Переселенці з Донеччини: кому як пощастило влаштуватися

Зіньківці — село у передмісті Кам’янець-Подільського. Воно входить до складу Кам’янець-Подільської міської територіальної громади і налічує понад вісім сотень жителів. Торік кількість жителів села збільшилася на чверть: Зіньківці прийняли близько двохсот вимушених переселенців.

Більша частина ВПО — жителі місті і сіл Донеччини. Такий висновок я зробив, ще коли під’їхав до гуртожитку переселенців: майже усі автомобілі були з донецькими номерами. Як пізніше з’ясувалося, переважають жителі міст Торецьк, Бахмут, Волноваха, Костянтинівка та сіл Покровського району.

Гуртожиток для ВПО у селі Зіньківці — чотириповерховий будинок, в ньому колись базувалося місцеве профтехучилище. Після повномасштабного вторгнення росіян в Україну, будинок реконструювали під гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб, і весною минулого року гуртожиток прийняв перших вимушених переселенців.

За словами коменданта гуртожитку Олени Лаути, нині тут мешкають 180 людей. Серед них — 49 дітей (в тому числі 6 немовлят).

Є кілька багатодітних родин, у яких п’ять, шість дітей. Основна категорія мешканців гуртожитку — жінки і пенсіонери. Є також чимало людей працездатного віку. Більшість з них хотіли би працевлаштуватися, але знайти роботу непросто.

Тому мешканці цього гуртожитку з вдячністю приймають гуманітарну допомогу. Зокрема, щомісяця привозять продукти харчування. Сільська рада періодично допомагає одягом і взуттям, якими з переселенцями діляться місцеві жителі. Ці речі хоч і вживані, але мають хороший стан.

Головна перевага цього гуртожитку — система секцій. Це секції з кількох кімнат (дві, три) з окремим санвузлом. Система секцій є дуже зручною для сімейного розселення. Приміром, зручно коли велика родина (молода сім’я з дітьми, бабуся-дідусь) живуть у дво або трикімнатній секції, і тільки для них окремий туалет, душ, умивальник.

Ну, а кухня, звичайно, спільна.

У цьому гуртожитку мешканці платять тільки за комунальні послуги. Суми помірні. В опалювальний період вартість комунальних послуг, звісно, буде вищою. Але за комунальні послуги переселенцям довелось би платити і вдома!

Будь-який гуртожиток — житло тимчасове, тому комфорт тут — поняття дещо умовне. Приміром, у кімнатах цього гуртожитку натомість шафи встановлені стелажі. І це не додає затишку, речі припадають пилом. Ліжка — двоярусні.

Зате є інші зручності. Приміром, чи багато є гуртожитків, де у холі були б встановлені шкіряні дивани?

Розповідає Ольга Нескоромна, переселенка з Бахмута:

— Ми приїхали до Кам’янець-Подільського у травні минулого року. Спочатку жили в іншому гуртожитку. Там теж були непогані умови. Але коли нам запропонували переїхати у цей гуртожиток, з радістю погодилися. Побутові умови тут дуже хороші. Нам усе подобається. Ставлення до нас, вимушених переселенців, дуже людяне. Ми вдячні і місцевим людям, і владі за піклування про нас і підтримку. Наша родина — шість людей: двоє онуків, їх батьки, я зі свахою. Живемо у трикімнатній секції. У нас свій окремий санвузол, це дуже зручно!

— Скільки платите за комунальні послуги?

— Минулого місяця заплатили 1664 гривні, але з огляду на кількість людей у нашій родині, це прийнятна сума за комунальні послуги.

Задоволена умовами проживання і Ася Гюлерьюз, яка евакуювалася до Кам’янець-Подільського із Зеленодольської громади, що на Дніпропетровщині:

— Спочатку наша родина з п’яти людей (я, моя донька, мама, сестра, бабуся) жили у дитсадку. Там умови самі розумієте які. А тут просто чудово. Живемо у двокімнатній секції. Наше житло у Зеленодольську поки що ціле, але повертатися додому не можна: місто постійно під обстрілами.

— А як проводите дозвілля?

— Ми тут усі здружилися. Допомагаємо один одному. А відпочивати, бува, ходимо на місцевий покинутий стадіон. Там якась особлива і затишна атмосфера. Хочеться, звичайно, додому повернутися. Але розуміємо: доки війна, навряд чи це можливо. Тому живемо — тут і зараз! Бо ніхто ж не знає, коли закінчиться війна.