Яким буде Слов’янськ після війни? Інтерв’ю з відомими слов’янцями

Завтрашній день Слов’янська — яким він буде? Для багатьох наших земляків це питання сьогодні видається недоречним: мовляв, війна триває, ворог атакує і нищить нові міста Донеччини. Тож хіба час зараз думати про майбутнє Слов’янська, Донеччини…

Але не поспішаймо робити такі висновки. Бо є такі наші земляки (і їх чимало!), які після початку війни не тільки замислювалися над цими питаннями, а й уже знайшли для себе на них відповідь: повертатися додому немає сенсу, тому що… І наводять аргументи, з якими важко не погодитися. Ці (тепер уже колишні) слов’янці непогано влаштувалися у західних регіонах України, перевели туди свій бізнес і своїм теперішнім становищем цілком задоволені.

Але виникає питання: наскільки розповсюджені такі настрої у наших земляків?

Журналіст Карачуна говорив про майбутнє нашого міста з багатьма жителями Слов’янська, до чиєї думки варто прислухатися. Але, на жаль, не всі наші співрозмовники були відвертими: у приватних розмовах говорили одне, а на диктофон — зовсім інше. Тому такі нещирі інтерв’ю одразу потрапляли під клавішу delete. Не всі співрозмовники дали згоду на оприлюднення їх прізвища. Тому думки деяких наших співавторів (оскільки думки цікаві) редакція вирішила друкувати тільки під їх іменами.

Важливе уточнення: коли ми говорили на цю тему зі слов’янцями, виходили з того, що Слов’янськ і далі буде вільним українським містом, що його не окупують і не розіб’ють.

Але при цьому ми не могли не враховувати загальний «контекст» реальності: скільки сусідніх міст зруйновано, скільки жителів Донеччини вже ніколи не повернуться до рідних домівок, тому що повертатися немає куди — їх житло знищено вщент!

Ніхто не хоче жити у сірій зоні

А тепер — коротко про основні аргументи, які наводили нам ті наші земляки, які не планують пов’язувати своє майбутнє з колись рідним містом:

• Слов’янськ буде депресивним містом, оскільки зовсім близько — випалена земля, зруйновані міста і села;

• на прикордонні території не прийде солідний інвестор, тому що усі розуміють імперські амбіції нашого північного сусіда, а значить агресія може повторитися у будь-який момент, навіть якщо з росіянами буде підписано мир чи перемир’я;

• повністю втратили свою привабливість місця масового відпочинку навколо Слов’янська (Святогір’я, Голубі озера), адже тамтешня територія густо усіяна вибухонебезпечними предметами. Отож, ніхто з притомних людей не піде з дітьми гуляти в ті ліси. А на розмінування потрібно десятки років;

• Слов’янськ буде мілітаризованим містом, і цей факт не додасть комфорту пересічним городянам.

Погоджуватися з «песимістами», чи озвучити контраргументи, — вибір читачів Карачуна.

А ми пропонуємо увазі читачів думки тих наших співрозмовників, які не піддалися песимістичним настроям, або реалістично дивляться на післявоєнне майбутнє Слов’янська.

Хрест на Слов’янську ставити рано!

Володимир Меленець, директор ТОВ «Керамічні маси Донбасу»:

— Слов’янськ має величезний потенціал для розвитку, який, на жаль, ми раніше не цінували і використовували лише частково. Це, передусім, природні багатства: ропа, крейда, родовища природного газу, наші знамениті солоні озера. Це те, що не можливо вивезти, релокувати.

Слов’янський курорт, якщо зробити з нього «цукерку», дасть робочі місця і сталі надходження до місцевого бюджету. Після війни буде багато людей з різними травмами — фізичними, психічними, які потребуватимуть санаторного лікування. Отож, тут у нас хороші перспективи.

Але реалізувати цей грандіозний потенціал Слов’янська можливо лише за умов, якщо буде відповідна державна стратегія. Адже місто самотужки не зможе здійснити цей економічний ривок. Буде потрібна фінансова допомога з боку держави та міжнародних донорів.

Економіка Слов’янська не вийде з-під руїн без солідних інвестицій. А от коли в місто (регіон) поллється капітал, за ним швидко підтягнуться необхідні трудові ресурси.

Зрозуміло, що таких мізерних зарплат, які слов’янці отримували раніше, вже не буде. Адже тепер вже очевидно: або у жителів міста будуть такі зарплати, як хоча б у Польщі, або у нас не буде кому працювати.

Колись, пригадую, 30 доларів вважались непоганою зарплатою, а сьогодні і 300 доларів мало! Не забуваймо, що після війни спостерігатиметься шалений дефіцит трудових ресурсів. Отже конкуренція буде ще більш жорсткою. Вона примусить підприємців розвивати нові методи ведення бізнесу.

Я не сумніваюся, що Слов’янськ можна зробити Клондайком. Але для цього має бути розроблена чітка державна економічна політика залучення інвестицій, привабливих правил оподаткування, створення сприятливих умов для розвитку бізнесу тощо.

