Подорож по вертикалі: журналіст Карачуна побачив Львів з висоти пташиного польоту

Аби зрозуміти і полюбити Львів, його треба бачити і відчувати серцем: гуляти вулицями цього чарівного міста, відвідувати численні кав’ярні, слухати вуличних музик, вечеряти в кафе, кататися на львівських трамваях. І, звісно, спілкуватися з льв’янами. Бажано, звичайно, українською мовою. Але суржик теж годиться. Бо до мови ворога львів’яни ставляться вже не так толерантно, як раніше — до 24 лютого 2022 року. І то є зрозумілим. Адже навіть на донедавна російськомовному сході нині чимало людей обирають українську.

Але, як виявилося, Львів можна пізнавати не тільки, образно кажучи, по горизонталі. Справжнє задоволення від милування краєвидами галицької столиці можна отримати, побувавши на оглядовому майданчику вежі Ратуші. Але щоб потрапити туди, доведеться попотіти — буквально!

Нещодавно у журналіста Карачуна трапилася нагода здійснити вертикальну подорож центром Львова. З оглядового майданчика вежі Ратуші центральна частина міста була, немов на долоні.

408 кроків до здійснення мети

Після 24 лютого 2022 року вежа Ратуші тривалий час була закритою для відвідувачів. Воно й зрозуміло: війна, ризики обстрілів, стратегічний об’єкт, труднощі з евакуацією туристів у випадку, якщо…

Влітку минулого року вежу Ратуші було відкрито для «панорамного туризму». Але піднятися на оглядовий майданчик і досі можна тільки у вихідні. У будні туристам туди вхід закритий. Чи сама вежа є стратегічним об’єктом, чи таким об’єктом є львівська міська рада, з будівлі якої починається сходження на «львівський Еверест», я так і не зрозумів. Та й не було бажання вдаватися в тонкощі відвідин Ратуші. Адже головне бажання було іншим — піднятися на вежу і подивитися на центр Львова з 65-ти метрової висоти!

Взагалі-то подолати 65 метрів — то дрібниця: якщо їхати, йти, чи навіть повзти.

А якщо підійматися вгору?

Теж, мабуть, не проблема. Напевно, багатьом читачам Карачуна доводилося підійматися пішки на дев’ятий, дванадцятий, шістнадцятий і вище поверхи. Ліфти ж не завжди працюють.

Отак і я міркував, коли крокував першими десятками сходинок.

Зазначу, що перші 102 сходинки — це традиційні міжповерхові марші у будівлі львівської ратуші. Доволі комфортні, до речі.

Попутно роблю фото цікавих експонатів, які бачу в будівлі Ратуші.

Чимдалі вгору, тим цікавішою стає наша подорож по вертикалі. І водночас — все більш складною.

Всі кроки — вгору і вгору. Кожен дається непросто. Пульс — краще не рахувати. Кардіо-навантаження — не для слабких. Коліна теж вигукують SOS.

Аж ось на шляху трапляється цікавий об’єкт — механічний межовий годинник, який відраховує години і дає сигнал дзвонам на верхівці Ратуші. Користуючись можливістю фотографувати годинник, трохи відпочиваю.

Після третьої сотні сходинок таке відчуття, неначе йдеш на ешафот. Але моральних і фізичних сил додає думка: позаду — жінки, яким, можливо, ще важче долати ті кляті сходини.

Вежа Ратуші: вам би там побувати!

Нарешті дистанція подолана! На відміну від мене, обличчя колег, які невдовзі фінішували на вертикальній дистанції, випромінювали радість і неабияке задоволення!

Перша думка: «Де мій келих шампанського, яким має бути відзначено сходження на вежу Ратуші?».

— Різні ідеї висувають відвідувачі вежі, — коментує керівниця центру туристичної інформації Ганна Вільчанська, з якою ми пізніше спілкувалися. — Але будь-які розваги на вежі зараз неприпустимі. Війна…», — гасить вона мою «шампанську» ініціативу.

Але кращою за шампанське нагородою були шикарні краєвиди центральної частини Львова, якими можна було тут милуватися і «дихати повними легенями».

Наші емоційні вигуки переривалися ударами дзвонів, які відміряли чергову годину

За словами Ганни Вільчанської, за вихідні на вежу Ратуші підіймаються півтори-дві тисячі туристів. На їх активність, звичайно, впливає погода. Коли ясно й сонячно — кількість охочих збільшується в рази. Серед туристів переважають жителів різних регіонів України. Підіймаються на вежу й іноземці. Звісно, до війни іноземних туристів було набагато більше.

Плата за екскурсію помірна.