Як живе і працює у Тернополі родина жителів Слов’янська, які виїхали з окупованого міста у 2014 році

Багато жителів Слов’янська знають Тараса Мірошниченка як класного ведучого міських культурно-масових заходів, корпоративів, весіль. Напевне, чимало слов’янців досі вважають, що він живе у місті. Хоча вже десять років як Тарас з родиною виїхав до Тернополя.

Я знав про цей несподіваний «зигзаг» його життя. Тому коли випала нагода побувати у Тернополі, зателефонував Тарасу і запропонував зустрітися. Він радо погодився.

Ми зустрілися у холі готелю, де я зупинився у журналістських справах.

Він під’їхав на новенькому авто KIA Sportage. Чим, признаюся, дещо здивував мене, адже у моїй пам’яті закарбувалися інші картинки: як старшокурсник Донбаського педагогічного університету, президентський стипендіат Тарас Мірошниченко катався містом на новенькій дев’ятці, якою його — відмінника навчання і активного учасника студентського життя — нагородила Донецька обласна рада.

— KIA Sportage — хороша машина, придбав для роботи, — перехоплює мій погляд Тарас і підкреслює: — Зверніть увагу: держномери залишилися донецькі!

— Тарасе, ти добре розмовляєш українською мовою. Це вже надбання Тернополя?

— Мені зараз важко оцінити мій рівень української, коли жив у Слов’янську. Хоча тепер бачу, наскільки ширшим є нинішній словниковий запас. Але якщо згадати, скільки масових заходів я провів як ведучий українською мовою в університеті!

Згадуючи про роки навчання, Тарас на мить замислюється і мрійливо посміхається. Що й казати: студентство — найкращий період у житті.

— Навчання відбувалося українською. Але на перервах між собою студенти спілкувалися тільки російською, — продовжує спогади. — І лише коли бачили, що коридором йде проректор з науково-педагогічної роботи Сергій Миколайович Швидкий, всі переходили на українську мову. Це був вияв поваги до педагога. До речі, за його вимогою усі університетські культурно-масові заходи проходили українською, у нас завжди лунали українські пісні.

Запитую, як залишив рідний Слов’янськ і опинився у Тернополі. Розповідь була довгою, адже довелося подумки повернутися у сумнозвісні події 2014 року, коли загін Гіркіна-Стрєлкова захопив місто.

«Як жити поряд з прихильниками „руського миру“?»

Звісно, тодішні бойові дії у Слов’янську відрізнялися від масштабів і жорстокості нинішньої великої російсько-української війни. Але й тоді слов’янці потерпали від обстрілів, гинули мирні люди й українські захисники, знищувалася інфраструктура і житло містян.

Наприкінці травня 2014 року Тарас з дружиною вирішили, що настав час залишити Слов’янськ, на околицях якого вже йшла справжня війна. У місті господарював Гіркін, сотні містян — прихильників «руського миру» стояли на барикадах і блокпостах сепаратистів. Проукраїнські слов’янці масово виїжджали з міста.

— Залишатися далі у Слов’янську було небезпечно. А ще ми розуміли, що не зможемо жити у місті, де є стільки прихильників росіян, — розповідає Тарас. — Відбулося дивне переродження певної кількості містян: ще вчора (приміром, під час святкування Міжнародного жіночого дня) чимало наших земляків співали українських пісень, одягали вишиванки. А коли Слов’янськ захопили терористи Гіркіна, раптом полюбили росіян. Таке ідеологічне перевтілення ми спостерігали навіть серед наших близьких знайомих, серед вчителів, викладачів. Значить, вони просто до пори до часу приховували свої справжні політичні погляди.

Перед родиною постало питання: куди їхати?

Обрали місто, де найбільше говорять українською

За словами Тараса, їм надійшло кілька запрошень від друзів з Харкова, Києва, Житомира. Мовляв, приїжджайте, живіть у нас. Але родина обрала Тернопіль.

— Ми тоді дуже чітко зрозуміли, наскільки важливим для нашої родини є все пов’язане з Україною: рідна мова, синьо-жовтий прапор. Коли залишили захоплений сепаратистами Слов’янськ і на першому ж блокпості ЗСУ побачили український прапор, не могли стримати сліз радості, — розповідає Тарас. — А чому Тернопіль? Загуглили фразу: «В якому обласному центрі України найбільше людей розмовляють українською мовою?». Гугл видав Тернопіль.

Але не тільки пошуковик обумовив вибір нового місця проживання.

Тарас з дружиною полюбляли подорожувати містами західних регіонів України задовго до трагічних подій 2014 року. Не раз бували й у Тернополі. Знайомство з містом ще тоді залишило хороше враження. Мальовничі міські краєвиди, прекрасне озеро з зоною відпочинку, привітні й гостинні тернополяни, рідна українська мова — це та інше вплинуло на рішення про переїзд до Тернополя. І коли 5 липня українська армія звільнила Слов’янськ від сепаратистів, родина Тараса Мірошниченка вирішила не повертатися до рідного міста і «пускати коріння» на заході України.

