Чим живе сьогодні Краматорськ. Репортаж із найживішого прифронтового міста

«Київ — війна».

Так називають поїзд, який щоранку о 6:42 виїжджає зі столиці до прифронтового Краматорська.

Для його цивільних пасажирів Крам — майже передова. Для військових, які їдуть сюди з «нуля», — глибокий тил. Так сьогодні працює теорія відносності.

Прильоти тут часто передують сиренам — складно виявити ракету С-300, що летить на коротку відстань.

Попри сирени сім-вісім разів на добу, Краматорськ — місто гедонізму й любові. Точніше — жаги до життя.

Після кількох днів або тижнів у висічених посадках, сирих бліндажах і підвалах, військові намагаються вирватися в Крам хоча б на кілька годин.

Змінити картинку. Замовити в ресторані кальян, з’їсти вареники, піцу чи пасту з лососем, випити імбирний лате чи молочний коктейль. За 25 кілометрів від фронту молочні коктейлі особливо смачні. Але що більш важливо — вони тут в принципі є.

Відчуття від перебування в Крамі найкраще описує твіт одного з військових, зроблений цієї весни: «Секс — це, звісно, добре, але чи пробували ви після обстрілів у Бахмуті заїхати в тихий нічний Краматорськ?».

Краматорськ — це про безалкогольне фраголіно в супермаркеті «Чудо». Продаж алкоголю заборонений, а купувати на побачення з коханими, які приїдуть потягом «Київ — війна», щось треба.

Звісно, як скрізь, існує чорний ринок, де можна купити не лише алкоголь, а, здається, і ядерну зброю — але це вже питання часу, якого немає.

Це місто-текст, по якому рясно розкидані метафори, гіперболи і ще бозна-що. Було б бажання помічати і зчитувати. Наприклад, будівлю центрального торгового центру дотепер прикрашає вивіска «Арбат». За кількасот метрів від неї, на площі Миру, метрова дірка після прильоту й посічена плитка — вітання від «дітей Арбата».

У місцевих зоомагазинах завжди черги. Їх утворюють військові, яким треба нагодувати всіх котів і собак, що прибилися до позицій. Чотирилапим потрібно їсти, а військовим — про когось піклуватися.

Світлофори в цьому місті здаються чимось зайвим. Кожен третій військовий пікап оминає їх згідно зі своїми особистими правилами дорожнього руху й виключеннями з них.

У Краматорську, як і скрізь на війні, з нами відбуваються найгірші речі й найкращі люди — про них цей текст.

Як і де військові проживають години і дні квазімирного життя після тижнів і місяців боїв.

Чим живе місто, яке стало прикордонням між безумовним фронтом і умовним тилом.

Що спільного між легендарним кафе «У Ріка» з фільму «Касабланка» і зруйнованим російською ракетою рестораном «Ria Pizza», до якого в Краматорську вели всі шляхи — у репортажі «Української правди».

Женя плюс Женя

Багажні полиці поїзда «Київ — Краматорськ» — місце, де зустрічаються мир і війна. Наплічники військових, різнокольорові валізи на коліщатках, вічні сумки-баули в клітинку, пакети з АТБ. Нібито усі разом, і маршрут один для всіх, але в кожного своє місце і своя історія.

42-річна Женя примощує на полиці ящик із полуницею та черешнею. Окрім рідкісного для цього потяга багажу, її виділяють сліди помаранчевої та блакитної фарби на обличчі. У дорозі вона розфарбовує картину за номерами — «Соняшники» Ван Гога.

Женя їде в Краматорськ із Німеччини, щоб втретє за майже півтора року великої війни побачити свого чоловіка.

У безпечності поїздки її остаточно переконали краматорські комунальники. У новинах вона побачила, що в місті висаджують дуби, петунії та герані на мільйон гривень.

— Я подумала: «Люди там квіти висаджують, а я що, їхати боюсь?», — пригадує жінка.

На відміну від мера Крама, в чоловіка Жені немає можливості поїхати до родини за кордон навіть на кілька днів. Як і немає шансів у дні приїзду дружини взяти відпустку.

Але навіть кілька днів у орендованій квартирі біля коханого, який не відходить від моніторів, Жені буде достатньо.

— Усі ці місяці ми з’єднувалися по відео й велику частину часу просто мовчали, – розповідає вона. — Я ріжу вінегрет, він собі клацає по клавіатурі (мене дуже заспокоює це клацання), а потім ми перекидаємося парою фраз.

