П’ять перлин однієї сільської громади

У кожному регіоні України є успішні громади, в яких працює економіка, з року в рік зростають надходження до місцевого бюджету, де жива медицина і є сучасні навчальні заклади, не занедбані культура і спорт. На Івано-Франківщині це, безперечно, Матеївецька сільська громада, що у Коломийському районі.

Звісно, наше знайомство з цією громадою — «шапкове». Але навіть те, що встигли побачити, приємно вражає.

Я налічив щонайменше п’ять «перлин» цієї громади, якими справедливо пишаються її жителі.

Амбулаторія: основні послуги — на місці

Амбулаторія загальної практики сімейної медицини у селі Перерив — основний медичний заклад громади.

Керівництво громади поставило собі таке завдання: добиватися, аби якомога більша кількість медичних послуг надавалися тут, на місці. Серйозна спеціалізована допомога, операційні втручання — у районі та області.

Керівництво громади постійно дбає про покращення матеріально-технічної бази сільської медицини. У кожному старостинському окрузі є своя амбулаторія та, відповідно, стоматологічний кабінет, аптечний пункт.

Як розповіла головна лікарка Надія Гарасим’як (на фото), нині у Матеївецькій громаді працюють п’ять сімейних лікарів (з медичними сестрами, відповідно), які надають первинну медичну допомогу жителям громади. Цікаво, що кожен лікар має посвідчення водія, і за необхідності може сісти за кермо автомобіля медичної допомоги.

У бюджеті громади щороку передбачені необхідні кошти на оплату комунальних послуг закладів медицини, на їх ремонти, на придбання медичного обладнання (нещодавно, наприклад, придбали сучасний апарат УЗД), транспорту (купили новий автомобіль — мінівен, в якому можна транспортувати лежачих хворих), оплату комунальних послуг тощо.

Коли лунає музика в душі!

Як виглядає матеріальна база Матеївецької дитячої школи мистецтв, я не знаю. Зате бачив на сцені її вихованців (концерт проходив у Замулинецькому опорному ліцею), і чув, як вони співають та грають на музичних інструментах.

Цих діточок, дійсно, треба бачити і чути! Звісно, їх ансамблевий спів ще далекий від досконалості, а музичний супровід за фактом є більш викладацьким, ніж учнівським (тобто краще чути інструментальні партії викладачів, ніж дітей). Але як же приємно було слухати їх гру та спів, спостерігати за одухотвореними обличчями цих юних виконавців!

Як розповів сільський голова Любомир Веселовський, нещодавно штат школи мистецтв поповнився музикантом дефіцитної спеціальності — цимбалістом. Відтоді цимбали — інструментальна гордість школи мистецтв, і тембральна прикраса під час виконання різних музичних та хорових творів.

Викладачі та вихованці школи мистецтв також беруть у різних волонтерських заходах, у тому числі — благодійних концертах, кошти від яких затим направляються на допомогу Силам Оборони України. Вдячні воїни передали школі мистецтв свій бойовий прапор з підписами оборонців.

Стадіон краще за смартфон?

Як відірвати молодь від гаджетів? Та чи можна взагалі сьогодні побудувати дозвілля молоді таким чином, аби хлопці та дівчата не сиділи у смартфонах з ранку до ночі?

У Матеївцях для цих проблем знайшли просте рішення: створили належні умови для занять фізичною культурою і спортом.

Передусім побудували або привели до ладу сільські стадіони. Нині у громаді дев’ять стадіонів: чотири з них — зі штучним покриттям. Причому, свій стадіон зі штучним покриттям є у кожному старостинському окрузі. Всі вони мають сучасне спортивне обладнання, облаштовані освітленням, адже заняття у будні дні проходять після сімнадцятої години.

Таким чином, молодь має можливість займатися ігровими видами спорту у цілорічному режимі.

У місцевому Центрі дозвілля та юнацтва розвивають різні види спорту: футбол, волейбол, теніс, туризм. Звичайно, є зал для атлетичної підготовки, який об лаштований сучасними тренажерами.

Але найбільшою популярністю користується футбол. І це не дивно, адже директор Центру дозвілля Орест Дмитерко (на фото) є водночас фаховим тренером з футболу.

В секції футболу займаються діти різних вікових груп. Вихованці старшої групи ставали навіть призерами чемпіонату України з футзалу.

Як до «Бабусиної світлиці» завітали молодиці

Етнографічні музеї є, мабуть, у кожному регіоні України. Є своя «Бабусина світлиця» і в Матеївецькій громаді. Вона, правда, досить скромна. Але свою функцію патріотичного виховання молоді, ознайомлення учнів місцевих закладів освіти зі звичаями українського народу тощо вона виконує.

Ескпонати до «Бабусиної світлиці» збирали усією громадою. Багато хто з жителів приносив до музею якісь стародавні речі з побуту своїх дідусів-бабусь, які припадали пилом на горищах. Врешті-решт кімната перетворилася на справжній етнографічний музей.

Під час відвідин «Бабусиної світлиці» молоді жителі громади не тільки бачать предмети давнього українського побуту, а й дізнаються про призначення предметів, які давно вийшли зі вжитку: рогач, мисник, коцюба, піч тощо. Тут їм також розповідають про загадки, колискові пісні, українські народні приказки, звичаї, традиції, ігри тощо.

Під заступництвом Пресвятої Богородиці

Гордість громади — храм Пресвятої Богородиці у селі Матеївці.

Це одна з найкращих церков УПЦ на Івано-Франківщині і водночас — пам’ятник людині, яка зробила багато добрих справ для жителів громади — Петру Васильовичу Книшуку. Він і похований тут, на території храму (це була ініціатива жителів громади).

Якби не Петро Книшук, у Матеївцях не було б такої церкви. А, може, не було б і самої Матеївецької ОТГ, адже саме П. В. Книшук був ініціатором створення громади, а також першим її головою.

Церква будувалася вісім років. Для такої грандіозної споруди це короткий термін.

— Він починав свій робочий день і закінчував на будівництві храму, — розповідає журналісту Карачуна голова громади Любомир Веселовський, який тоді працював заступником Петра Книшука. — Я був свідком будівництва багатьох церков на Прикарпатті, і можу сказати, що якби не заслуга Петра Васильовича, ця церква не виросла б у таку красоту. Він знаходив і залучав до будівництва церкви меценатів. Але левову частку фінансування будівельних робіт взяло на себе фермерське господарство «Прометей», яке очолює його дружина Орися.

— Яка вартість будівництва церкви?

— Я не знаю. Але, напевне, не менше двадцяти мільйонів.

— Як думаєте: яка частка фінансової участі у будівництві церкви фермерського господарства «Прометей»?

— Можливо, 60-70 відсотків. Це, звичайно, великі гроші. Петро Васильович часто казав мені: «Ну, скільки мені тих грошей треба…». Гроші ніколи не були для Петра Васильовича головною ціллю життя. Він ніколи не мав іномарки, їздив на звичайній «Ниві». Тричі обирався депутатом обласної ради. Ходив у вишиванці. І дуже любив Україну. Коли помирав, останніми словами були «Слава Україні».