У Слов’янську не залишилося жодної школи, яка б вціліла від обстрілів

Олександр
Кульбака

Можна зруйнувати будівлю школи. Можна перетворити на будівельне сміття шкільні аудиторії. Саме так «воює» російська армія. Але не можливо знищити школу, доки в ній є учні і вчителі. Як пережили руйнування будівлі рідної школи вчителі та учні Слов’янського закладу загальної середньої освіти I–III ступенів № 12? Про це на прохання журналіста Карачуна розповіла директор школи Лариса Василівна Жидкова.

— Жителі Слов’янська бачили фото зруйнованої будівлі школи. Але фотографії навряд чи можуть передати той масштаб руйнувань, який в змозі побачити око людини. Скажіть, у будівлі школи хоч щось вціліло?

— Важко передати словами той біль, який переживаємо усі ми — педагогічний колектив, учні, батьки — дивлячись на понівечену будівлю нашої школи. Дванадцята — це не лише одна з центральних шкіл Слов’янська. Це була школа з однією з найкращих у місті матеріальною базою — справжня гордість Слов’янська! Тепер на місці школи — залишки будівлі, руїни.

Вщент зруйновані центральний вхід, спортивний зал, гардероб, обідня зала їдальні, сходи першого, другого, третього поверхів. Повністю обвалилися стіни сусідніх аудиторій. Від актового залу лишилася тільки стіна, яка межує з їдальнею.

— Схоже, що після війни будівлю школи доведеться відбудовувати «з нуля»?

— Про відбудову будемо говорити після закінчення війни. А поки що ворог продовжує методично знищувати житлові будинки та соціальну інфраструктуру Слов’янська.

— Скільки зараз учнів навчаються у дванадцятій школі?

— Понад п’ятсот. До великої війни було більш, як вісімсот. Навчання відбувається у дистанційному режимі. Звісно, такий формат має певні незручності. Але педагогічний колектив школи знайшов оптимальну модель навчального процесу у режимі онлайн. Докладаємо усіх зусиль, аби дистанційне навчання не позначалося негативно на якості знань наших учнів і вони отримали якісну освіту.

У нас є учні (і це не поодинокі випадки), які після початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну виїхали з батьками зі Слов’янська і в нових громадах відвідували тамтешні навчальні заклади, але потім все-одно повернулися до рідної школи.

Є також чимало учнів, які продовжують залишатися учнями нашої школи, навіть перебуваючи за кордоном України. Це учні, чиї батьки планують після війни повернутися до Слов’янська. Тому вони не втрачають зв’язок з Україною, рідним містом і школою. Саме школа є тією «ниточкою», яка зв’язує їх з Україною. До речі, навіть перебуваючи за кордоном, випускники цього року будуть здавати НМТ (національний мультипредметний тест), аби вступати до українських вищих навчальних закладів.

— Напевне, війна «прорідила» і педагогічний склад школи?

— Були поодинокі випадки, коли педагогічні працівники звільнилися за власним бажанням. Також є ті працівники, хто з різних причин не можуть працювати дистанційно. Трудові відносини з ними тимчасово призупинені. Решта — в строю. Ми тримаємося гуртом. Ми впевнені, що збережемо себе, як навчальний заклад, і що відновимося і відбудуємося.

— До війни ви, як директор школи, проводили педагогічні наради. А як тепер?

— Нічого не змінилося! Просто тепер все відбувається у дистанційному режимі.

Ми досі говорили про навчальний процес. Але у школі не припиняється також і виховна робота: наші діти беруть активну участь у різноманітних шкільних, міських, обласних заходах, олімпіадах. Якщо ви зайдете на сторінку нашої школи у Фейсбук, або на сайт школи, то ви знайдете там чимало інформації про те, як ми живемо, які у нас є досягнення. І переконаєтеся, що ми — оптимісти.

Фото з архіву працівників школи

Цей матеріал став можливим за підтримки програми «Голоси України» / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. «Голоси України» / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.