Згадаймо сьогодні про легенду телебачення Слов’янська

Валерій Прудський міг би стати вченим, доцентом або професором Слов’янського педуніверситету. Випускник фізмату, він захистив дисертацію у рідному ВУЗі, тут же викладав на кафедрі математики. А до цього певний час працював учителем фізики в одній з міських шкіл.

Але його неспокійна душа жадала іншого ритму життя: швидкого, активного, часом ризикованого і навіть на грані можливостей. Звідси його захоплення мотоциклом. Часто виїжджав у багатокілометрові мотопробіги. Колесив на своїй «Яві-350» дорогами колишнього СРСР, як активний член слов’янського мотоклубу.

… Йшов 1992 рік. У Слов’янську вже працювало місцеве телебачення ТБ-32. Але Валерій Прудський вважав, що можна працювати більш цікаво та ефективно. Тому виношував ідею створення ще однієї телекомпанії.

Невдовзі ця ідея набула конкретного змісту: у Слов’янську почала працювати телекомпанія САТ, яку очолив Прудський.

Упродовж наступних півтора десятка років Валерій Прудський створив і очолював кілька телекомпаній: «ТЕТ Слов’янськ», «САТ +». Останнім його дітищем, заснованим у 2005 році, була ТРК «САТ». Але керувати нею йому довелося лише три роки: 22 жовтня 2008 року Валерій Прудський пішов у засвіти.

За життя він постійно конфліктував з місцевою владою. Вважав, що це нормальний стан журналіста: бути незалежним, сміливим, не боятися критикувати владу, бути з нею «у контрах».

Як журналіст, Валерій Прудський завжди саме так і діяв. Його авторські ефіри відрізнялися гостротою і ґрунтовним аналізом. Мав добре «підвішений язик», отож за словом у кишеню не ліз. Тому й мав постійні проблеми з місцевою владою, яка, звісно, відповідала йому взаємністю.

Найбільш складні стосунки склалися у нього з мером міста Анатолієм Левітом. Можливо, так сталося тому, що у той час у нього вже вимальовувався творчо-діловий альянс з генеральним директором Слов’янського заводу високовольтних ізоляторів (СЗВІ) Валентином Рибачуком, який націлився на крісло мера Слов’янська.

Тут слід згадати, що чи не головною проблемою Валерія Прудського, як керівника усіх телекомпаній, було його співробітництво з кількома заможними людьми Слов’янська: гендиректором в/о «Хімпром» Едуардом Кречем, мерами міста Анатолієм Левітом, Валентином Рибачуком. Вони допомагали (фінансами) створювати щоразу нову телекомпанію. По місту в ті роки ходив такий жарт: під кожного нового мера Прудський створює нове телебачення…

Цікаво, що з кожним своїм партнером Валерій Іванович був спочатку у хороших стосунках. Але тільки до певного часу — доки той не починав намагатися керувати редакційною політикою телеканалу.

Наївні: вони не знали, що керувати Прудським — марна праця!

Але йти на співробітництво з заможними і впливовими містянами, яким Прудський пропонував стати співзасновниками телебачення, Валерію Івановичу доводилося не від хорошого життя. Отримання ліцензії від Нацради з питань телебачення і радіомовлення, оплата послуг ретранслятора, закупівля коштовного телевізійного обладнання тощо — на все потрібні були солідні суми грошей, яких у Валерія Прудського, звісно, не було. Тому й доводилося йому іноді йти на певні компроміси.

Але Валерій Іванович був справжнім журналістом, і допускав компроміс лише до якоїсь «червоної риски», після чого свою позицію відстоював сміливо і жорстко.

І дуже пишався, коли його прийняли до лав Національної спілки журналістів України. Цікаво, що членський квиток НСЖУ Валерій Прудський ставив на один рівень зі своїм документом про вчену ступінь. А тодішнього голову НСЖУ Ігоря Лубченка, під час його приїзду у Слов’янськ, він зустрічав, як самого дорогого гостя.

Проте, з такою ж гостинністю зустрічали і Валерія Івановича у різних кабінетах та розважальних закладах Слов’янська.

Якось так повелося, що майже кожен День телебачення і радіо автор цих рядків святкував разом з колективом телекомпаній Валерія Прудського. За святковим столом тоді ми збиралися у різних місцях: у кафе, або у невеличкому приміщенні телестудії. Святкування були веселими, цікавими і … тривалими. Іноді продовжувалися й «на виїзді».

Одного разу після таких святкових «посиденьок» завітали разом з Валерієм Івановичем до популярного кафе. Замовили шампанське, якусь закуску. А коли прийшов час розраховуватися, до нас вийшов власник кафе, привітав зі святом, але від грошей рішуче відмовився: «Це — мій подарунок особисто Валерію Івановичу!». — пояснив він.

Валерій Прудський був дуже популярною у Слов’янську людиною. І при цьому — самотньою. Доросла донька вийшла заміж і жила в Артемівську (нині Бахмут), коло друзів було невелике. Колега Людмила Грибовода, місцевий бізнесмен Олег Білоусов, редактор газет «Пресс-обозрение» та «ТВ плюс» Сергій Доценко і, може, ще кілька людей. І все.

Не раз бував у гостях у Валерія Івановича і автор цих рядків. Зазвичай ми збиралися у нього «на пиво». Під келих пінного напою обговорювали міські проблеми, якісь професійні питання. Цим розмовам заважав хіба що його пес — чорної масті дог (сука), яку Валерій називав «ніжним» словом Терористка. Жартома, звичайно, бо любив свого чотирилапого друга по-справжньому. Навіть попросив, аби я фотографував його з нею, коли робив інтерв’ю з Валерієм Івановичем для газети «ТВ плюс».

Скромна квартира на четвертому поверсі «хрущовки» по вулиці Василівській, чорна «Волга» (а до цього старенькі «Опель» та «Мерседес») — оце й увесь скарб популярного тележурналіста Прудського, який він встиг нажити до своїх 54 років.

Помер Валерій Прудський від невиліковної онкологічної хвороби.

— Він ненароком зідрав родимку на спині, від неї потім і почалися проблеми, — розповідала Людмила Грибовода.

Щодо лікарів, то вони оцінювали ситуацію професійно:

— Валерій Прудський прийшов до мене зі скаргами на біль в області поперека. Він думав, що то нирки турбують, — розповідав мені пізніше завідувач урологією Віталій Нечипоренко. — Але я знав справжню причину. На жаль, Валерію Івановичу тоді вже не міг допомогти жоден лікар. Було надто пізно.

… В останню путь Валерія Прудського проводжали тисячі жителів Слов’янська. Біля труни, крім рідних і друзів, стояли у скорботі десятки його колег, яких привів у професію Валерій Іванович Прудський.

А сам він так і не виконав свою останню обіцянку: «Я скоро повернуся на робоче місце».