Чи зможуть ВПО зі Слов’янська вилікувати свою «травму вимушеного переселенця»

Через війну десятки тисяч наших земляків змушені були евакуюватися. Вони залишали рідні домівки у вкрай пригніченому стані. Особливо важко було тим жителям Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Святогірська, Миколаївки та навколишніх сіл, які виїжджали протягом останніх кількох місяців, коли лінія бойового зіткнення наблизилася на небезпечну відстань. Вони розуміли: можливо, залишають свої домівки назавжди.

Трагічний досвід більш як чотирьох років війни навчив українців сприймати реалії війни такими, як вони є. Тепер кожен житель Донеччини знає: якщо ворог не може захопити якесь місто-село, він методично його руйнує і, врешті решт, рівняє з землею.

Наші земляки залишали свої домівки з розумінням цієї суворої воєнної реальності.

Залишали і прощалися.

Плакали всі. Просто у когось сльози були не на очах — плакало серце.

Люди прощалися зі своїм житлом, майном, могилами родичів. Прощалися зі своїм минулим життям.

Залишали все (або майже все), що свого часу будували, купували, чому раділи. Залишали власне житло — найбільший свій матеріальний актив, на придбання/отримання якого працювали десятки років, а іноді — все своє життя.

2026-й — рік, коли серед жителів Слов’янська, Краматорська, Святогірська радикально зменшилася кількість оптимістично налаштованих людей. Бо перед їх очима — трагічні долі Покровська, Мирнограда, Лимана, Костянтинівки, Дружківки, Добропілля, Миколаївки.

«Якщо не окупують, то зруйнують вщент…», — говорять тепер про свої міста і села жителі тієї частини Донеччини, яка залишається під контролем України.

У приймаючих громадах наші земляки влаштувалися по-різному. Комусь пощастило орендувати більш-менш пристойне житло за адекватною ціною. Хтось мав фінансову можливість і придбав на новому місці якусь нерухомість. Хтось знайшов цікаву роботу, а хтось вже змінив кілька роботодавців.

Але є одне спільне відчуття, яке притаманне більшості вимушених переселенців — туга за рідною домівкою, за своїм містом чи селом, улюбленими місцями відпочинку, звичним побутом, друзями, знайомими. Цими настроями наші земляки періодично діляться у соціальних мережах.

Ось деякі з дописів, на які натрапив журналіст Карачуна.

«Мені часто сниться рідний дім»

Ольга Воронова:

— Сьогодні накрило, сиджу в сквері чужого міста і реву. Хочу додому! Вже рік у Черкасах, але рідний Краматорськ не відпускає.

Вікторія Канаєва:

— Можна прожити рік у чужому місті, облаштувати побут, звикнути до вулиць… А серце все-одно залишається там, де твій дім.

liudmila98 119

— Сьогодні зранку горів мій будинок у Краматорську. 2,3,4 під’їзди тушили до обіду. Реву, хочу додому, там залишилося моє життя. Зараз три тижня, як я у Трускавці. Але душа моя — у Краматорську.

Катерина Гурбій:

— Я ВПО з Бахмута. Наразі живу у Дніпрі. Як побачу автомобіль серії АН, одразу на душі теплішає.

Наталія Леоненко:

— Словʼянськ. Живу зараз в Києві. Душа болить. А ще боляче, бо скоро три роки, як немає тата, а на могилу я більше не зможу потрапити.

Ганна Голеніщева:

— Вчора так накрило, наче кожна клітина в мені болить. Хочу додому на Луганщину.

Елла Бєлова:

— Бахмут — найкраще місто в світі! Там моє серце, моя душа.

Наталія Нефьодова:

— Я з Торецька. Зараз — у Полтавській області. Дуже хочу додому. Але дому (як і міста) немає.

suiarko.valentina:

— Мій Бахмут! Повернулася б навіть у порожні стіни.

Олена Кобранова:

— Рік тому прийшлося виїхати зі свого любимого Добропілля, чи як в народі його ласкаво називають — Добрика. Бо місто вже просто атакували ФПВ-дрони. Спочатку було важко звикати до іншого місця проживання (Київська область). Пройшов рік, два місяці, і вже 20 днів……І тепер взагалі важко звикати…. Бо додому хочеться з кожним днем все більше і більше. Сльози на очах постійно: десь щось нагадає про те, своє, рідне. Чи якась річ, чи запах, чи знайоме прізвище… І все, тебе перекриває.

Юлія Псарьова:

Три місяці, як ВПО. Тільки гірше стає. Дім сниться щоночі. Втома страшенна, нічого робити не хочеться, встаю і роблю через силу. Таке відчуття, що я вже ніколи не буду щаслива, не відчую радості та легкості.

«Не можна жити минулим!»

Проте, чимало вимушених переселенців вже вилікували (або на шляху до одужання) свою «травму вимушеного переселенця». Вони згадують, як проходили через важкі моральні страждання, діляться з «друзями по нещастю» своїм досвідом подолання внутрішньої кризи. В їх дописах проглядаються певні оптимістичні настрої.

— Лілія Лимановська:

— Донецька область, Амвросіївка. Зараз у Львові. До повномаштабки був Київ. Переїхали в 2015 році, і тоді мене крило по повній, хотілось назад. Але через деякий час я зрозуміла, що того місця немає й не буде. І відпустило. Тепер я більше не прив’язана до якогось місця, і це мені дало свободу. Чому я дуже рада.

Ася Миропольська:

— Перші два місяці пішли на те, щоб адаптуватися на новому місці. Якийсь шок від переїзду був, бо не планували. Але вже четвертий рік, як виїхали з дому. І тепер трохи легше.

Олена Коломоєць:

— Ми спочатку переїхали з чоловіком на західну Україну. Там прожили рік. Я ледве витримала: все не моє, хоч і безпечно, і все там гарно. Але не моє, не лежить душа там жити. Я, бувало, плакала вечорами. А потім переїхали в іншу, сусідню з нашою область. І з’явилося відчуття, наче я десь біля дому. І легше стало. Тут і залишилися. Працюємо.

Марія Лесковець:

— Все якось хвилями було: то відпускає, то криє сильно. Легше мені стало, коли я перестала чекати, що от-от повернуся.

Аліна Сальнікова:

— Перші півтора роки було найважче, зараз хвилями находить. Чи то на щастя, чи ні, але люди звикають до всього. Потрібно скрізь знаходити свої плюси. Найголовніше, що ми в безпеці.