Що кажуть ті, хто виїхав зі Слов’янська

Що кажуть ті, хто виїхав зі Слов’янська

Доки триває війна, ніхто не може почуватися у безпеці. Потрапити під обстріл можна у будь-якому регіоні України: безпечних місць зараз немає ніде. Але якщо евакуюватися в умовно тиловий регіон, шанси вижити все-таки незрівнянно вищі, переконані жителі Слов’янська, які розповіли журналісту Карачуна свої історії евакуації.

Понад сто двадцять жителів Слов’янська вже ніколи не почують закликів про необхідність вчасно виїхати з міста. Цих людей немає: загинули в результаті обстрілів. Кількість загиблих, на жаль, продовжує зростати.

Вони відмовлялися від евакуації. Знаходили десятки причин не залишати рідну домівку і щоразу відкладали від’їзд. Хтось — поки викопає картоплю, хтось — доки у Слов’янську є світло, вода, газ.

Вода, газ, електрика, і навіть опалення у Слов’янську є й досі.

А багатьох слов’янців уже немає.

Винувата в цьому війна, яку розв’язала країна-агресор. Але понад сто двадцять слов’янців були б живими, якби вчасно виїхали з фронтового міста.

Мабуть, марно сподіватися, що двадцять тисяч жителів Слов’янська, які досі залишаються в громаді, дослухаються порад від наших земляків, які вже виїхали з міста, і почнуть пакувати валізи. І все ж друкуємо думки цих людей.

Євгенія Алфімова, керівниця благодійного фонду «Слов’янська мрія»:

— До початку літа цього року у Слов’янську ще можна було якось жити. Потім обстріли почастішали, стали більш руйнівними. Ситуація з безпекою у місті невпинно погіршувалася, і я все частіше почала замислюватися про евакуацію. Врешті-решт на початку жовтня ми виїхали з міста.

Тепер з жахом згадую, як тривалий час жили у Слов’янську під жорстокими обстрілами. Ми почувалися, немов стиснута пружина. Таке життя морально мобілізовувало і привчало до думки, що треба лише почекати, мовляв, ось-ось ситуація з безпекою покращиться, треба сподіватися на краще. І наскільки звикли до такого життя, що коли ми переїхали в село на Полтавщині, там була така тиша, яка у мене викликала … занепокоєння.

Нерідко доводилося чути від жителів Слов’янська: «Нам немає куди, нам ні за що виїжджати». Думаю, що коли людина внутрішньо готова до евакуації, то точно знайдуться відповіді на питання: куди і за що. Отак і я, доки у своїй голові не вибудувала рішення про евакуацію, продовжувала залишатися у Слов’янську.

Звісно, залишати домівку було важко. Але я сказала собі: головне — це життя! Бо тільки живі люди можуть відбудовувати і відновлювати.

Яна Куролапова, керуюча центру продажів у Донецькій області СГ «Страхова компанія „ТАС“:

— Ми з чоловіком виїхали зі Слов’янська два тижня тому. Як і більшості жителів міста, нам дуже не хотілося їхати з дому, тому щоразу відкладали рішення про евакуацію. Звісно, ми розуміли ризики, на які наражали себе, перебуваючи у Слов’янську. Та все одно жили вдома. Ми не залишали рідне місто, коли тижнями у квартирі не було води, коли регулярно зникала електроенергія. Якось прилаштувалися і звикли жити у таких побутових умовах.

Але найбільше пригнічувало, що ми з чоловіком — у Слов’янську, а наша донька-школярка — у наших батьків в іншому регіоні України. Через це ми тривалий час були такими собі «тато з мамою — по вайберу». Врешті-решт наважилися на евакуацію.

Зараз орендуємо житло у Києві. Нещодавно був «приліт» неподалік нашого київського будинку. (А могло прилетіти і в наш). Тут регулярно літають реактивні шахеди, існує загроза балістики. Це щодо нашої безпеки після евакуації. Хоча я, звісно, розумію, що ризики — у Слов’янську і в Києві — все-таки різні. Бо тут хоча б не літають «ефпівішки».

Читаємо новини про те, як росіяни обстрілюють і знищують Слов’янськ, Краматорськ. Знаючи, що з кожним містом на Донеччині — одне й те саме, розуміємо до чого все йде…

Але при цьому є якась внутрішня впевненість, що ми повернемося у Слов’янськ, що вціліє і місто, і наша багатоповерхівка на «П’ятаку». Може, це тому, що так налаштували себе?

В усякому разі, нам легше бути оптимістами!

Валентина Гребенюк, жителька Слов’янська, державний службовець:

— На світанку 31 серпня у двір мого багатоквартирного будинку по провулку Макаренка, 3 прилетів ФАБ-500. Це було жахливо і страшно. Тепер я розумію вислів «за одну мить все життя промайнуло перед очима». Довелося вибиратися з квартири по битому склу, босоніж. На щастя, обійшлося без поранення. Через два тижня я виїхала з міста.

Але одразу скажу: розраховувати на таке диво не варто. Тому у мене є дві поради тим жителям міста, які залишаються у Слов’янську.

Перша: будьте надзвичайно уважними і дбайте про власну безпеку. Простіше кажучи, не треба без крайньої необхідності ходити вулицями міста. Фронтовий Слов’янськ — не місце для прогулянок. Ворожі fpv-дрони полюють, як відомо, і на цивільних жителів міста та їхній транспорт.

Звісно, не вийде постійно сидіти вдома. Людям треба в магазин чи аптеку сходити, а комусь — на роботу. Але, перебуваючи на вулиці, слухайте небо, і щойно почуєте характерне дзижчання ефпіві-дрону, негайно ховайтеся хоча б у якесь укриття.

Друга: не слід продовжувати випробувати долю. Краще евакуюватися.

Треба знаходити можливість виїхати з міста. Передбачаю запитання: виїжджати — куди? За які кошти орендувати житло?

Так, я згодна: ціни на оренду житла зараз космічні. Добре тим, хто має роботу. Особливо, якщо є можливість на новому місці працювати онлайн.

А що робити пенсіонерам, які за свої невеличкі пенсії не спроможні оплачувати оренду житла?

У цьому випадку я раджу евакуюватися в організованому порядку через транзитний пункт для ВПО у місті Лозова. Там наші земляки отримають гуманітарну і грошову допомогу. Затим, за потреби, їх безкоштовно повезуть потягами чи автобусами у якийсь більш безпечний регіон України — туди, де є на даний момент вільні місця для проживання. Далі їх поселять у місця тимчасового перебування для вимушених переселенців.

Звісно, це не окремі впорядковані квартири, а якісь шелтери, гуртожитки тощо. У кімнатах — по три-чотири людини. Усі побутові зручності — загального користування.

Зрозуміло, що там не буде того комфорту, до якого звикли вдома. Але за це житло не треба буде платити!

Ще ніхто з евакуйованих не залишився просто неба. І це краще, ніж залишатися жити у рідному місті під КАБами.