Житель Слов’янська відкрив у Тернополі бізнес, який мав у рідному місті

За п’ять років до великої російсько-української війни, у Слов’янську (по вулиці Василівській, 27) відкрився книжковий магазин відомої української мережі книгарень «Є».

На полицях переважали книги, видані українською мовою.

З точки зору бізнесу, відкриття магазину української книги у російськомовному регіоні було дещо ризикованою справою, яка не гарантувала комерційний успіх. Бо, нагадаємо, йшов лише 2017-й рік.

Але викладач зарубіжної літератури Донбаського державного педагогічного університету Віктор Разживін ризикнув: придбав у відомої мережі франшизу і відкрив магазин української книги (на той час єдиний на Донеччині). І не прогадав.

Книгарня «Є» досить швидко набула популярності у місцевих шанувальників книги, адже тут завжди був широкий вибір літератури на будь-який читацький смак. На момент широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну, книжковий фонд слов’янської книгарні налічував понад 25 тисяч книг! І опинився під загрозою знищення, адже фронт тоді стрімко наближався до Слов’янська.

Складний шлях до столиці

25 тисяч книг — це досить багато, навіть якщо вимірювати в одиницях видань.

Це солідна вага, якщо вимірювати в кілограмах і тоннах.

Це колосальні гроші, якщо перевести вартість книжкового фонду в гривні.

І цей багатотисячний книжковий фонд треба було рятувати!

На початку літа 2022 року ворог підійшов до Слов’янська на критичну відстань: до лінії фронту було близько десяти кілометрів. Місто жило під регулярними обстрілами і загрозою окупації. Містяни масово евакуювалися. Хтось вивозив особисті речі, хтось — бізнес.

Віктор Разживін вивозив книги, які для нього є не тільки бізнесом, а й добрими друзями-порадниками та віддушиною для душі.

Можна лише уявити, що значило для нього запакувати таку кількість книжок та завантажити їх в автомобіль (бо ж книги — не картопля, перевозити їх «насипом» неможливо). Віктор Разживін з вдячністю згадує своїх знайомих та школярів, які на той час ще залишалися у Слов’янську і допомогли пакувати та завантажувати книги.

Разом зі своїми добровільними помічниками Віктор акуратно пакував книги, аби не пошкодити обкладинки, і складав їх у вантажівку. Попереду була довга дорога до Києва.

Наприкінці червня 2022 року увесь книжковий фонд слов’янської книгарні уже перебував у центральному офісі мережі книгарень «Є».

Тернопіль дав прихисток і зігрів душу

Разом з книгами залишала рідний Слов’янськ і сім’я Віктора Разживіна. Як і тисячі українців зі сходу та півдня України, вони їхали на захід.

Новим місцем тимчасового проживання став Тернопіль.

— Сюди евакуювали центральний офіс фірми, на якій працює син. Отож спочатку ми приїхали до дітей. Потім, коли вони повернулися до Києва, ми залишилися у Тернополі, — відповідає Віктор про причини такого вибору. — Місто нам сподобалося. Є в ньому якась особлива атмосфера. Але, якщо відверто, тоді ще жевріла надія, що війна — не надовго. Надія на швидку перемогу у багатьох українців з’явилася у вересні 2022 року, коли українська армія вибила ворога з Харківщини та частини північної Донеччини. Тоді багатьом вимушеним переселенцям здавалося, що невдовзі повернемося до рідної домівки. Але так, як мріялося і мріється, поки що, на жаль, не сталося.

Віктор Разживін і його дружина — декан філфаку Донбаського державного педагогічного університету Наталія Овчаренко — швидко прижилися на новому місці, стали тут «своїми людьми». Патріотично налаштовані жителі Тернополя, рідна українська мова, що лунає звідусіль, друзі і знайомі, якими швидко «обросла» родина донбаських філологів, їх позитивний настрій — все сприяло безболісній інтеграції.

Підмічено: у нові громади швидше і з меншими проблемами інтегруються ті вимушені переселенці, чиї голови, образно кажучи, «не повернені назад».

