Вимушені переселенці: повернутися до життя допомагає … робота

Російсько-українська війна триває другий рік. І вже другий рік мільйони українців живуть вдалині від рідних домівок. В Україні чи за кордоном, в соціальних гуртожитках чи орендованому житлі, з постійними доходами (робота, пенсія) чи лише за рахунок щомісячних виплат для ВПО та гуманітарної допомоги – гіркий смак хліба вимушених переселенців скуштували чимало наших співвітчизників.

Звісно, усі вимушені переселенці мріють про повернення додому. Навіть ті українці, чиї будинки зруйновано вщент, хочуть побувати вдома – там, де вони до війни були щасливими.

Але чимдалі триває війна, тим більше вимушених переселенців починають розуміти: не можна жити одними лише очікуваннями повернення додому.

Треба просто жити! Сьогодні, зараз. Не очікувати, а жити, хоч і війна. Адже на новому місці теж є життя! Треба лише знайти тут, у новому середовищі, «своє місце». Тому що оті безкінечні очікування забирають у людей найцінніше – час.

Багато хто з вимушених переселенців уже зрозумів, що рік, який пройшов у суцільному очікуванні повернення додому, можна викреслити зі свого життя. І врешті-решт чимало вимушених переселенців дійшли висновку: біль від розлучення з рідною домівкою найкраще лікує … робота.

Хтось із ВПО знайшов можливість самостійно працевлаштуватися на новому місці. Комусь допомагає місцева влада або громадські організації.

Про цікавий досвід роботи з вимушеними переселенцями та про допомогу ВПО у працевлаштуванні, журналіст «Карачуна» дізнався у місті Знам’янка, де громадська організація «БФ «Повернення до життя» навчає вимушених переселенців швейній справі.

Синергія зусиль влади і громади дає чудовий результат!

Нещодавно я побував у навчально-виробничому майданчику, який має символічну назву – «Синергія».

По суті, це невеличкий цех, в якому вимушені переселенці поєднують навчання з виробничою практикою. Звісно, жінки опановують тут лише базові швейні навички. Але навіть їх достатньо, аби шити простий одяг. І це при тому, що деякі жінки раніше хіба що могли голку тримати у руках…

Після проходження курсу навчання, жінки шиють одяг для військових (термобілизну, бандани, шапочки під каски, рукавиці), а також футболки, світшоти з патріотичною символікою. Виготовляють тут і синьо-жовті прапори.

Звичайно, усі працюють на волонтерських засадах. Замовники – військові частини – оплачують лише вартість тканини.

Розповідає Олександр Остапов, голова БФ «Повернення до життя»:

– Наша громадська організація працює з 1999 року. Але коли почалася російсько-українська війна, акцент у роботі перемістився на допомогу ВПО. Першочерговим завданням було сприяти працевлаштуванню людей, які після вимушеної евакуації знайшли тимчасовий прихисток на Кіровоградщині. Тут, у місті Знам’янка, нині проживають більше чотирьох тисяч ВПО.

Як відомо, серед вимушених переселенців переважають жінки. За своїм психологічним складом, вони є більш вразливими, ніж чоловіки. Жінкам важче переживати втрату житла, їм нелегко пристосовуватися до життя у новому соціумі.

Ми розуміли, що відволікти їх від сумних думок, допомогти вийти з депресивного стану може зайнятість: навчанням, роботою. Коли мозок та руки людини зайняті корисними справами, вона психологічно відпочиває та оздоровлюється.

Чим можна зайняти жінок-переселенців? Якою справою?

Ми розмірковували над цим питанням разом з керівництвом Знам’янської міської ради. Розглядали різні варіанти. Так виникла ідея створити навчально-виробничий майданчик, аби спочатку навчати жінок швейній справі, а затим і знаходити для них роботу за новим фахом, або шукати замовлення на пошиття одягу чи якихось речей.

У нас навчаються і працюють виключно жінки. Кілька чоловіків теж виявили інтерес до швейної справи. Відвідали одне-два заняття і … більше ми їх тут не бачили. Мабуть, вважають швейну справу суто жіночим заняттям.

Одна з міжнародних благодійних організацій придбала сучасне швейне обладнання кількох видів: для пошиття одягу, вишивання тощо. Сума грантових коштів становила 45 тисяч доларів США. За ці гроші було куплено сім промислових швейних машинок і три навчальних, а також вишивальну машинку і чотири оверлоки.

До речі, будівля швейного цеху обладнана сонячними панелями, які теж було придбано за грантові кошти. Це дозволяє забезпечити певну енергетичну незалежність роботи навчально-виробничого майданчика.

А ще Олександр Остапов вважає особистою вдачею, що вдалося знайти тут, у Знам’янці, серед вимушених переселенців, кваліфіковану викладачку з технології швейного виробництва. Запросили її працювати у «Синергію», вона радо погодилася.

Як шукали майбутніх «студентів»? Дуже просто: створили електронну анкету, яку розповсюдили серед вимушених переселенців, що проживають у Знам’янській територіальній громаді. Запросили усіх бажаючих долучитися до безкоштовного навчання швейній справі.