Зі своїм чоловіком, на той момент «мажористим програмістом», як описує його Женя, вона познайомилася вісім років тому на сайті знайомств. Восени 2022-го під час його десятиденної відпустки вони нарешті розписалися у Львові.

Чоловіка Жені звати також Женя. На наступний день після приїзду дружини ми зустрічаємося в його улюбленій краматорській кав’ярні N, де готують флетвайт і банановий пудинг.

Після 24 лютого «мажористий програміст» Женя став бійцем ТРО, потім оператором ПЗРК, аналітиком і врешті — офіцером розвідки. Пройшов Київщину, Харківщину, нині працює тут, на Донеччині.

До цього відрядження він жодного разу не був на сході й уявляв його чимось зі світу кіберпанків — труби, дим, люди в протигазах.

— А тут виявилося насправді дуже здорово, — каже Женя. — Це найживіше місто України, в якому я був.

— Ми навіть обговорювали варіант пожити тут після війни, — долучається до розмови його дружина.

Окрім флетвайту й пудингу, ознакою живості Крама він вважає швидкість і якість ремонту доріг — їх місцеві комунальники латають незалежно від того, у який бік посувається фронт.

В Краматорську він почувається героєм гемінгвеївського роману «Прощавай, зброє», який прочитав у окопі на Харківщині. Каже, однаково там не було чого робити, окрім як читати.

— Єдина відмінність — у Крамі ніхто не бухає, — уточнює Євген. — Скажімо так: не так, як у Гемінгвея. У нього ж там по кабаках, красиво, з душею.

У списку його улюблених локацій Крама є місце для «Ria Pizza». Втім, згадку цього закладу називає дуже неоригінальною. Адже туди ходили всі. Неможливо жити в Крамі й оминути «Ria».

За свої неповні чотири дні в Краматорську Женя так і не зафарбувала всі цифри на «Соняшниках». На щастя, у неї не було на це часу. Попри наступ навколо Бахмута, її чоловік зміг виділити час для неї — для них.

Так Краматорськ дозволяє втамувати жагу до життя не лише військовим, а й цивільним.

Дім, до якого не звикаєш

На відміну від розвідника Жені, який тільки під час великої війни відкрив для себе Краматорськ, для двох інших наших героїв це місто було або з часом стало домом.

У 23-річного Артура, який нині служить бойовим медиком, тут квартира, школа, де він закінчив дев’ять класів, і бабуся із запасом закруток у підвалі.

Минулого літа, коли росіяни стояли вже неподалік Слов’янська й Краматорська, вона навідріз відмовилася виїжджати. Щоб підгодовувати онука та його побратимів.

Це про довіру до ЗСУ.

Артур призначає нам зустріч у тій самій кав’ярні, що і Женя. Приходить на неї в цивільному одязі — майже гавайській сорочці — і замовляє собі молочний коктейль.

Якби не тривога на восьмій хвилині нашої розмови з Артуром, то атмосфера навколо нагадувала б сієсту мирного часу в приморських містечках.

Краматорськ початку 2000-х Артур описує як лампове, спекотне і пильне місто.

Краматорськ 2014-го порівнює з фільмом-бойовиком: виходиш на балкон свого будинку, який розташований біля аеродрому, і спостерігаєш за трасувальними кулями.

Краматорськ після 2019-го називає «прикольним» — з хорошими дорогами, відреставрованою площею Миру і тисячами студентів, які евакуювалися сюди слідом за вишами з Донецька.

Краматорськ 24-го лютого 2022 року став типовим українським містом з чергою до військкомату. Це вже не 2014-й, коли місцеві руками зупиняли українські бронетранспортери.

— Я думаю, що більшість зрозуміла: якщо тут сьогодні не буде українських військових, то завтра в тебе почнуть красти унітази, — каже Артур.

Він не називає Краматорськ містом військових. Думає або вірить, що воно лишилося таким, яким було до 24-го лютого. Тільки з новими травмами.

Одна з таких травм має назву — «Rіа». 27 липня Артур вийшов із цього закладу за 40 хвилин до прильоту ракети, а повернувся — уже на його руїни. Дістав із машини медичний рюкзак і пішов надавати людям допомогу.

Вечеряти в той день у «Ria» міг і Олександр Мєзін з 93-ої бригади «Холодний Яр». Якби його допізна не затримали на службі.

Олександр — саме та людина, яка їздить у Краматорськ, щоб змінити картинку перед очима. За 4G, супермаркетом і пастою з лососем, яку він замовляє під час зустрічі з нами.