Психологи дають вимушеним переселенцям такі поради: прибувши на нове місце, треба намагатися жити звичним життям: будувати плани, заводити нові знайомства, працевлаштовуватися. Зрештою — навчитися знаходити сенс у кожному новому дні і якісь радості у житті.

Саме з таким настроєм вже два з половиною роки живуть у Тернополі слов’янці Віктор Разживін та Наталія Овчаренко.

Звісно, їм дещо простіше долати традиційні проблеми ВПО, ніж багатьом іншим «друзям по нещастю», бо мають цікаву роботу. Крім книжкового бізнесу, родина педагогів продовжує викладати в університеті. І, що важливо, можна працювати дистанційно.

Але «на плаву» їх тримає не тільки постійна робота. Головне в іншому: вони не живуть минулим! А життєві плани не тільки будують, а й реалізують.

Книгарня «Є». Друга спроба

Інтелігентний Тернопіль невдовзі підказав Віктору Разживіну: тут хороші можливості (бо є величезна кількість шанувальників книги) для розвитку книжкового бізнесу. Отож можна відкрити у Тернополі ще одну книгарню.

Почали з пошуку приміщення під книжковий магазин. Як розповідає журналісту Карачуна пан Віктор, бажано було знайти його у центрі міста, де вирує життя. В ідеалі — неподалік центральної площі і драмтеатру. І таке приміщення швидко вдалося знайти — буквально в сотні метрах від Театральної площі.

Журналіст Карачуна нещодавно мав можливість побувати у цій книгарні. Перш ніж увімкнути диктофон і фотокамеру, я «пробіг очима» коленкори книжок на полицях книгарні. І мимоволі позаздрив нинішнім молодим книголюбам: в часи моєї юності, у книжкових магазинах не було і десятої частини такого, як у цій книгарні, книжкового асортименту.

Приємно вразила й кількість відвідувачів. Доки я розмовляв з Віктором Разживіним, до книгарні весь час заходили покупці. Серед них було чимало молоді.

Книга — товар особливий, статусний. Перш ніж її вибрати і придбати, покупець може переглянути десяток книжок подібного жанру. У книгарні має бути тихо, як у бібліотеці, і затишно, як удома. У повітрі повинні витати пахощі кави і легкий аромат друкарської фарби. А полиці з книгами — притягувати магнітом погляд.

Процес вибору потрібної книги (або просто «читання для душі») інколи може затягтися настільки, що ноги покупця втомлюються. Хочеться погортати сторінки, сидячи у зручному кріслі. Господар книгарні це добре розуміє, тому й влаштував тут затишний куточок для спілкування.

«… Але сниться мені рідний Слов’янськ»

Атмосфера книгарні налаштовувала на неспішну розмову. Тому спілкування з земляком вийшло за межі формату звичного інтерв’ю. Але про основні запитання я не забув.

— Пане Вікторе, ви вже два роки живете у західному регіоні України. Чи відчули якісь ментальні відмінності, які, можливо, відрізняють донеччан від жителів Тернополя?

— Я не можу сказати, що є якісь суттєві ментальні відмінності. На фундаментальному рівні люди думають про одне й те саме. Приблизно однакові проблеми хвилюють абсолютно усіх українців. Єдине, що кидається в очі, то це набожність населення західних регіонів, яка не так яскраво виражена на сході України. А в усьому іншому ментально українці схожі. В усякому разі між нами немає відчутної різниці. Звичайно, багато що залежить від кола спілкування. У мене воно специфічне. Це здебільшого люди, які приходять до книгарні. Зазвичай вони мають вищу освіту, інтелігентні. Звісно, я не можу сказати за весь Тернопіль. Але навіть на побутовому рівні я не відчув якихось проблем у спілкуванні з місцевими жителями.

— Вже відчуваєте себе жителем Тернополя?

— Тернопіль дуже гарне і комфортне місто для життя. Але сниться мені Слов’янськ, наші знамениті солоні озера. І дуже хочеться додому…

— Після війни повернетесь до Слов’янська?

— Обов’язково!

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»