Анкету заповнили 174 людини. Більше половини з них уже пройшли навчання і отримали професійні навички. Звичайно, вони ще не є професіоналами швейної справи. Але вже багато чого навчилися, хоча від початку навчання минуло лише три місяці.

А нещодавно «БФ «Повернення до життя» спільно з міськрадою провів зустріч випускниць НВМ «Синергія» з керівництвом податкової інспекції, місцевими банкірами та державним реєстратором. Під час цієї зустрічі вимушені переселенці отримали докладну інформацію про те, як можна швидко і без зайвої бюрократії започаткувати власну справу.

Результат цієї зустрічі: 15 жінок офіційно відкрили підприємництво – стали фізичними особами-підприємцями. Кілька жінок-переселенців влаштувалися на роботу у місцевих швейних підприємствах.

Нові можливості для забезпечення роботою внутрішньо переміщених осіб, які пройшли навчання у НВМ «Синергія», коментує Ліана Пересадченко, заступник Знам’янського міського голови:

– Міська рада також намагається всіляко допомагати навчально-виробничому майданчику «Синергія». На даному етапі важливо знаходити для наших швачок роботу, тобто замовлення. Поки що розглядаємо варіанти пошиття хусток, халатів тощо для наших медичних закладів, прапорів. Також бажано розширити асортимент виготовлення брендованого одягу: футболок, світшотів, худі. Працюємо також над тим, аби налагодити комунікації з підприємствами Міністерства оборони України, або взяти субпідряд у підприємств, у яких уже є чинні контракти з Міністерством оборони.

«Професію за плечима не носити!»

Підходжу до розкрійного столу, на якому кілька жінок розкладають викройки.

Знайомимося: Оксана Куцепал, Наталя Єдіна.

- Яка у вас мотивація для навчання швейній справі – хочете змінити професію?, – питаю у подруг.

– Ми хочемо опанувати цю професію. Навіть якщо шити тільки для себе (а також для чоловіка, своєї дитини) – все-одно навчання буде корисним. Бува, треба джинси підшити, «блискавку» замінити – і що, одразу нести їх до швейного ательє? І взагалі: знання за плечима не носити! Отож навіть якщо не вдасться знайти роботу швачки, набуті тут знання і навички будуть нам у нагоді.

- Чи є у вас плани відкрити власну справу?

– Звичайно, хотілось би. Гроші зайвими не бувають.

- Чи є сьогодні попит на послуги швачки?

– Попит є. Навіть на дрібних ремонтах одягу можна заробляти.

Про свою роботу в НВМ «Синергія» розповідає технолог швейного виробництва Галина Калашник, яка до Знам’янки приїхала з селища Старий Салтів Чугуївського району Харківської області.

- Я – фаховий технолог швейного виробництва. Маю досвід роботи у навчальному закладі: свого часу працювала майстром виробничого навчання в одному з ПТУ, де учні навчалися швейній справі. Старий Салтів було окуповано у перші дні війни. Коли наше селище було звільнено від ворога, почалися регулярні обстріли. Тому вирішили евакуюватися. 

У Знам’янці я кілька місяців працювала у місцевому волонтерському центрі, де шила різний одяг для військових. Тут я і познайомилася з керівником благодійного фонду «Повернення до життя» Олександром Остаповим. Він запросив мене попрацювати в НВМ «Синергія». Я, звичайно, радо погодилася.

Працюю тут з великим задоволенням (звісно, на волонтерських засадах), адже бачу щире бажання наших дівчат опанувати швейну справу. Вони навіть після закінчення занять не поспішають йти додому, хочуть дізнатися про цю професію якомога більше. 

- Чи плануєте повертатися у Старий Салтів після того, як дозволятиме воєнна ситуація?

- Повернулася б з величезним задоволенням. На крилах би полетіла хоч сьогодні! Але наше житло (і моє, і у дітей) сильно постраждало від обстрілів. Отож, поки що повертатися нам нема куди. Були б гроші, придбали б, може, якесь житло тут, у Знам’янці. А без грошей… Отож, бачу єдиний варіант: повертатися додому і відновлювати своє напівзруйноване житло.

Не всі повернуться додому…

Як розповів заступник директора обласного Центру зайнятості Богдан Стоян, одна з місцевих громадських організацій провела опитування серед ВПО, які проживають у громадах Кіровоградщини, і з’ясувалося, що біля 60 відсотків вимушених переселенців будуть залишатися жити тут, на новому місті. Люди працездатного віку інтегруються більш активно. Зокрема, шукають можливості працевлаштовуватися. Згідно з проведеним анкетуванням, шість тисяч вимушених переселенців заявили про бажання знайти роботу. Майже чотири тисячі осіб звернулися торік до служби зайнятості. Упродовж 2022 року через службу зайнятості були працевлаштовані 763 особи з числа ВПО.

Автор – Григорій Кульбака