Люди рятують тварин — тварини рятують людей

Для Ганни Шульги — керівниці харківського кінного клубу «Щаслива підкова» — не було питання: евакуюватися усією родиною (з чоловіком і трьома дітьми), чи вивозити з прифронтового міста також усіх своїх «чотириногих друзів» — конячок? Все було гранично ясно: якщо евакуюватися, то тільки усі разом. Діти, чоловік, коні.

А коней у клубі на той час було чимало — сімнадцять голів. Цілий табун!

До початку російсько-української війни кінний клуб «Щаслива підкова» був успішним і досить популярним у харків’ян. Дітлахи і дорослі опановували тут ази верхової їзди. Найактивніші учасники спортивної групи брали участь у змаганнях з кінного спорту. Та й сама керівниця «Щасливої підкови» була «граючим тренером» — у сідлі почувалася краще, ніж у салоні автомобіля!

Родина довго відкладала рішення про евакуацію. Вже почалися серйозні проблеми з кормами для коней, вирішувати які щодалі було складніше. Та й вже майже усі друзі евакуювалися з Харкова. А Ганна все вагалася.

На той час ні вона, ні її чоловік не знали відповіді на головне питання: куди вивозити коней? Їх же посеред поля не вивантажиш… Потрібна хоч якась стайня!

Весною 2022 року Харків часто був під обстрілами. Інколи снаряди прилітали зовсім близько від стайні клубу «Щаслива підкова». Коні — тварини чутливі. Кожен вибух для них — стрес.

Врешті-решт родина вирішила: час евакуюватися. Отож треба було пришвидшити вирішення проблеми пошуку стайні.

«Троянський кінь» залишив свою стайню

Родина Ганни Шульги їздила по Дніпропетровській, Полтавській областях. Шукали прийнятний варіант. Не для себе, звісно — для коней.

Знайшли якісь тимчасові приміщення. Там спочатку і розмістили коней. Самі «осіли» на Дніпропетровщині. Але продовжували пошуки нормальної стайні.

Упродовж вересня Ганна з чоловіком побували в Тернопільській, Хмельницькій, Житомирській областях. Бувало, ночували у машині. У кращому випадку, зупинялися десь у друзів.

Якось знайомі Ганни Шульги підказали адресу стайні кінного клубу «Троянський кінь», який до війни працював у селі Троянів Житомирського району Житомирської області.

Приїхали, оглянули місцевість, стайню, житлові і побутові приміщення колишнього кінного клубу. Все сподобалося. Звичайно, довелося щось підремонтувати, почистити територію, навести лад у денниках, бо минуло вже півроку відтоді, як кінний клуб «Троянський кінь» припинив тут свою роботу. Тварин власники клубу та стайні розпродали ще повесні 2022 року. Отож були задоволені, що з’явилися орендарі стайні.

Тоді й почалося «велике переселення» коней у село Троянів.

У чоловіка Ганни є спеціальний автомобіль-коневоз, в якому можна перевозити тварин. За один раз він може взяти шість коней. Ще дві конячки можна перевозити у причепі. Отож довелося їздити туди-сюди.

Романтика верхової їзди

Журналіст Карачуна нещодавно побував у селі Троянів. Звичайно, завітав до кінного клубу «Щаслива підкова».

— Тут, на території стайні, і живе наша родина вимушених переселенців, — розповідає Ганна Шульга. — Побутові умови нормальні, є усі необхідні зручності. Не такі, як були у нашому харківському житлі, звичайно. Але ми не надто вибагливі до побутового комфорту. Дуже зручно, коли ми і коні — поряд. Коней треба доглядати майже, як дітей: чистити, мити, годувати, стежити за їх здоров’ям.

У кінному клубі «Щаслива підкова» працює вся родина вимушених переселенців. Коні — то їх сімейна справа. Звісно, роботи в стайні багато, тому взяли на роботу конюха та інструктора з верхової їзди.

Кінний клуб після переїзду не змінив профіль своєї діяльності. «Щаслива підкова» — клуб верхової їзди. Проводять тут заняття з дітьми і дорослими. Спочатку вчать їх розуміти «мову коней», знати їх звички. Розповідають, як безпечно поводитися з кіньми. Затим навчають, як правильно триматися в сідлі і як поводитися з конем. І лише потім новоспечені «вершники» виїжджають на свої перші прогулянки на конях.

А ще спілкування з кіньми — це чудова іпотерапія. Кінна прогулянка на природі — неабияке задоволення!

Також планують невдовзі організувати тут дитячий кінний табір. Умови для цього є: колись тут був оздоровчий табір «Трудових резервів». Основна ціль кінного табору — відволікти дітей від гаджетів. Звичайно, діти будуть, в тому числі, доглядати за кіньми. Це буде своєрідна трудотерапія.