— Ти відпрошуєшся в командира з’їздити в місто й на пару годин відгороджуєш себе від війни, — пояснює Олександр. — Ось, подивіться, я теж гражданський!

Олександр не був «гражданським» уже дев’ять років. Він пішов на війну в 25, зараз йому 34. Кожне прифронтове місто, окрім пилу і військових, пахне йому домом.

Правда, домом, до якого не звикаєш — і таке буває. Бо завтра, наступного тижня чи місяця ти знову звідси поїдеш.

Наразі таким місцем для нього є сусідня з Краматорськом Дружківка.

— Топчиком прифронтових міст у нас була Волноваха, ми називали її Волновегас, — ділиться Олександр. — Це настільки маленьке місто, що йдеш, гуляєш, і оп — ти уже за містом! Там до війни жило 15 тисяч людей, а потім 35 тисяч військових приїхало, уявляєте? Стіл у кафешці треба було за три дні замовляти.

Найближчу нині до фронту Костянтинівку він називає «тортугою» — місцем, де пірати спускають награбовані гроші на «жінок, наркотики і машини». Свою Дружківку — санаторієм, де нічого не відбувається.

— З розваг у Дружківці — вийти ввечері на пагорб, подивитися, куди ракети падають, — сміється Олександр.

Краматорськ у своєму особистому рейтингу він посуває ближче до Волновахи — адже навіть у найгірші часи тут була вода, світло, супермаркети і дівчата на вулицях. Усе те, що робить тебе «гражданським» — хоча б на кілька годин.

«Касабланка» по-краматорськи

Головний герой голлівудського фільму «Касабланка» — власник кафе «У Ріка». Шляхетний цинік, мужній, як ковбой Мальборо, сумний, як граф Монте-Крісто, і загадковий, як Атос із «Трьох мушкетерів».

Його кафе — місце, де застряглі між війною і миром люди намагаються повернути життю подобу нормальності. Обговорюють новини і грандіозні життєві плани на найближчі три години, їдять, п’ють, фліртують, сваряться і домовляються.

У Краматорську теж є таке місце-магніт, де перетиналися всі герої цього тексту. Кожного з них пов’язує з ним щось своє.

Для розвідника Жені це було місце обідів і вечерь. Бойовому медику Артуру тут одного разу зламали ніс.

Після прильоту російського «Іскандера» 27 червня від «Rіа Pizza» залишилися руїни, табличка «Close» і посуд з неторканими закусками, які приготували в той день для банкету в підвалі.

13 людей загинули під завалами, з них троє дітей.

Тарілки з нарізкою вціліли. Як тобі, Насіме Талебе, така крихкість, антикрихкість і чорні лебеді на ім’я «Іскандер»?

Навпроти того, що лишилося від кафе, припаркована машина. В ній сидить сивий чоловік і дивиться в одну точку, причому ця точка, здається, не зовні, а всередині нього. Він виглядає так, як може виглядати людина між четвертим і п’ятим похороном за день. Це один із власників «Ria Pizza» — 66-річний Юрій Гут.

Останньою з працівників ресторану, загиблих під завалами, того дня ховали 24-річну Зоряну Бакєєву.

— Заходимо у хвіртку, стоїть труна, — розповідає Юрій. — Нас зустрічає батько Зоряни. Каже: «Трагічні обличчя залиште за порогом. Ви можете нас не зрозуміти, але просто робіть те, що ми просимо. Ми ховаємо тіло, а Зоряна над нами, вона все бачить. Посміхайтесь». Поруч мати Зоряни — теж з усмішкою згадує доньку. Цей похорон змусив нас усіх посміхатися.

Майже 12 років тому «Rіа Pizza» з’явилося в Краматорську завдяки розлученню Юрія Гута. Потрібно було десь харчуватися, і він вирішив, що найкращий спосіб уникнути виразки шлунка — відкрити власне кафе. Над назвою довго думали, поки не придумали слово-перевертень від «піцерія» — «Rіа Pizza». Вирішили, що, по-перше, це красиво, по-друге, теж красиво, бо латиницею.

Локацію для кафе в Краматорську обрали в самому центрі — «намолену». За радянських часів тут був головний ресторан міста. Щоб туди потрапити, треба було на вході сунути «трьошку» вишибалі.

Відкривалися вічність тому — в грудні 2011-го, за два тижні до Нового року.

— На вулиці було 20 градусів морозу. А ми запалили камін, і люди на тепло потягнулися, згодом вся молодь міста тусувалася у нас.

На тепло зліталися не лише прихильники смачної їжі, затишку та безкоштовного інтернету.