Я з оптимізмом дивлюся на післявоєнне майбутнє нашого міста. Певен: хрест на Слов’янську ставити рано!

Відродяться колишні ПТУ

Світлана Омельченко, ректор Донбаського державного педагогічного університету:

— Я думаю, що Слов’янськ буде ще більшим, ніж як до війни, студентським містом. Студенти, які у нас навчаються, дуже хочуть повернутися до рідного міста, навчатися офлайн.

Звісно, Слов’янськ, як і багато інших українських міст, в результаті цієї війни зазнав значних втрат: демографічних, економічних, соціальних. Отож передусім нам треба буде відновлювати економіку. Упевнена, що знайдуться організації, люди, можливо, міста-побратими, які допомагатимуть Слов’янську відновитися.

Після війни Україна потребуватиме робочих рук. Це значить, що обов’язково будуть затребувані і почнуть розвиватися заклади професійно-технічної освіти. Частина молоді буде навчатися в колишніх ПТУ, які у передвоєнні роки були у занепаді. Тим більше, що вища освіта стане менш масовою, в тому числі через значне підвищення вимог до здобувачів вищої освіти. Як показують результати ЗНО, далеко не кожна молода людина спроможна навчатися в університеті.

Після того, як почне оживати економіка, вулиці Слов’янська знову наповняться містянами. Але люди повертатимуться в тому випадку, якщо будуть робочі місця. Пенсіонери і студенти — цього замало для розвитку міста!

Можливо, Слов’янськ після війни стане своєрідним туристичним хабом, адже наше місто цікаве ще й тим, що регіон був дотичний до бойових дій. Як ми виживали, працювали у прифронтовій зоні — це буде цікаво багатьом людям.

Війна багато що змінила у житті кожного українця. Суттєво змінилася і свідомість та політичні настрої жителів Донеччини. Зараз вже нікого не треба переконувати, що Слов’янськ — це Україна. Більшість наших земляків зробили свою власну «революцію у мізках» і стали більш по-європейськи налаштованими.

Чи приречені ми на провінційність?

Олег Білоусов, підприємець:

— Якщо Слов’янськ залишиться під контролем України (а ми усі сподіваємося на це), то для того, аби прогнозувати післявоєнні перспективи міста, треба розуміти, якою буде Україна.

Якщо буде наша перемога, то що далі — репарації від Росії і відновлення країни? І чи буде якась суттєва фінансова допомога від наших теперішніх партнерів?

Чесно кажучи, у мене є великі сумніви, що ця допомога буде безповоротною, а не, скажімо, в обмін на наші ресурси.

Якщо ж пофантазувати — без реалій, то припустимо, що нам допомагають. Захід забрав у росіян гроші і віддав нам. Країна почала відновлювати економіку, інфраструктуру. А що буде у нас, у Слов’янську?

На жаль, ми зараз перебуваємо у точці, яка приречена на провінційність.

Раніше Слов’янськ перебував у центрі та на перетині трьох областей (Донецької, Харківської, Луганської). Це було унікальне за своєю цінністю місце для розвитку бізнесу. Якщо ж враховувати зручну транспортну інфраструктуру та наявність цінних корисних копалин, то виходить, що перспективи у нашого міста були просто неймовірні!

Але тепер, з урахуванням того, що кордон може проходити неподалік Слов’янська (причому, кордон закритий, непроїзний), ми лишаємося в якомусь кутку, з вічними проблемами безпеки. Риторичне запитання: чи буде серйозний інвестор вкладати сюди гроші?

І це ще оптимістичний сценарій.

Але якщо уявити, що все зупиниться по теперішній лінії фронту, і при цьому нам не буде допомоги… Тоді перспективи у нашого міста зовсім сумні.

Я хочу бути оптимістом. Але, на жаль, поки що не можу підвести під цей оптимізм якісь реалії.

Щодо загроз нашому місту, то у мене є віра в те, що Слов’янськ має певний містичний «щит»-статус. Він, немов оберіг. Вірю, що наше місто не спіткає страшна доля зруйнованих міст Донеччини.

Як це буде? Не знаю. Може, будуть якісь домовленості не руйнувати Слов’янськ.

Без Перемоги і допомоги місто не виживе

Павло Хайло, завідувач травматологічним відділенням міської лікарні:

— Головне, щоб держава повернулася до нас і до нашого міста обличчям, щоб була допомога з боку держави. Треба також, аби уряд створив необхідні умови для ведення бізнесу. Тоді все буде гаразд, у місто прийдуть інвестори.

Але якщо ми не отримаємо належну допомогу від держави, тоді Слов’янськ буде містом покинутим, «забутим».

Патріотично налаштованих людей у Слов’янську нині достатньо. До того ж, у наш регіон після війни приїдуть робітники і спеціалісти з інших областей України, які разом з нами будуть відновлювати соціальну та економічну інфраструктуру.

Слов’янськ є досить привабливою територією для бізнесу. Погляньте на давню історію нашого міста: сюди вкладали капітали навіть іноземці. І це не дивно, адже у нас стільки природних ресурсів, що місто не може довго занепадати!

