грошей. Але можна було зробити технічне переоснащення фабрики. Можна було закупити розкрійні комплекси, як, наприклад, на Волинській фабриці, машини-автомати, напівавтомати, преси для прасування — я встигла закупити два.

— Але ж переоснащення фабрики — це обов’язок господарів, а не місцевої влади…

— Так то воно так. Але, наприклад, у Звягелі склався успішний тандем влади та керівництва тамтешньої швейної фабрики. У Слов’янську такого тандему на той момент не було.

Я не приховую: в останні роки мого директорства фабрика вже мала великі труднощі. Але люди працювали на совість. Бувало, відвантажували продукцію і вдень, і вночі. Порушити графік — надзвичайна ситуація, адже водію автомобіля не можна запізнюватися на митницю.

Хоча певні фінансові труднощі виникали ще до того, як фабрику купив Олександр Лєщинський.

Як відомо, нам тоді довелося продати частину фабрики, бо була заборгованість з податків і заробітної плати. Майже рік будівля цього пошивочного цеху не використовувалася, робочі місця простоювали, а витрати на утримання будівлі і території зростали. У цій ситуації трудовий колектив вирішив продати цех № 3 фабрики (біля молокозаводу, тепер там знаходиться комплекс «Монополія Крона»).

— У Слов’янську тоді ходили різні чутки про цю оборудку. Мовляв, Степанова продала Левітам цех за копійки… Можете назвати суму договору копівлі-продажу цеху № 3?

— Я не готова зараз назвати точну суму, за яку ми продали третій цех (стільки років відтоді минуло!). Але точно можу сказати, що сума договору купівлі-продажу була ринковою. За отримані від продажу цеху гроші, підприємство погасило зарплатні борги працівникам фабрики, розрахувалося з податковою, і навіть закупило сировину. Завдяки цьому, фабрика без значних фінансових проблем працювала ще певний час.

«Зате я чесно дивлюся людям в очі»

— Хто був власником підприємства, коли Слов’янська швейна фабрика перетворилася на торгівельний центр?

— Це сталося при Михайлу Тютюннику, уже без мене. А чи є нині фабрика у держреєстрі підприємств України, мені не відомо.

— Яка подальша доля обладнання, колективу?

— Частина колективу перейшла на роботу в швейний цех подалі від центру міста. Скільки там працювало людей, мені невідомо, та я й не намагалася це з’ясовувати. Людям потрібно було виживати. Вони згодні були на будь-які умови.

— Що ви відчуваєте, коли проходите повз торговий центр, який відкрився на місці швейної фабрики?

— Я туди довго не заходила. Не могла переступити поріг. Мені, як виробничнику, яка працювала на зміцнення економіки країни, нелегко таке приймати.

Україна багата трудовими ресурсами. Ми були горді тим, що власними руками виробляли спецодяг для людей, які спускаються під землю і добувають вугілля для забезпечення роботи великих промислових підприємств країни. Я звикла так бачити економіку держави: пріоритет — виробництву. А торгівля… Одними магазинами і кафе економічну міць держави не збудуєш.

— Не секрет, що до розвалу кількох промислових підприємств у Слов’янську доклали руку і деякі керівники цих підприємств. Ви ж не можете себе дорікнути у цьому?

— Приходили й до мене гінці з «валізами грошей». Але я не могла зважитися на якісь мутні оборудки. Для мене людський фактор завжди залишався на першому місці. Я не розумію, як можна жити у цьому місті і чинити так, щоби тобі потім люди плювали в спину?!

Я в це підприємство вклала багато сил, здоров’я, праці. Начебто дрібниця, але згадую й такий факт: при мені на фабриці були облаштовані внутрішні туалети. А третій цех, що опалювався вугіллям, було підключено до централізованого опалення. Придбання будь-якого обладнання для фабрики було моїм особистим святом.

Коли я знала, що вже йтиму з посади, подбала про те, щоб трудовий архів підприємства був збережений у повному обсязі. Щоб жодна довідка, жодна відомість не загубилася. Щоб люди могли уточнити свій трудовий стаж та інші дані під час оформлення пенсії.

Хоча, зрозуміло, що, мабуть, можна було б жити інакше. Можна було б скористатися ситуацією… Але я — інша людина. Звикла жити на чесно зароблені трудові доходи. І чесно дивитися людям у вічі.

Я безмежно вдячна колективу швейної фабрики (майже на 85% — це жіночий колектив) за працездатність, терпіння, відповідальність за доручену роботу, чуйність і милосердя, за порозуміння і підтримку, яку я відчувала упродовж усього періоду, коли очолювала підприємство.