— Одного разу заходжу і бачу біля каміна навпочіпки сидять три мужички у верхньому одязі. Я підійшов і ввічливо кажу: «Хлопці, у нас не прийнято у верхньому одязі. І навпочіпки не треба, ось столики вільні». Вони зняли куртки, присіли. Я дивлюсь, а в залі три «групи підтримки». На взводі. Починаю розуміти, що тут у них «стрілка».

Ці троє поспілкувалися, поїли, зібралися йти. Підходить до мене перший, подає руку, каже, я такий-то, злодій у законі, тільки-но «відкинувся» із зони, дякую, ми до вас ще приїжджатимемо.

В одній із «груп підтримки» був Ігор Шпортюк на прізвисько «Шкрок». Кримінальний авторитет 1990-х, пів життя відсидів. Після тієї пам’ятної стрілки він підійшов до Гута і сказав: «Леонідовичу, спасибі, всім так сподобалося».

Досвід спілкування з кримінальними авторитетами згодився Гуту в 2014-му. Коли Краматорськ контролювали бойовики «ДНР», йому зателефонував адміністратор кафе: «Юрію Леонідовичу, мене зараз будуть розстрілювати».

— Гіркіна не було, але інші їхні «вожді» сиділи на літньому майданчику. Замовили алкоголь, їм не дали, вони схопилися за зброю. Я матом: «Ви ж самі оголосили сухий закон у місті!». Вони: «Хто оголосив? Нехай переоголосить, що у вас можна. Спекотно, треба освіжитися». Я кажу: «Так не буде. Або алкоголь у всіх, або ні в кого. А якщо знову прийдете до нас зі зброєю, ми зачиняємося». Незабаром після цього я поїхав у Бердянськ і повернувся, вже коли їх вигнали з Краматорська.

Вісім років по тому Юрій до останнього сподівався, що великої війни вдасться уникнути. Хоча все свідчило про протилежне.

За 5 днів до 24-го лютого 2022-го Юрію зателефонувала офіціантка і попередила, що якийсь незнайомець цікавиться ним.

— Дивлюся запис із відеокамер, заходить міцної статури чоловік у плащі. І перед тим, як говорити з офіціанткою, швидко натягує на обличчя ковідну маску, хоча на той час маски в нас уже ніхто не носив.

Російські ДРГ були скрізь. Вони шукали відомих в місті людей, щоб схилити їх до співпраці. Якщо не вдасться домовитися, викрали б когось із членів сім’ї, і людина зробила би усе, що вони хочуть.

Наступного ранку Гут вивіз дружину і п’ятирічного сина в Буковель. Два дні каталися на лижах, а на третій почалася велика війна.

Кафе продовжувало працювати — закрилися тільки після прильоту «Точки-У» на залізничний вокзал 8-го квітня 2022-го. Через кілька місяців відкрили ресторан з такою самою назвою в Києві неподалік від станції метро «Дружба народів», щоб своїм співробітникам дати роботу на новому місці.

А у вересні повернулися в Краматорськ.

Найбільший факап за час роботи, за словами Гута, трапився за місяць до прильоту «Іскандера».

В «Rіа» обідав посол Франції в супроводі місцевих чиновників. Серед іншого, напекли млинців. З м’ясом і солодких, які мали прикрасити свіжою малиною та полуницею. Але щось пішло не так, і ягоди виклали на млинці з м’ясом. Ввічливий француз не подав виду, що його здивувала сувора краматорська кухня. Згодом, щоправда, Гута стали діставати місцеві чиновники — скандал, «Як ви могли!».

— Наш управляючий Артур намагався комусь дзвонити, вибачатися, — згадує Гут. — Я йому тоді сказав: «Спокійно, не метушись. Буває. Всі на нервах — прифронтове місто».

28-річний Артур Титорук загинув під руїнами «Rіа».

Загинув і інший герой розповідей Гута — краматорський кримінальний авторитет «Шкрок». Після 24 лютого 2022-го він хотів записатися до ЗСУ, але у військкоматі йому відмовили через судимості.

— Я порадив йому звернутися до «Моджахеда», колишнього бійця батальйону «Торнадо». Той допоміг Ігорю потрапити на фронт. Я йому амуніцію купував, усе, що потрібно було.

21 листопада 2022-го в Краматорську поховали солдата Ігоря Шпортюка, який загинув біля села Максимівка на Миколаївщині.

— Він рятував пораненого, той вижив, а Ігоря розірвало пострілом із міномета, — каже Гут.

