Жити сьогодні, чи «відкладати життя» на після війни? Що говорять жителі Слов’янська

Війна триває третій рік. Коли вона закінчиться, ніхто не знає. Слова Олексія Арестовича про «два-три тижня, і війна завершиться», які він не раз повторював весною 2022 року, тепер згадуються, як казочка для легковірних. Хоча навіть найбільш затяті оптимісти дуже швидко зрозуміли: ця війна — на роки.

Кожен з наших земляків робив свій вибір: воювати, працювати на Перемогу, чи виїжджати з України? Залишатися у рідній країні, вірити в її майбутнє, чи зневіритися і опустити руки?

Але був ще один вибір: намагатися жити нормальним життям (наскільки це можливо в умовах бойових дій), або очікувати кінця війни.

Жити — значить шукати якісь «зачіпки» для життя, що здатні зберегти психіку від руйнування війною. Існувати — значить настільки зануритися в очікування кінця війни, що це очікування стало сенсом усього життя.

Який з цих двох варіантів обрали для себе співрозмовники Карачуна?

Не треба ставити життя на паузу

Віктор Яковленко, колишній генеральний директор ДП «Слов’янський курорт»:

— Найбільшим щастям для кожного українця було б закінчення війни. Звісно, усі ми хочемо, аби це відбулося якнайшвидше. Люди втомилися від війни: фізично, психологічно, емоційно. Такий висновок я роблю і як лікар-реабілітолог (нині працюю в одному з медичних закладів Краматорська).

Але ця втома посилюється, якщо людина надто «занурюється у війну»: годинами сидить в Ютубі, слухаючи різних політичних та воєнних експертів (у тому числі — псевдо аналітиків), вишукує бажані новини в інтернеті.

Багато-хто не усвідомлює, що таке постійне «життя в очікуваннях» виснажує психіку людини та ще більше занурює її у стресовий стан. А хронічний стрес, як відомо, є причиною багатьох хвороб. Згадаймо вислів: усі хвороби — від нервів!

Тому попри втому від війни, дуже важливо намагатися жити сьогодні: працювати, шукати якийсь позитив, спілкуватися з друзями, а не тільки зі своїми комп’ютерами-смартфонами.

Звичайно, без пошуку новин та актуальної інформації нам не обійтися. Маємо знати, що відбувається на фронті і в тилу, чим живе країна. Але інтернету чи телевізору треба присвячувати адекватну кількість свого особистого часу. Скільки конкретно? Це має вирішити сама людина.

Я знаю людей, які поставили на паузу свої життєві плани до того часу, коли закінчиться війна. В одних випадках це було виправдане рішення, в якихось — сумнівне. Від них часто можна почути фразу: «От закінчиться війна, тоді і…». Вони живуть майбутнім. А що, як не доживуть? Скільки мирних українців загинули під обстрілами!

Отак, живучі в постійних очікуваннях, відкладаючи плани на потім, багато-хто з нас не помітили, що ці два роки війни викреслили два роки з їх життя!

Життя, яке пройшло мимо.

Мрію повернутися додому

Ольга Бойко, жителька Слов’янська, пенсіонерка:

— Вибір — жити чи існувати — багато в чому залежить від віку людини. Скажімо, люди поважного віку (пенсіонери), начебто, повинні жити сьогоднішнім днем, адже хронічні хвороби, які має кожна людина після шістдесяти років, залишають мало перспектив на краще майбутнє. А з іншого боку пенсіонерам Донеччини треба думати і про те, де вони будуть жити, якщо, не дай Боже, під час бойових дій буде знищене їх житло. Придбати нове житло — не реально (мало у кого з нас є потрібні заощадження). Тому у гіршому варіанті доведеться винаймати житло в якомусь з тилових регіонів України. На це теж потрібні гроші. Отож ті, хто має таку фінансову можливість, намагаються робити певні заощадження. Звісно, при цьому пенсіонери змушені багато в чому відмовляти собі і, отже, відкладати життя на потім.

А щодо вибору молоді, то вони правильно діють, коли не відкладають життя на після війни. Сходити в кафе, придбати собі чи дітям якусь нову річ (модний одяг, наприклад), повести свою дитину в якийсь розважально-ігровий заклад тощо — це їх маленькі радощі життя. Немає сенсу позбавляти себе таких маленьких приємностей, адже війна нікому не може гарантувати упевненість у завтрашньому дні, тому що його, цього завтрашнього дня, може і не бути. Сьогодні ми живемо, а завтра в наш будинок може прилетіти ракета, і не буде ні нашого будинку, ні нашого майна, ні нас — не буде нічого.

