Як живуть у соціальних гуртожитках вимушені переселенці з Донеччини

Журналіст «Карачуна» нещодавно побував на Кіровоградщині, де відвідав кілька соціальних гуртожитків для внутрішньо переміщених осіб, поспілкувався з їх мешканцями та представниками органів місцевої влади, що опікуються проблемами ВПО. Головне враження: звісно, не можна навіть порівнювати з тим, як переселенцям жилось удома, але й на новому місці жити можна!

Місто Знам’янка, соціальний гуртожиток під вивіскою Центр надання соціальної допомоги

Раніше у цьому двоповерховому будинку розташовувалися дитяча поліклініка та жіноча консультація. Нині тут проживають люди, які торік тікали від війни – вимушені переселенці. Більшість мешканців цього соціального гуртожитку – жителі Донецької області. Всі вони прибули до Знам’янки евакуаційними потягами. Спочатку донеччан розселяли по різних місцях компактного проживання у закладах дошкільної освіти. Затим місцева влада зробила у будівлі гуртожитку ремонт. На виконання ремонтних робіт Знам’янська міська рада виділила 2 мільйони 100 тисяч гривень. До облаштування внутрішніх приміщень гуртожитку також долучилися кілька міжнародних організацій. За кошти благодійників було закуплено частину будівельних матеріалів, кухонне обладнання, а також меблі й обладнання для душових кабінок.

Після того, як тут зробили ремонт і впорядкували усі приміщення, гуртожиток було передано в підпорядкування місцевому територіальному Центру надання соціальної допомоги. Також з місцевого бюджету було додатково виділено кошти на оплату праці співробітників: прийняли на роботу чотири чергових та соціального працівника, який постійно перебуває у гуртожитку.

Розселяли тут людей родинами. Є кімнати, де живуть родини з чотирьох, п’яти, шести осіб. Є кімнати для багатодітних родин.

Заходжу до кімнат: тепло, чисто, затишно. На кухні жінки готують вечерю. Тут кілька плит, мікрохвильовка, гаряча вода з бойлера для миття посуду… Є в гуртожитку і впорядковані душові кімнати та кімнати для відпочинку, ігрові – для дітей.

– Минулого тижня виписали з пологового будинку мешканку цього гуртожитку, – доповнює мої враження секретар Знам’янської міської ради Вікторія Зеленська. – Отож тепер число мешканців гуртожитку переселенців поповнилося немовлятком – дівчинкою. За необхідності, ми могли б розмістити 140 людей. Але зараз тут проживають 90 людей, і більше ми не будемо сюди когось поселяти – немає такої необхідності. Стараємося, аби переселенці почувалися тут максимально комфортно, без зайвої скупчености.

Переселенці живуть тут безплатно. Харчуються самостійно, є усі умови для приготування їжі. Але було й таке, коли готували їжу їм у дитячих садочках. Термін проживання не обмежується. Звісно, укладаємо з мешканцями гуртожитку договори щодо умов проживання на певний термін для того, аби не порушувалася дисципліна. Адже тут разом проживають діти і дорослі, люди з різними звичками.

Знайомлюсь з однією з мешканок гуртожитку. Це жителька Бахмута Наталія Солодянкіна.

Її монолог просякнутий гірким болем:

– Наш будинок, який знаходився за річкою Бахмутка, потрапив під обстріл. На щастя, ми тоді сиділи у підвалі. В результаті обстрілу будинок було зруйновано повністю.

До війни у нас було все. Тепер немає нічого. Ми – безхатьки. У нас нічого не лишилося, і я не знаю, яке майбутнє чекає на нас. Повертатися нам нема куди.

З Бахмута ми виїхали 15 серпня. До Знам’янки нас привезли евакуаційним потягом. Тут нас зустріли чуйні люди. І місцева влада, і пересічні жителі міста допомагали, чим могли. Спочатку розселили у дитячому садочку. Після жахів Бахмута ми були й цьому раді. Пізніше переселили до цього гуртожитку. Живемо тут з чоловіком уже кілька місяців. Умовами проживання задоволені. Тут досить комфортні умови. Є все необхідне. До нас, вимушених переселенців, у Знам’янці поставились по-людськи. Ми вдячні місцевій владі за цю турботу.

