Жителі Слов’янська: «Неможливо спакувати у валізу все своє життя!»

— Я — зі Словʼянська, і все своє життя мріяла не жити тут. Але в 2023 році повернулася в місто, а зараз треба збирати речі і їхати в один кінець. Я настільки цього не хочу! Мене розриває думка про те, що я більше не побачу рідне місто, свій дім, я не зможу навіть сходити на кладовище до родичів! , - написала нещодавно в Інстаграм жителька міста, яка підписалася yely.brows.

На цей короткий допис швидко відгукнулися чимало наших земляків і землячок. Автори постів не приховували емоцій. У кожному дописі — розпач і біль.

Прийшов час пакувати валізи

Немає сумніву, що подібні почуття переживають зараз більшість жителів Донеччини, які розуміють: прийшов (або скоро прийде) час пакувати валізи і евакуюватися з рідної домівки. Адже залишатися в прифронтових містах і селах стає все більш небезпечним.

Жителі Слов’янська поінформовані про те, що росіяни готують наступ на місто. Російська армія активно накопичує резерви на Слов’янсько-Краматорському напрямку. За даними 11 армійського корпусу, ворог вже має тут угрупування, яке налічує вісімдесят тисяч бійців.

Тому для багатьох містян єдиною альтернативою залишається евакуація. Все більше слов’янців залишають рідне місто. На вулицях і ринках помітно поменшало людей.

За словами начальника Слов’янської міської військової адміністрації Вадима Ляха, лише за минулий тиждень евакуювалися близько тисячі жителів громади. Приблизно половина слов’янців виїжджали організовано (за попереднім записом у міській адміністрації), решта – на власному автотранспорті.

Неможливо спакувати у валізу все своє життя!

Журналіст Карачуна зібрав для наших читачів цікаві відгуки жителів Слов’янська. Друкуємо їх з незначними скороченнями і майже без редакційних правок.

svistunyu

— Я виїхала, а мама досі — ні. Не хоче залишати дім, і я розумію, як це важко. Бо вмістити в одну сумку ВСЕ СВОЄ, що накопичував протягом життя, не реально (навіть те, що вважаєш непотрібним, і воно пилиться в гаражі, стає таким потрібним…бо воно твоє…

sokolenko.anastasiya

— Це саме обідно звучить, та ти ще молода, собі житло придбаєте і тп… Цікаво, сильно в нас можна житло придбати з такими цінами і середньою зп. Я хочу жити біля дому, але не можу! Я з Донецька виїхала 11 років тому, і «попала» знову в Маріуполі, але там гірше було, всі речі згоріли, машина там залишилась. Починаю з нуля, дійсно. І ще: «ой, той Донбас хай вже віддадуть», але мені боляче таке чути — це мій Дім!

y.khmelevska

— Я завжди хотіла жити у Донецьку, щоб на вихідні їздити у рідний Слов’янськ. Після 2014 переорієнтувалася на Харків або Дніпро, але поки я закінчувала навчання, у Маріуполі почалася повномасштабна війна. Зараз я живу за кордоном, але я не хочу тут прожити все життя, я ніколи не хотіла жити ніде, окрім України. Я освідчена людина з бажанням працювати на благо своєї держави, але все, що у мене є — воно у Донецькій області. Якщо це віддадуть, то мені вже не буде різниці, де жити і будувати все з нуля.

lana_cher_lana

— Я з Краматорська, теж все життя мріяла не жити тут. Бійтеся своїх бажань, як кажуть. Як же не хочеться їхати, це не передати. Валізи готові вже, не можу надивитись на свій дім

valentinalamekhova

— 12 лет на квартире, мне 60. Потерять дом — это страшно, я прошла через это… Но жизнь продолжается. Удачи вам! Всё будет хорошо. Желаю вам встретить на жизненном пути хороших и добрый людей!

yely.brows

— Останні дні, їзжу по місту і вглядуюсь в кожен куточок, ридаю і продовжую запамʼятовувати все, як воно було.

viktoriiabogovich

— Я зі Слов’янська, і після школи поїхала якнайдалі, щоб не жити тут. Але мене завжди гріла думка: я можу повернутися, бо тут мій дім. Та зараз я розумію — в мене його віднімають. І попри те, що я багато років не живу в Слов’янську, реальність того, що, скоріш за все, я не зможу повернутися, рве моє серце на шмаття. Але дивлюся на фото весняного Словʼянська й вірю, що ще відчую аромат, коли квітнуть абрикоси у місті мого серця.

svart_22

— Вы хотя бы вещи можете забрать, фото, историю семьи. Мы без ничего выходили, 4 апреля 2022 года.

marian_vmv_

— Для вас і ваших земляків потрібно збудувати нове житло в безпечних областях України, та дати право власності на нього. Звісно, це не компенсує втрату рідного дому, але …це на початку точно допомогло б для адаптації.