Якщо буде допомога, то відродиться все.

Перш за все, треба відновлювати промисловість міста. Якщо працюватимуть промислові підприємства, будуть робочі місця. Бо як туристичний регіон, ми ще довго будемо непривабливими. Отже, наш «рятувальний круг» — промислове виробництво!

Звісно, буде нелегко. Особливо у перші післявоєнні роки. Але я певен, що наші люди витримають ці негаразди.

Не скажу за всіх, але значна кількість жителів Слов’янська налаштовані оптимістично. Багато людей (у тому числі з дітьми!) повернулися з вимушеної евакуації. Місто живе! У будинках містян є опалення, електрика, вода. Вивозиться сміття, прибираються вулиці.

Слов’янськ (як і вся агломерація — від Ізюму до Костянтинівки), попри близькість лінії фронту, не «відірваний» від України: можна дістатися до будь-якого регіону хоч залізницею, хоч автомобільним транспортом.

І ще такий красномовний факт: минулого тижня у Слов’янську за одну добу народилося семеро немовлят! Значить, як би важко не було, люди вірять у краще майбутнє.

Мої особисті настрої щодо післявоєнних перспектив Слов’янська — не оптимістичні і не песимістичні. Вони реальні: вірю тільки в українську армію. Буде наша Перемога — будуть і перспективи.

Без зміни свідомості нічого не буде

Віктор К., підприємець:

— Війна колись закінчиться. Настане мир. Треба буде відновлювати місто, регіон, країну. Але перш за все після війни нам усім треба буде змінити своє особисте ставлення до багатьох речей.

Нам необхідно змінити власну свідомість. Ми не зможемо бути успішними, якщо житимемо за принципом «моя хата скраю».

Нас не врятують інвестиції, якщо місцеву владу слов’янці обиратимуть, виходячи з власних політичних уподобань. Треба, нарешті, зрозуміти, що мер — це керівник міського багатогалузевого господарства.

А ще нам треба усвідомити, що порядок у місті може бути лише тоді, якщо порядок буде у кожного жителя — у власній оселі, родині, в його голові.

Якось я зайшов на подвір’я одного дуже заможного жителя Слов’янська, і був неприємно здивований тим бардаком, який там панував. То ж яку користь для міста може мати людина, яка не в змозі навести лад у власному дворі?!

У цьому сенсі є показовим стан Слов’янського курорту. Територія парку Словкурорту була занедбана ще до цієї війни. Не буду описувати той занепад, кожен на власні очі бачив, на що перетворилася наша оздоровниця. Були тільки балачки та обіцянки політиків відродити курорт.

А між тим, Слов’янськ колись починався саме з курорту — з видобутку солі, лікувальних озер. Отож, певен: при правильній стратегії відбудови міста, Словкурорт може дати поштовх і для відродження промислового потенціалу Слов’янська.

Я вірю в Слов’янськ. Нікуди не виїздив з міста після 24 лютого 2022 року і не хочу змінювати місце проживання у майбутньому.

Першочергово — увага виробникам!

Олександр К, керівник підприємства:

— Під час воєнних дій постраждав бізнес у багатьох підприємців Слов’янська: щось розбито, щось розграбовано. Усі підприємці, навіть якщо матеріальна база не розбита, постраждали фінансово. Зрозуміло, що поки триває війна, держава не може компенсувати їм ці втрати. Нині не всі можуть продовжувати вести підприємницьку діяльність: хтось боїться обстрілів, хтось не може потрапити на своє підприємство…

Я маю на увазі, перш за все, виробництво. Ринок, магазини, кафе — то зрозуміло. Їм простіше: завіз товар, відкрив двері — і пішли гроші!

Але ж ринок нічого не виробляє!

Тому критично важливо, аби держава після війни насамперед допомагала підприємцям, які займаються виробництвом. Без цього нічого не буде.

А ще я не згоден з твердженням про значні ризики для прикордонних регіонів. Мовляв, території, які межують з нашим північним сусідом, будуть депресивними. У нас чи не половина областей — прикордонні. Так що — у них немає майбутнього?!

Боже, врятуй Слов’янськ!

Як бачимо, співрозмовники Карачуна по-різному бачать майбутнє Слов’янська. Більшість з них навіть гіпотетично не хочуть моделювати ситуацію, коли наше місто стане «фортецією Слов’янськ» (за аналогією з Бахмутом).

До речі, про Бахмут. Нещодавно у його жителів народилася ініціатива: побудувати другий Бахмут на вільній українській території. Мовляв, новий (другий) Бахмут потрібен, аби громада «не розпорошилася, не розпалася на частинки».

Звісно, це лише мрії певної частини оптимістично налаштованих жителів міста. Хоча у глибині душі вони, швидше за все, розуміють, що умовний «Бахмут-2» ніколи не замінить одну з перлин Донеччини — старовинний Бахмут.

А ми, жителі Слов’янська, будемо вірити, що наше місто обмине страшна доля Бахмуту, Авдіївки, Мар’їнки та багатьох інших міст Донеччини.