А втім, багато хто з переселенців уже розуміє, що нам і самим треба дбати про те, як зробити своє життя більш комфортним. Приміром, ми з сусідкою нещодавно замовили москітні сітки на вікна для своїх кімнат. Звісно, можна було знову звернутися по допомогу. Думаю, що місцева влада нам би не відмовила і знайшла б можливість вирішити проблему москітних сіток. Але, чесно кажучи, не хочеться постійно виступати в ролі прохачів. Треба й самим прагнути впорядковувати свій побут. Хто знає, може нам доведеться жити тут до кінця своїх днів…

У цьому гуртожитку половина мешканців – жителі Бахмута. Є також з Краматорська, Дружківки. Ми, звичайно, спілкуємося, допомагаємо один одному. Живемо, немов одна велика родина. Слава Богу, у Знам’янці тихо: живемо без обстрілів і у безпеці. Але, знаєте, все одно душа болить. Згадую наше довоєнне життя, – і одразу сльози на очах. Клята війна!

До нашої розмови долучається Юлія Таран, в.о. директора Центру надання соціальної допомоги:

– Серед вимушених переселенців є різні люди. У когось психіка травмована, і людина намагається втамувати душевний біль різними антидепресантами, в тому числі «антидепресантами у пляшках». Хтось дружив з алкоголем раніше, до війни. Ми намагаємося допомогти і цій категорії вимушених переселенців. Залучаємо до співпраці активістів громадської організації «Український капелан», які мають досвід роботи з алко та наркозалежними людьми.

В усякому разі п’яничок у нашому соціальному гуртожитку немає.

Як розповіла заступник міського голови Знам’янки Ліана Пересадченко, у Знам’янці зараз проживає більше чотирьох тисяч вимушених переселенців. Усі евакуаційні потяги робили зупинки на тамтешній залізничній станції. Люди розуміли, що центральний регіон – спокійний у воєнному плані. Отож, тут безпечно. До того ж Знам’янка швидко зажила слави міста, де добре організована робота з надання гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям. До Знам’янки часто приїздять і ті ВПО, які раніше перебували в інших регіонах України.

Соціальний гуртожиток у місті Кропивницький

Старовинна двоповерхова будівля. Тут розташувалася комунальна установа «Кропивницький міський соціальний гуртожиток».

Високі стелі. Сучасний ремонт. Нині тут проживають 70 вимушених переселенців. Найбільш чисельний «загін» – з Донеччини. Це, до речі, перший на Кіровоградщині соціальний гуртожиток для ВПО. Він почав приймати вимушених переселенців ще у березні минулого року.

Вимушені переселенці проживають тут безкоштовно. За комунальні послуги також не платять.

Єдиний виняток – сюди не поселяють людей з інвалідністю, тому що для них у гуртожитку немає відповідних умов.

Щодо побутових умов, то обстановка викликає лише позитивні емоції. Усі приміщення – зі свіжим ремонтом. Вся кухонна техніка, меблі, сантехнічне обладнання – немов з обкладинки рекламного проспекту. Все нове, сучасне.

А втім, краще слів про побутові умови у цьому соціальному гуртожитку розкажуть фотографії:

Для переселенців підготовані 16 великих кімнат. Решта кімнат поки що вільні. Певний резерв житлової площі створено на випадок чергового напливу вимушених переселенців.

У багатьох кімнатах – двоярусні ліжка. В більшості кімнат живуть від 7 до 14 людей – по кілька сімей. Зрозуміло, що поряд в одній кімнаті у цілодобовому режимі перебувають зовсім чужі люди.

