Війна змінила людські долі: були городянами — стали селянами, були заможними — стали безхатьками

Війна змінила долі мільйонів українців. Учорашні трактористи пересіли на танки, десятки тисяч цивільних українців взяли в руки зброю, аби дати відсіч агресору. Мільйони громадян України отримали «другий паспорт» — довідку внутрішньо переміщеної особи: стали вимушеними переселенцями.

Більшість з них, після евакуації у більш безпечні регіони України, оселилися у містах. Але є чимало і таких переселенців, які вирішили, що пережити складні часи їм буде легше у сільській місцевості.

Наскільки вдалим є вибір, коли «корінні» городяни, які все своє життя мешкали у багатоквартирному будинку з усіма зручностями, оселяються в селі, де побут істотно відрізняється від міського, і часто — не в кращий бік? До того ж далеко не всі городяни мають досвід роботи на «фазенді»!

Звісно, на це запитання немає однозначної відповіді. Бо важливий «контекст»: що являє собою сільська громада, яка приймає вимушених переселенців. Якщо, приміром, така, як у селі Соколів Пулинського району Житомирської області, то вибір можна вважати вдалим.

У цьому наочно переконався журналіст «Карачуна», який нещодавно побував тут у соціальному гуртожитку для вимушених переселенців.

Офіційна назва цього соціального гуртожитку дещо інша — Соціальний центр для тимчасового проживання осіб, що опинилися в складних життєвих обставинах.

До речі, у Житомирській області майже немає соціальних гуртожитків для внутрішньо переміщених осіб. Тамтешня обласна влада пояснює це тим, що Житомирщина — «транзитний регіон» для ВПО. Ще одне пояснення: більшість вимушених переселенців не дуже хочуть оселятися у місцях компактного проживання. Більш популярна тут оренда житла: у приватному секторі чи багатоквартирному житловому фонді.

Чи дійсно переселенці не хочуть жити у гуртожитках, чи просто місцева влада самоусунулася від вирішення житлових проблем ВПО — стверджувати не берусь. Однак досвід Курненської сільської ради переконує у зворотному: якщо створити належні умови для проживання, вимушені переселенці з задоволенням оселяються у соціальних гуртожитках. Адже на дві тисячі гривень «переселенських» грошей не дуже розженешся…

… І полуниці біля ганку

Соціальний центр у селі Соколів — звичайний одноповерховий будинок, розрахований на проживання майже півсотні людей.

— Це наші переселенці висадили, — коментує староста села Соколів Алла Халімовська. — Вони у нас молодці: радо відгукуються на різні громадські ініціативи. Наприклад, цієї весни ми виділили їм земельні ділянки неподалік гуртожитку під городину, допомогли з посадковим матеріалом. І працюють на городі, наші переселенці, немов бджілки: картопля, капуста, цибуля, морква, помідори — все тепер у них буде своє, вирощене власноруч! Начебто дрібниця: своя городина. Але я помітила, як «на очах оживають» наші переселенці, коли пораються на тих земельних ділянках. Робота на землі відволікає їх від важких думок про рідну домівку, а невдовзі віддячить врожаєм. Ми їм, звичайно, допомагаємо, чим можемо. Але бачу, що не всім вимушеним переселенцям комфортно постійно розраховувати лише на сторонню допомогу. Тому вони з задоволенням взялися вирощувати для себе овочі.

Свою колегу підтримує і Курненський сільський голова Леонід Корзун:

— Наша громада всіляко підтримує вимушених переселенців. Періодично видаємо гуманітарну допомогу. Жителі села теж діляться з переселенцями продуктами харчування. Усі розуміють, як важко цим людям, у яких війна забрала і житло, і майно. Але разом з тим, ми намагаємося поступово інтегрувати їх у нашу громаду. В тому числі — шляхом залучення до роботи у сільському господарстві. Я переконаний: не можна людей привчати до усього безкоштовного. Треба, аби вимушені переселенці розуміли, що вони є членами нашої великої сім’ї — територіальної громади, а, значить, мають також робити свій внесок. Тобто — працювати. Тому й виділили їм земельні ділянки для вирощування городини. На жаль, у нашій громаді нині дуже обмежені можливості для працевлаштування. Тому залучаємо людей до праці хоча б таким чином.

«Жіноче царство» забезпечує затишок

За словами Леоніда Корзуна, раніше (до 2017 року) приміщення Соціального центру використовувалося, як територіальний центр для людей похилого віку. У 2021 році за фінансової підтримки міжнародних благодійних організацій та українського уряду тут було зроблено сучасний ремонт, закуплені нові меблі та кухонна і побутова техніка.