В ім’я державної таємниці

Клянуся, я загиблих не рахуватиму

Не рахуватиму до нестями

І до кінця війни

(Насправді я починала — збилась)

Ці рядки 7 травня 2022-го написала Вікторія Амеліна.

27 червня 2023-го вона була в «Ria» під час ракетного удару — за кілька днів померла в лікарні від поранення.

Вогонь, заряджай, вогонь

Впевненіше за інші види бізнесу сьогодні у Краматорську почуваються квітковий, який тримається на плаву завдяки поїзду «Київ — війна», і похоронний. Квіти для побачень і все для поховання.

Кладовищ у Краматорську три. У день нашого приїзду на найвіддаленішому від центру, де ховають військових, прощаються з двома захисниками. 50-річним Сергієм Кожановим і 28-річним Денисом Павловим, які загинули наприкінці червня.

Дві закриті домовини. З невеликої колонки, що виглядає з кишені нацгвардійця з церемоніального підрозділу, грає спочатку гімн України, а за ним — «Пливе кача».

Один із побратимів Сергія Кожанова розповідає УП, що на початку року їхній батальйон розбили під Авдіївкою, тепер вони воюють на Бахмутському напрямку.

— Ми з Сергієм з перших днів разом, — підбирає слова він. — Дуже добра людина, завжди на позитиві, навіть після поранення. Важко. Вибачте.

Між «Ще не вмерла…» і «Плине кача…» на кладовищі лунають кілька десятків слів: «Прапор до воїна Дениса кроком руш!», «Ірино Олександрівно, від імені президента просимо прийняти прапор…», «Вогонь, заряджай, вогонь».

Після останніх слів четверо нацгвардійців майже синхронно вистрілюють з автоматів у повітря. Траурні залпи. Бах, бах, бах.

Ніхто навколо не лякається пострілів, навіть птахи звикли.

В обличчя б’є навідліг гарячий вітер. Робимо найбезглуздіше, що можемо зробити — йдемо між рядами могил і перераховуємо їх. По 11 у ряду. 4 заповнених ряди і ще 6 в останньому — заповненому наполовину. Усього — 48 могил плюс дві сьогоднішні, ще не засипані, з гірками землі навколо.

Першим скидає кілька грудок землі у свіжі могили священник. Грудки стукають по домовинах — один із найжахливіших звуків у світі.

Але якби хтось попросив описати військове кладовище чи ділянку для військових поховань, то головним звуком був би інший — шелест атласних прапорів над могилами.

Державні, бригадні, прапори УПА — вони шелестять в кожному українському місті.

П’ятдесят могил. П’ятдесят прапорів над ними. Далі, за щойно засипаними могилами, — поросле бур’яном поле, яке швидко перетворюється на цвинтар.

Смерть відвойовує у життя метр за метром.

***

«Зіграй це знову, Семе!» — найвідоміша фраза з фільму «Касабланка». Піаніста з кафе «У Ріка» просять повторити мелодію, з якою в героїв пов’язані романтичні спогади.

У 34-річного фронтмена краматорського гурту «Quiz Music Band» Вартана Вартанова багато чого пов’язано з «Rіа Pizza». Сюди він приходив студентом. Тут зробив пропозицію майбутній дружині. Тут із 2018-го майже щотижня грав. Востаннє — 18.02.2022.

Музиканти люблять вухами. Вартан згадує звуки, з якими асоціюється у нього рідне місто. У дитинстві це були звуки заводів. Потім шум фонтанів. З 24 лютого минулого року — сирени.

Просимо його назвати музичну візитівку Краматорська — першу пісню, що спадає на думку.

— «Paradise City» гурту «Guns N' Roses», — миттєво відповідає Вартанов. – Не питайте чому, я не знаю.

Ми не питаємо, бо знаємо відповідь.

Рефрен «Paradise City»:

«Відведи мене до райського міста,

Де трава зелена та дівчата красиві,

Відведи мене додому, будь ласка».

… За кілька кілометрів від кладовища, де шелестять атласні прапори над могилами, у міському парку катаються на скейтбордах краматорські підлітки.

Сваряться і миряться Женя й Женя, згадуючи, як це буває у справжньому подружньому житті.

Замовляє в ресторані пасту Олександр, аби на кілька годин відчути себе «гражданським», уже не в «Rіа».

У полях під Краматорськом квітнуть соняшники — не гірші, ніж вангогівські.

Поїзд «Війна — Київ» прибуває на десяту колію.

Жага до життя відвойовує у смерті метр за метром.