– Як же вони уживаються в суто побутовому плані? Адже тут разом – чужі чоловіки, жінки, діти…, – питаю у директора гуртожитку Віталія Греку.

(Зітхає). – Нормально уживаються. Звикли. Пристосувалися. До того ж, у нас мешкають здебільшого безконфліктні люди.

Як і прийнято загалом у гуртожитках, їжу мешканці цього гуртожитку готують самостійно на кухні. Є також окреме приміщення для приймання їжі.

В одній з кімнат знайомлюся з жителькою міста Сіверськ Донецької області Любов’ю Біленко.

Вона приїхала на Кіровоградщину торік на початку червня. Спочатку разом з донькою та зятем жили в селі під Кропивницьким. Випадково дізналися про можливість оселитися у цьому соціальному гуртожитку для вимушених переселенців.

- Умовами проживання задоволені. Як і ставленням до переселенців з боку місцевої влади. Нам тут часто видають різну гуманітарну допомогу. Це для нас дуже важливо, ми ж сюди не з повними кишенями приїхали, – розповідає Любов Миколаївна. 

– Як ви уживаєтесь тут, в одній кімнаті? Чужі сім’ї, різні люди… Адже і в межах однієї сім’ї не завжди буває лад між людьми!

- Коли ми сюди заселилися, в нашій кімнаті мешкали вісім людей. Жили ми тоді дружно, як одна велика родина. Потім вони повернулися додому: у Слов’янськ, Барвінкове. Але ми й досі з ними спілкуємося, телефонуємо один одному. 

А от з новими сусідами, чесно кажучи, відносини поки що натягнуті. В чому причина – не можемо зрозуміти. Може, тому, що вони приїхали з Херсона. Це місто досі під постійними обстрілами, отож розуміємо: люди настраждалися, нерви розхитані. Тому прагнемо якось миритися з їх запальним характером. А що робити, виходу у нас немає. Щоб винаймати житло, грошей немає. Та й вартість оренди житла у Кропивницькому – до десяти тисяч гривень за хорошу квартиру! 

– А що з вашим житлом у Сіверську – хата вціліла?

- Та де там! Три квартири у нас там було: наша, доньки, онука. Тепер все розбито, будинки зрівняні з землею. Отож повертатися нам нема куди. 

– Коли молоді люди живуть у гуртожитку – це норма. А як тривалий час тут жити пенсіонерам, та ще й без житлових перспектив на майбутнє? За ваші пенсії ви, звісно, навіть у селі хату не купите… 

– Знаєте, про це навіть думати не хочеться. Живемо сьогоднішнім днем. Розуміємо: в країні війна. Отож добре, що нас хоча б тут приютили, і що всіляко допомагають нам різні благодійні, релігійні організації, звичайні люди. 

А ще ми дуже вдячні директору гуртожитку. Він стільки робить добра для нас, вимушених переселенців! Навіть справжнє новорічне свято організував – з ялинкою, гірляндами. Дітям новорічні подарунки вручав. І святкове застілля було. Холодцю наварили, олів’є зробили. Щоправда, на святкове застілля збиралися в основному «групами за інтересами». Проте, було цікаво і майже як вдома! 

Враження журналіста «Карачуна» від спілкування з вимушеними переселенцями, що мешкають у соціальних гуртожитках Кіровоградщини, підсумовує заступник голови Кіровоградської ОДА Катерина Колтунова:

- Усі місця компактного проживання ВПО в Кіровоградській області уже мають юридичну форму: по кожному соціальному гуртожитку існує пакет документів, який регламентує його діяльність. На сьогодні, на території області проживають понад 90 тисяч вимушених переселенців. З них біля 66 тисяч людей приїхали до нас з територій, які зруйновані ворогом. 24 тисячі вимушених переселенців прибули з Донецької області. 

Ми розуміємо, що найближчим часом вони не повернуться додому. А багатьом вимушеним переселенцям просто нема куди повертатися. Отже ці люди будуть жити у нас ще досить тривалий час.

Автор – Григорій Кульбака