Як хибні страхи про «бандерщину» вбивають жителів Донеччини

У документальному фільмі Світлани Усенко «Виклик у Бахмут», про який нещодавно розповідав Карачун (Як народжувався фільм про історію кохання рятівника зі Слов’янська) є кілька епізодів про життя жителів Бахмута у фронтовому місті (Зйомки відбувалися наприкінці січня 2023 року).

Автор фільму розпитувала бахмутян, чому вони не виїжджають з міста, яке постійно прострілюється з артилерії, чому піддають смертельному ризику себе і своїх дітей?

Відповіді, звісно, були різні. Як і причини, через які люди не наважувалися залишати рідну домівку та евакуюватися. Хтось не міг кинути хворого родича з інвалідністю, комусь здавалося, що тільки залишившись, можна зберегти своє майно, хтось вірив у ЗСУ тощо.

Зрозуміло, що про справжню причину відмови від евакуації на камеру говорив не кожен, з ким спілкувалася автор фільму. Але одна жіночка таки не витримала:

— Людей у Бахмуті ще — дофіга і більше живе. А куди їхати… Хочете чесно скажу? Не хочу я на бендерщину їхати!

Чи жива зараз ця жінка, чи, може, її привалило уламками будинку? Звісно, цього ніхто не знає. Як невідомо і те, скільки понівечених тіл жителів міста досі лежать під будівельним сміттям зруйнованих будинків та у підвалах багатоповерхівок в окупованому Бахмуті … Ці скорботні цифри оприлюднять лише після війни, коли будуть розібрані усі завали.

Але, на щастя, далеко не всі донеччани легковажно поставилися до власної долі. Десятки тисяч бахмутян, як і сотні тисяч жителів Донеччини, свого часу відгукнулися на заклик місцевої влади про евакуацію, і нині живуть у тилових (а, значить, більш безпечних) регіонах України, або за кордоном.

Як вони там влаштувалися? Звісно, по-різному. Хтось з вимушених переселенців орендує житло і навіть знайшов на новому місці роботу, когось прихистили родичі-друзі, хтось живе у соціальних гуртожитках, які обладнала для ВПО місцева влада. Такі гуртожитки, відремонтовані за допомоги міжнародних благодійних організацій, є у багатьох містах і селах у кожній області. Карачун вже надрукував десятки репортажів про те, як живуть вимушені переселенці у цих соціальних гуртожитках.

А нещодавно журналіст Карачуна побував у соціальному гуртожитку (шелтері) села Нижнє Селище (Закарпаття), в якому живуть вимушені переселенці з Донецької, Луганської, Херсонської, Харківської областей. Спілкуючись з мешканцями шелтера, я мимоволі порівнював їх життя і побут з тим, як живуть неподалік лінії фронту ті наші земляки, які досі ціною власного життя «стережуть своє майно».

«Тепло, затишно, і снаряди над головою не літають!»

Одразу зазначу: сільський шелтер у Нижньому Селищі — далеко не найкращий з тих соціальних гуртожитків, де мені раніше доводилося бувати, як журналісту. Але і тут для ВПО створені такі побутові умови, які навряд чи мала у себе вдома кожна родина вимушених переселенців.

Шелтер розмістився у будівлі, в якій раніше була контора колишнього місцевого колгоспу. Вона сучасна і приваблива навіть зовні. Тут були кабінети, які переобладнали у кімнати. Кардинальне перепланування приміщень не виконували, аби якомога швидше ввести шелтер в експлуатацію.

Ряд європейських благодійників допомогли відремонтувати приміщення цього соціального гуртожитку та обладнати його необхідним обладнанням, сантехнікою, меблями.

Цілодобова гаряча вода, усі побутові зручності, затишні кімнати (для сімейних — окремі) з сучасними меблями, впорядковані побутові приміщення.

І головне — усе це безплатно! Навіть за комунальні послуги платити не треба!

Найбільш популярне у мешканців шелтера приміщення — кухня. Тут не тільки гуртом куховарять, а ще й спілкуються, обговорюють усі новини та якісь поточні питання свого переселенського життя-буття.

Карачун поспілкувався з кількома мешканками шелтера. Послухаймо їх:

— Ірина Федосієва, жителька Авдіївки:

— Ми живемо тут з квітня 2022 року. Приїхали на Закарпаття евакуаційним потягом. Їхали, практично, в нікуди. Волонтери зустріли нас в місті Мукачеве і привезли сюди, у Нижнє Селище. Спочатку жили у місцевій школі. Пізніше нас перевели до цього гуртожитку. Тут, на місці, ми зрозуміли, що наші страхи про, начебто, недружнє ставлення до жителів Донеччини людей із західних областей України, були сильно перебільшені: ми відчули щиру турботу з боку місцевих жителів про нас.

Марія Гаврюшкіна, жителька Краматорська:

— Я людина самотня. Мій чоловік помер ще до війни. Тому я розуміла, що мені буде дуже важко в евакуації. Але фронт наближався до Краматорська, і я все-таки вирішила евакуюватися. Приїхали до міста Дніпро, а потім нас привезли сюди. Спочатку жила в кімнаті з однією переселенкою. Потім вона повернулася до рідної домівки. Тепер у кімнаті я мешкаю одна. Умовами проживання задоволена: тут чисто, затишно, тепло. І головне — над головами не літають снаряди!

— Чи відчували ви якісь утиски через мовне питання? Донеччани ж, як відомо, здебільшого російськомовні, — запитую у пані Марії.

— Я спілкуюся тут українською, для мене це не проблема.

Що чекає на жителів Донеччини?

Лінія фронту у Донецькій області поки що є більш-менш стабільною. Але війна триває, і ніхто не може дати жодних прогнозів, як будуть розвиватися події на фронтах Донеччини у найближчі місяці чи роки.

Сьогодні російська армія нещадно штурмує Авдіївку, тисне на позиції Сил оборони України в районі населених пунктів Лиманської, Сіверської громад.

І може так статися, що жителям якихось інших прифронтових міст і сіл Донеччини знов доведеться збирати валізи і залишати рідні домівки. І коли, можливо, прийде час ухвалювати такі рішення (залишатися чи евакуюватися), дуже важливо, аби перед людьми не стояв вибір: рятувати майно чи життя — своє і власних дітей.

Майно — то наживне. Життя і здоров’я — безцінні. А так звана «бандерщина» (західні регіони України) — вона гостинна і однаково толерантна до усіх українців. Аби тільки вони не були прихильниками «русского мира».