Хотів би, щоб це була одна із стратегічних програм держави та статті видатків із бюджету.

yely.brows

— Не повірите, але я думала про це, і якби мала хоч маленьке розуміння, як це має бути, то сама зайнялась би цим проєктом. Тоді б і пенсіонери не сиділи до останнього і не називали б їх ждунами, бо ціни на оренду житла — космос, роботи з норм зп — мало (і це тільки для молодих, якщо тобі вже 40, то навряд чи візьмуть кудись), а пенсіонерам з пенсією в 2000–3000 грн — що робити?

andriib198

— Головне — збережіть пам’ять. Окрім речей, заберіть фото, відео, якісь пам’ятні речі, документи і сходіть на кладовище сфотографуйте могили всіх, кого пам’ятаєте.

yely.brows

— Планую вивезти все, що тільки зможу, не хочу залишати нічого

saltovskiy_cheburek

— Ми таке пережили в 2022. Я нормально це прийняв, а батькам було важко. Тільки наше місто (Мар’їнка) пі---ри стерли до фундаменту.

kerimova2942

— Добропілля. Теж мріяла, що не прийдеться іхати. Але все одно прийшлося. Це важко. Але треба.

dmytrododoni

— Ви ще повернетесь в рідне місто!

imurkit

— Вийшла з дому 24.02.22 близько 13.30. Більше вдома не була. Без нічого.

Сам Слов’янськ — звичайне місто, але навкруги стільки природи, це підкупляло

ksknyazevafm

— Виїхала зі Слов‘янська ще у 22 році. І за ці роки лише дві ночи була в своїй квартирі. Лише два рази приїзджала до рідного дому. Я розуміла, що там застигло життя, яке вже не повернеться. Але все одно душу гріло, що твоє місто є. Воно ціле, в тебе є твій куточок, твоє ліжко, твої дрібнички якісь. Батьківський дім. Могили рідних. А головне — люди, які впізнають тебе по голосу. Таксисти, продавчині. «А ми Вас впізнали! Ви — Ксюша Князєва. Ви вітали моїх рідних». Було багато обіймів та сліз.

olesya.alice2017

— Не зрозуміє той, хто не втрачав. … На кладовище сходити не зможете, проте — хіба ваші рідні там? Ні! Вони у ВАС. Ви — продовження свого Роду. І так, у вас все получиться на новому місці, проте ви ніколи не забудете, звідки ви і хто ви. Ваш Рід поряд з Вами і за вас! У добрий путь, дівчинко!

universal_dl

— Тримайся, землячка, буде важко. Але все, дійсно. вдастся. (Вітання з Лісного).

hightower_bomba

— Теж зі Славіка. І розумію, що, мабуть, вже не встигну його побачити. Хоча на пару днів заскочити хочеться. Про кладовище ви прямо в точку. Нещодавно про це думав і придумав дивну таку ідею — перефоткати могили та памʼятники рідних. Бо потім нічого не залишиться

lashchenikhviktoriia

— Не ображайтесь на слова "ви молода, і у вас все буде”, а просто уявіть, як нам було виїхати з власноруч побудованого будинку, де виросли наши діти, в 60 років (чоловікові 69) і з сином інвалідом 1 групи? Ми ніколи не жили на квартирах, все життя прожили в одному будинку. Як нам все це витримати? До того ж покупляли квартири: сину — в Слов’янську, а донечці — в Маріуполі. І, звичайно, вони теж лишились без житла. Відчуття, що життя пройшло дарма.

lashchenikhviktoriia

— Не прив’язуйте себе до житла, життя не передбачуване. Живіть тут і зараз, і нехай про вас подбає чоловік, будьте щасливі.

shusha1204

— Як це — «не жити тут»? А де мріяли жити? Я теж зі Слов’янська. І зовсім не мріяла виїхати назавжди. Виїхати «тимчасово», а виходить…

Компенсація за втрати і страждання

Розмови про неминучість вимушеного розлучення з рідним містом і рідною домівкою точаться сьогодні в багатьох родинах міст і сіл Донеччини.

Журналіст Карачуна нещодавно говорив на цю тему з одним відомим підприємцем Слов’янська. Оскільки це була приватна розмова, його прізвище тут не називаємо. Але думка, яку висловив мій співрозмовник, заслуговує на цитування:

— Чимало жителів Слов’янська не евакуюються через те, що їх лякає невідомість: де вони будуть жити в нових громадах, в яких умовах? Люди ж розуміють, що цього разу їдуть не на два-три місяці, а, можливо, назавжди залишають рідну домівку. Отож я думаю, що було б правильним, якби держава виплатила кожній родині жителів Донеччини, яка погоджується на евакуацію, по 50 тисяч доларів, аби люди могли придбати собі житло в якомусь відносно безпечному регіоні України. Це була б і часткова моральна компенсація за втрати і страждання, що переживають жителі Донеччини.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми «Голоси України» / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. «Голоси України» / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.