А ще Ганна Шульга веде спортивну групу. Нещодавно вихованці клубу представляли Житомирську область на змаганнях з кінного спорту. Виступили успішно: привезли чотири кубки (це перші місця) і п’ять медалей.

Вивозив коней з гарячих точок

Переїзд на Житомирщину завершився на початку жовтня минулого року. На новому місці Ганна з чоловіком отримали свої «другі паспорти» — довідки внутрішньо переміщеної особи. Разом з керівницею кінного клубу, «вимушеними переселенцями» стали й усі 17 коней, яких перевезли сюди.

Але упродовж кількох місяців «контингент» стайні поповнився ще сьома кіньми, яких чоловік Ганни вивіз з гарячих точок на прифронтових територіях Донецької і Луганської областей. Вивозив коней звідти, куди інші волонтери вже відмовлялися їхати, бо було надто небезпечно.

За словами пані Ганни, її колеги, що утримують стайні, як правило, знають один одного. І навіть якщо у когось є усього один кінь, він все-одно тримає його у чиїйсь стайні.

Але не кожну стайню вдалося вчасно евакуювати. Так що — кидати коня?

Звісно, на таке ніхто не хотів погоджуватися. Люди зверталися до клубу «Щаслива підкова» з проханням вивезти коня із зони бойових дій. Вивозили. Часто — під обстрілами. Якось з-під Бахмута вивезли кобилу, а наступного дня те село зазнало нищівного обстрілу, і подвір’я, де утримувалася тварина, було розбито вщент.

— Вивозили коней на волонтерських засадах, чи це частина вашого бізнесу?-, запитую у Ганни Шульги.

— Зазвичай власники коней оплачували нам пальне. Пам’ятаєте, які весною 2022 року були проблеми з цим — шалені ціни, дефіцит, довжелезні черги на заправках…

— Вивозили коней сюди, у село Троянів?

— Не тільки. Вивозили у різні точки, по всій Україні — на прохання власників коней. Чи можна вважати це бізнесом? Не смішіть… Після початку війни нам довелося продати кілька коней, аби утримувати (прогодувати) решту.

— Скільки коштує найдорожча конячка з вашої стайні?

— 15 тисяч доларів США. Найдешевша — тисячу у. о. Звісно, у майбутньому плануємо розводити коней. Є у нас п’ять кобил цінної породи, шукаємо для них породистого жеребця. Але, поки йде війна, на коней немає попиту.

Місцеві жителі радо допомагають переселенцям

За словами Ганни Шульги, родина досить швидко адаптувалася на новому місці. Вони, як вимушені переселенці, відчувають тут, у Троянові, всіляку підтримку з боку місцевих жителів. Місцева влада і жителі села радо допомагають молодій родині продуктами харчування, приносять дитячий одяг. А також привозять корма для коней: хтось сіно, хтось овес. Бо ж розуміють: прогодувати два десятка коней — завдання не з легких!

— Зараз уже з кормами простіше — пішла трава, ми косимо. А взимку були проблеми: як, чим нагодувати таку ораву? Спасибі місцевим жителям — виручали! , — з вдячністю згадує пані Ганна.

А загалом вона цілком задоволена тим, як її родина влаштувалася на новому місці. Аргументи прості: у селі є вся необхідна соціальна інфраструктура. Старша донька ходить до місцевої школи. Невдовзі стануть школяриками і молодші діти.

Діти і коні нагодовані, над головою не вибухають снаряди, навкруги — чудова природа. Життя поступово повертається у звичну колію.

— Болить душа за рідною домівкою?, — запитую.

— Звичайно, хочеться повернутися в наше мирне довоєнне життя. Але розумію, що наразі це не можливо. Триває війна. Рідний Харків періодично перебуває під обстрілами. Якби не діти і не коні, напевне, уже повернулися б додому. Слава Богу, поки що наш будинок не постраждав від обстрілів.

А щодо повернутися… Нещодавно «Укрзалізниця» призначила прямий потяг Харків-Житомир. 300 гривень за проїзд у плацкартному вагоні — і ми у Харкові.

Але ж тут — наші коні! А ми там, де вони.

Вимушені переселенці, які оселилися у більш безпечних регіонах України, часто вимовляють фразу: «поїхали, пішли додому». Як розповідає моя співрозмовниця, вона теж нерідко її вживає. І зізнається, що якось спіймала себе на думці, що коли вимовляє цю фразу, має на увазі не рідний Харків, а це село на Житомирщині.

Виходить, що тепер саме тут її дім.

— Ми стали вимушеними переселенцями через війну. Залишили рідну домівку в Харкові, — підсумовує пані Ганна. — А тепер «пускаємо коріння» тут, на правобережній Україні. Звичайно, нам легше, ніж багатьом іншим нашим «друзям по нещастю» — вимушеним переселенцям, бо у нас є наша улюблена справа. Але упевнена: головне для переселенців — не впадати у відчай і залишатися оптимістами.