Які настрої у військових на фронті

«Треба покарати Росію за агресію!». Інтерв’ю Карачуна з солдатом ЗСУ у госпіталі

Під час перебування у Коломиї (Івано-Франківська область) журналіст Карачуна відвідав тамтешній військовий госпіталь. Відбулося кілька відвертих розмов з воїнами ЗСУ, які доліковуються тут після поранень на фронті. Одне з таких інтерв’ю пропонуємо увазі наших читачів

Мій співрозмовник — Ярослав Л. На фронті — з 4 квітня 2022 року. У військо пішов добровольцем. Аби стати до лав ЗСУ, повернувся в Україну з Німеччини, де працював у Мюнхені. Його бойовий підрозділ виконував завдання на різних гарячих ділянках фронту. Поранення дістав у боях під Часовим Яром. В українському війську воює і син Ярослава.

Під час інтерв’ю Ярослав досить сміливо і критично висловлювався на адресу центральної влади. І при цьому дав згоду на публікацію інтерв’ю під своїм прізвищем.

Признаємося, що частину найбільш категоричних і радикальних висловлювань Ярослава, редакція Карачуна все-таки вирішила не оприлюднювати. Ми розуміємо: фронт не кращим чином впливає на психіку людини. Звідси, як нам здається, і певний радикалізм у судженнях воїна.

Редакція також вирішила приховати прізвище та заблюрити обличчя на фотографії Ярослава, зробленій у палаті госпіталю, адже після завершення лікування Ярослав повернеться на фронт, а там все може трапитися. Приміром, воїн може потрапити у полон.

Аби зав’язати розмову, я запитав у Ярослава про його прогноз закінчення російсько-української війни. І одразу пішли емоції:

— Прогнози у війні можуть давати всі. Не прогнози давати треба, а йти воювати! І тоді ми зможемо вийти на кордони 91 року.

— Останнім часом стихли розмови про кордони 91 року. Можливо, це тому, що ми не можемо вийти на ті кордони?

— Можемо! Але це не буде швидко.

— Як Силам оборони України йти у наступ, перемагати ворога, якщо наші партнери не дають зброю?

— Не треба постійно чекати, що хтось щось нам дасть. Якщо ми можемо у себе щось виготовити, то чому не виготовляємо?! Ми ж країна зі значними ресурсами! Велика війна триває майже два роки. І весь цей час Україна сподівається на допомогу наших партнерів. Тільки й чуємо: «Дайте снаряди, танки, гармати, літаки…». А самі — хіба не спроможні? Приміром, дрони ж навчилися виготовляти! Але треба йти далі — нарощувати виробництво різних видів зброї, ракет, тобто виготовляти не тільки дрони.

Скажу більше: якщо б наша влада менше ставила собі грошей в кишеню, якби не тягла «на себе» кошти з бюджету, які мали б іти на армію, на відбудову, якби чиновники на всіх рівнях менше крали, а більше дбали про Україну, була б зовсім інша ситуація і в країні, і на фронті.

В Україні йде війна. Але у нас досі не введений стан війни — тільки воєнний стан. А це зовсім інші правові категорії і, відповідно, наслідки.

От скажіть, чому у нас не введений стан війни до цього часу?

— Не знаю.

— Я можу відповісти вам: тільки під час воєнного стану можна творити такий безлад у державі, який у нас зараз. Є великі надходження від наших західних партнерів — є великий дерибан коштів. Якби був введений стан війни, Верховна Рада розпускається. Не було б цих «свиней», які сидять біля корита і просто зжирають все те, що можна віддати солдатам на фронт. Всі, напевне, знають, які високі зарплати у наших депутатів. І це у країні, яка два роки воює! Хоча депутати могли б під час війни працювати на громадських засадах. Не бідні ж люди засідають у парламенті…

У результаті усіх все влаштовує: президент не вводить стан війни, депутати і чиновники сидять у теплих кабінетах. А хлопці сидять в окопах.

Було б добре перемістити депутатів (чоловіків) в окопи. Нехай би там посиділи: на морозі, або у багнюці, під регулярним вогнем противника. І тоді можна буде воювати далі…

— Думаєте, колись ми побачимо в окопах наших «обранців»?

— Та де там… У нашій країні це не можливо.

У нас можливі лише чвари у верхівці влади. Так в Україні було завжди. Ті самі сценарії, що відбуваються і сьогодні. Ми б’ємося лобом об ті самі гострі кути. Згадаймо історію: УНР, ЗУНР… Чим все закінчилося? Але висновків ніхто не робить. У тому числі — народ, який постійно обирає не те, що потрібно.

— Розкажіть, як ви ухвалювали рішення повернутися в Україну? Яка була мотивація?

— Я п’ятнадцять років прожив у Мюнхені. Працював економістом. У мене є німецька резиденція. Справи йшли досить непогано. Отож ні у мене, ні у мого сина не було ніякої потреби повертатися в Україну.

Але коли почалася ця війна, ми поговорили з сином по телефону і вирішили: треба повертатися, тому що існує реальна загроза існуванню України. Треба їхати захищати нашу державу. І ми повернулися в Україну. Нині син — розвідник — воює на запорізькому напрямку, а я — на Донеччині.

— Як ви та ваші побратими ставитеся до ідеї про перемовини з росіянами, про заморозку війни, аби її якнайшвидше закінчити?

— Через нинішній брак озброєння та некомплект особового складу у багатьох підрозділах українського війська, песимістичні настрої переважають оптимістичні. Це правда. А ще солдати бачать, що відбувається в країні, як «розподіляються» бюджетні кошти… Отож про який високий бойовий дух можна вести мову?

— Ви — за вирішення результату війни на полі бою, чи шляхом перемовин?

— Приблизно дев’яносто відсотків діючих українських військових скажуть вам, що ми будемо відстоювати нашу землю до кінця. Треба покарати Росію за її агресію.

— Але ж є банальна арифметика: росіяни кратно переважають українців в озброєнні, людському, економічному ресурсі. Як усьому цьому протистояти?

— А як українці протистоять росіянам уже майже два роки?

— Тобто жодних перемовин з противником?

— Перемовини можуть бути. Але тільки після того, як росіяни виведуть свою армію з території України.

— Як ви дивитеся у завтрашній день України — з оптимізмом?

— Якби не було віри в Україну, я досі був би у Мюнхені.