Хоча, попри війну, кожна цивільна людина сьогодні сподівається, що вона переживе війну, залишиться живою. Люди все одно сподіваються на краще. Бо якщо не буде таких сподівань, можна збожеволіти.

Отож, я живу надіями на краще. І навіть не припускаю думки, що мій будинок може бути зруйнований, що я можу загинути. Звісно, розумію, що Слов’янськ — місто, яке знаходиться у прифронтовій зоні, що можливо все… Але я про це навіть думати не хочу. Можливо, це страусина позиція. Але мені легше бути оптимісткою. Живі думають про живе!

Як і багато моїх знайомих, я чимало часу просиджую в інтернеті: вишукую якісь позитивні новини, які можуть вказувати на можливість закінчення війни. То на всесвітній саміт миру сподіваюся, то на світових лідерів і дипломатів, які, начебто, намагаються знайти варіанти політико-дипломатичного завершення війни.

Хоча, змушена погодитися: життя в такому постійному очікуванні хороших новин виснажує психіку і організм.

Так: я — людина, яка відкладає життя на потім, на після війни. Я чекаю, коли настане мир. Я сподіваюся повернутися на свою розбиту дачу, і навіть якщо наше село до того часу не встигнуть розмінувати, я все одно буду боротися з бур’янами на городі, все одно куплю саджанці і працюватиму в саду. Чим старша людина, тим більше вона прив’язана до своєї домівки.

Цінуймо життя, доки ми живі!

Денис Бігунов, керівник Центру громадянського суспільства «Друкарня»:

— Зрозуміло, що ця війна — надовго. А значить немає жодного сенсу відкладати життя «на післязавтра». Практика показує, що під час війни — сьогодні ти живий, а завтра тебе може і не бути. Тому треба цінувати життя, жити сьогодні і зараз.

До війни люди робили плани на життя: закінчити університет, купити квартиру тощо. Сьогодні інша ситуація. Вона передбачає, у тому числі, відповідальність кожного — за своє життя, за життя своїх близьких людей.

А відкладати його на після війни… Так можна і п’ять, і десять років відкладати. Аж до самої смерті…

Чи варто вкладати якісь свої ресурси — гроші, час, інвестиції — в те життя, яке є сьогодні? Думаю, що так.

Кожна людина розуміє, що у будь-який час, будь-куди може прилетіти ракета, що територія може бути окупована. Але я переконаний: активне життя — це теж наш внесок у спротив ворогу. Отож, чим більше українців будуть жити «сьогодні і зараз», тим краще для економіки нашої країни. І це також є внеском цивільних громадян у перемогу.

Особисто я стараюся жити саме так: працювати, робити те, що я можу. Звісно, мій особистий небокрай планування вже не такий далекий, як це було до війни.

Змінилося і моє особисте ставлення до смерті, як такої. Воно тепер стало більш філософським, і водночас — буденним. Хтось сьогодні помирає, а завтра це може бути я. Цінність життя тепер стала значно нижчою.

Але водночас вона й зросла. Тому що багатьох людей війна навчила цінувати життя — щодня, щохвилини.

Серед моїх знайомих було немало людей, які жили в очікуванні кінця війни. Але це було характерним для перших місяців після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну.

Через якийсь час більшість українців звикли до того, що смерть, руйнування житла та інфраструктури, насилля, розруха стали буденними поняттями, які супроводжують наше повсякдення. Ми намагаємося навчитися жити у цій новій «нормі» життя. Відбувається процес адаптації людей до життя в умовах тривалої війни. Це «марафон», в якому треба уміти розрахувати сили, аби вижити.

А ще треба навчитися знаходити хоча б якісь радості у житті. Це також дуже важливо!

Наше психічне здоров’я залежить від нас

Тетяна Ярцева, клінічний психолог мобільної мультидисциплінарної команди з охорони психічного здоров’я обласної психіатричної лікарні (м.Слов’янськ):

— Як психолог, я періодично стикаюся з людьми, які настільки занурилися в очікування кінця війни, що не помічають, як реальне життя проходить повз них. У своєму професійному колі ми називаємо це «синдром відкладеного життя». Є люди, які перестали відчувати радість від життя і від себе у цьому світі, і, по суті, перестали жити. Вони існують фізично, але не живуть.