— Ми хотіли, аби наші діти зростали в україномовному середовищі. Це принципова позиція, — пояснює Тарас.

А після 24 лютого 2022 року війна вигнала з рідних домівок сотні тисяч жителів області й розкидала їх по усьому світові.

Чимало донеччан евакуювалися у західні регіони України. Хтось самостійно орендує житло, когось місцева влада поселила у соціальні гуртожитки чи модульні містечка. Комусь мало не щоночі сниться рідна домівка, а хтось вже знає, що повертатися нікуди, бо місто-село окуповане, а будинок розбито. І що довше триває війна, то більшає людей, які розуміють: треба «знаходити себе» у нових громадах. Прикладом для них може бути досвід родини Тараса Мірошниченка.

Тернопіль прихистив, дав роботу і нових друзів

Тарас не приховує, що на початках родина стикнулася з деякими проблемами. По суті, треба було починати життя заново: знайти прийнятний варіант оренди житла у Тернополі, роботу. Необхідно було здобувати повагу у сусідів, колег — робити все для того, аби стати тут «своїми людьми».

А у Слов’янську залишилася впорядкована квартира, робота, друзі. Звісно, ці обставини мимоволі підштовхували до думок про повернення у рідне місто.

Але родина твердо вирішила: вороття не буде!

— З огляду на події, які зараз відбуваються на Донеччині, ми зробили правильний вибір, — підсумовує Тарас.

А втім, переконання про своєчасність і правильність цього вибору з’явилося у родини Мірошниченків задовго до лютого 2022 року.

У Тернополі Тарас швидко знайшов роботу. Тривалий час працював у міському палаці культури «Березіль» ім. Леся Курбаса. Затим працевлаштувався за своєю основною професією — педагогом-організатором у тернопільській ЗОШ № 8. Згодом започаткував невеличкий бізнес: відкрив у Тернополі кав’ярню-пекарню Франс.уа.

І, звісно, не відмовлявся від запрошень бути ведучим на різних культурно-масових заходах, тамадою — на весіллях, ювілеях, корпоративах.

А також грав на трубі у муніципальному духовому оркестрі та на різних міських урочистостях. Навіть певний час був адміністратором оркестру.

За словами Тараса, музика — це «пісня його душі»! Мабуть, він міг би зробити успішну кар’єру музиканта, якби після закінчення музичної школи вступив до консерваторії. Але доля повернула до педагогічного вишу.

Тарас не лінувався й не лінується, живе цілком по-європейськи: багато працює, заробляє гроші. Новий автомобіль, на черзі — власне житло, яке й має поставити крапку у питанні: чи відчуває він себе тернополянином.

А от молодша донька Тараса є тернополянкою вже від народження. Та й старша, яка цього року перейшла у випускний клас, напевне також вважає себе місцевою.

Західна Україна гостинно зустрічає усіх українців

Запитую у Тараса, чи багато зараз у Тернополі наших земляків.

За його словами, масовий наплив слов’янців був у 2022 році. Вони навіть створили тут невеличкий хаб для допомоги вимушеним переселенцям. Після того, як восени 2022 року Збройні Сили України відігнали російську армію подалі від Слов’янська, чимало наших земляків повернулися додому. Але і сьогодні у Тернополі є багато ВПО з Донеччини, Харківщини, Херсонщини. Це видно навіть за номерами автомобілів.

— Серед вимушених переселенців є чимало таких, для кого Тернопіль вже став рідним містом, — продовжує розповідь Тарас. — Буває, що люди настільки глибоко інтегрувалися у нові громади, що й самі не помітили, як місто стало для них рідним. Почуваються тут доволі комфортно.

— На Донеччині зараз триває масова евакуація жителів прифронтових міст і сіл, де залишатися небезпечно. Людей вивозять здебільшого у західні регіони України. Але є чимало донеччан, які попри умовляння не хочуть виїжджати, бо вважають, що тут до них ставитимуться як до людей другого ґатунку. Що ти їм можеш порадити?

— Такі побоювання жителів Донеччини — це відлуння пропаганди двадцятирічної давності, коли деякі політики намагалися штучно ділити українців на східняків і західняків. Мовляв, ми різні, у нас різна ментальність. У свідомість жителів сходу впихалися страшилки про західну Україну, про бандерівців. Насправді тут такі самі українці, як і всюди. Відсоток хороших і поганих людей скрізь приблизно однаковий. Звісно, людям, особливо поважного віку, важко кидати рідну домівку. Але заради власної безпеки виїжджати необхідно. Причому важливо робити це вчасно. А західна Україна завжди гостинно зустрічає українців, незважаючи на те, з якого регіону вони виїхали. Люди розуміють, що нині у нас одна на всіх велика біда — російська агресія, і один спільний ворог — росіяни.

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»