До початку російсько-української війни Соціальний центр слугував жителям територіальної громади, які постраждали від домашнього насильства, або перебували у складних життєвих обставинах. Затим у складних (надто складних!) життєвих обставинах опинилися українці з прифронтових та окупованих територій. Їх і почав приймати Соціальний центр.

Нині у Соціальному центрі села Соколів Курненської сільської ради проживають 12 вимушених переселенців. В основному — з Харківської та Запорізької областей. Спочатку було 28 людей. Але коли ЗСУ торік звільнили майже всю територію Харківської області, частина мешканців цього гуртожитку повернулася додому (ті з них, кому було куди повертатися).

У гуртожитку є усі побутові зручності. Обладнані усім необхідним кухня, кімнати відпочинку. Є дитяча ігрова кімната. Усі витрати за проживання вимушених переселенців (оплата електроенергії, опалення, вода, каналізація, заробітна плата двох соціальних працівників) взяла на себе місцева громада.

Живуть, наче одна велика родина

У житлових кімнатах і місцях спільного користування — чисто і затишно. Можливо, тому, що у гуртожитку панує «жіноче царство». (Серед мешканців гуртожитку лише один мужчина — житель селища міського типу Двурічна Харківської області Геннадій Гриньов).

Тут все виглядає по-домашньому. І не тільки виглядає: з кухні доносилися апетитні пахощі запашних пиріжків, якими господарі згодом радо пригостили гостей.

За словами старости села, усі мешканці гуртожитку живуть тут, намов одна велика родина: разом працюють на городі, готують їжу, разом харчуються.

Пріоритет є лише у дітей: їх першими запрошують за стіл. А коли вже дітлахи нагодовані, сідають за стіл дорослі. Якраз тоді — за сніданками, обідами та вечерями — вони і обговорюють всі свої нагальні питання. І, звісно, морально підтримують один одного. Особливо ця підтримка потрібна Людмилі Саніній з Дворічної, у якої син нині на фронті.

Завідувачка Соціального центру – Юлія Мирутенко – теж переселенка.

До села Соколів вона приїхала з Київської області. До війни родина мала хорошу квартиру, роботу у Бучі. Торік окупанти знищили будинок вщент. Отож Юлія разом з чоловіком Вадимом змушені були виїхати з Бучі. Живуть і працюють тепер у Курненській громаді. Юля — тут, у Соціальному центрі, Вадим — очолює місцеве фермерське господарство.

— Ми задоволені: у селі є все необхідне: дитсадок, школа, — розповідає Юлія Мирутенко. — Ми працевлаштовані. Люди в селі привітні, щирі, всіляко намагаються допомагати нам, вимушеним переселенцям. Можливо, з часом придбаємо тут власне житло.

… У холі гуртожитку знайомлюся з Людмилою Саніною, жителькою селища Дворічна.

— Як живеться вам тут, вдалині від рідної домівки?

— Ми вже тут звикли. Раніше ми не знали один одного. Тепер живемо однією дружною сім’єю — немов близькі родичі. Біда зблизила нас. До війни кожен з нас, вимушених переселенців, жив повноцінним щасливим життям. Ми мали все: свої домівки, машини, у декого був свій бізнес. Тепер нічого цього вже немає. Але ми все-одно не впадаємо у відчай, бо знаємо: багатьом українцям зараз набагато гірше, ніж нам. Ще гірше тим, хто на фронті, хто в окупації. Жителі села, місцева влада всіляко допомагають нам. Але скажу чесно: нам не комфортно від того, що не можемо віддячити зараз людям за надану допомогу. Тож нехай добро повертається їм добром!

До нашої розмови долучається мешканець гуртожитку Геннадій Гриньов:

— У село Соколів я приїхав ще у вересні минулого року. Моє рідне селище Дворічна зруйноване окупантами. Тут прийняли нас гостинно, створені добрі побутові умови. Приміром, я живу у кімнаті без сусідів. Вдалося забрати з дому телевізор, отож моє дозвілля — біля телеекрану. Але, як виявилося, людина може втомлюватися і від неробства! Тому я дуже радий, що тепер маю можливість займатися корисною працею — вирощувати овочі. І на стіл собі щось виростимо, і в голову не лізуть погані думки, коли працюєш на городі. Посадили картоплю, моркву, цибулю, капусту… Сапаємо, доглядаємо, чекаємо на врожай!

— Земельна ділянка велика? Скільки там соток, чи гектарів?

— Не знаю. Землі багато! Вона тепер нас годуватиме. А ще — лікуватиме від душевного болю. У кожного вимушеного переселенця болить душа — за рідною домівкою і за нашим довоєнним щасливим життям. Що нам лишається? Вірити у Збройні Сили України і нашу Перемогу! Тоді й повернемося додому.