Щоб вийти з цього психологічного стану, треба спочатку усвідомити, що ти перестаєш робити якісь звичні речі, які раніше доставляли радість і задоволення. Приміром, відмовляєшся від придбання якихось речей, народження дитини тощо. Все це переноситься на після війни.

Люди зараз живуть у хронічному стресі. І хоч тепер це не гостра фаза, яка спостерігалася на початку війни, все одно стрес руйнує психіку і здоров’я людей.

Ми не знаємо, скільки часу триватиме ця війна. Тому не треба (і не можна!) жити, образно кажучи, вчора. І завтра ми теж жити не можемо. А от те, що є у нас сьогодні, тут і зараз, ми маємо цінувати. Саме цим — сьогоднішнім днем — люди повинні жити!

Це означає, перш за все, турбуватися про себе і своїх близьких. Треба дотримуватися режимів і графіків, старатися повноцінно харчуватися, влаштовувати собі регулярні прогулянки. І обов’язково слідкувати за якістю свого сну.

Важливо також дотримуватися особистої психогігієни. Не треба постійно моніторити соціальні мережі (на якому напрямку наші війська наступають, де відступають, які прогнози, чи захопить ворог якесь місто і таке інше). Ми — не військові, нам важко розібратися у потоці часто суперечливої воєнної інформації. Тому маємо займатися тим, чим ми уміємо добре займатися — у своїй професії, громадському житті, родинному колі.

Звісно, ми повинні цікавитися новинами з фронту. Але, по-перше, це мають бути джерела достовірної інформації. По-друге, треба виділяти на новини розумну кількість особистого часу. Приміром, 10-15 хвилин зранку, і стільки ж — у другій половині дня. Але в жодному разі не на ніч!

Такий підхід дасть можливість бути в курсі подій, що відбуваються, і не дозволить повністю зануритися у новини і події, пов’язані з війною.

Адже коли людина є учасницею 10-15 груп у соціальних мережах, коли вона фактично живе в них, про яку психологічну гігієну може йти мова?!

Спілкуючись з такими «інтернет-залежними» людьми, як психолог, іноді питаю у них: «Як ви можете вплинути на події, приміром, на фронті?». У відповідь — розгублене мовчання.

Ми всі розуміємо, що багато що від нас не залежить. Тому я пропоную своїм співрозмовникам окреслити своє «коло контролю»: на що людина реально може впливати — на свої думки, дії, благополуччя, настрій. І намагаюся пояснити, що ми не можемо впливати на думки інших людей, на їх поведінку. Це вже не наша зона відповідальності.

Мій висновок наступний: треба шукати і знаходити якісь радості навіть у сьогоднішньому, сповненому людського болю, проблем і трагедій, житті.

Від стресу і негативу рятує робота

Світлана Ковальова, колишня керуюча справами Слов’янської міськради:

— Для мене тут не існує проблеми: я живу сьогодні і нічого не відкладаю на потім, на після війни. Навіть у цих нелегких умовах треба знаходити сенс життя.

Слов’янськ хоч і прифронтове місто, але пропозицій роботи багато. Хто хоче знайти роботу, той її знаходить. Якщо людина працездатного віку і якщо дозволяє здоров’я, треба працювати. І це не лише про гроші. Робота рятує психіку, відволікає від сумних думок.

Я повернулася в рідне місто влітку минулого року. І бачу, що люди продовжують повертатися до Слов’янська, незважаючи на періодичні обстріли і наближення фронту. Вони розуміють: сьогодні в Україні, на жаль, немає безпечних місць.

Бачу, як комунальники прибирають місто. Це радує і вселяє надію.

Місто живе. І живуть слов’янці: хтось працює, хтось донатить чи волонтерить. Наші земляки знаходять себе навіть у цій ситуації. І вірять в краще майбутнє. Треба вірити! Бо без цієї віри жити важко.

Нещодавно під Часів Яром загинув мій племінник, який на фронті — з перших місяців війни. Тяжка втрата. В 2014 році у сестри загинув зять, тепер — син. Розмовляю з нею і чую: «Треба знаходити сили і жити далі». Ключове тут слово: «жити!».

Жити сьогодні, а не колись у майбутньому.