З Костянтинівки до Бердичева: як працюють на Житомирщині релокований «Бащинський» і півтори сотні його робітників

Пересічні донеччани навряд чи знають про існування ПрАТ «Український бекон». Зате чимало наших земляків хоча б раз куштували продукцію цього м’ясопереробного підприємства: ковбасні вироби, м’ясні делікатеси торгових марок «Бащинський», «Ситний ряд», «Європродукт» мали сталий попит у покупців.

До повномасштабного вторгнення росіян в Україну, ПрАТ «Український бекон» входив до трійки найбільших м’ясопереробних підприємств України, мав у власності 12 торгових марок. За добу воно випускало близько 160 тонн готової продукції.

Виробництво ковбас під звуки вибухів тривало не довго

Підприємству «Український бекон» не пощастило з географією.

Воно розташоване неподалік міста Костянтинівка (Краматорський район) у селі Водяне Друге. Станом на початок повномасштабного вторгнення росіян в Україну, від села до лінії фронту було близько сорока кілометрів.

Воєнна ситуація на Донеччині загострювалася. Але, незважаючи на ризики, холдинг «Миронівський хлібопродукт» (МХП), до складу якого входить ПрАТ «Український бекон», до квітня 2022 року забезпечував виробничу діяльність підприємства (постачав сировину, підтримував логістику та реалізацію продукції тощо).

На початку квітня було ухвалено рішення припинити роботу ПрАТ «Український бекон» і розпочати евакуацію персоналу та обладнання у безпечніший регіон України.

Разом з підприємством евакуювалася лише незначна частина персоналу. Хтось категорично відмовився виїжджати, хтось знайшов собі іншу роботу або виїхав за кордон. На початку війни трудовий колектив ПрАТ «Український бекон» налічував майже дві тисячі робітників. Через рік кількість персоналу скоротилася до менш як 800 людей, які були працевлаштовані на різних підприємствах холдингу МХП.

Конкуренти стали колегами

Керівництво холдингу розглядало різні регіони і локації для організації роботи підприємства на новому місці. Бажано було знайти варіант, який дозволяв якнайшвидше і з мінімальними витратами запустити підприємство в роботу. Враховуючи високі санітарні вимоги до м’ясопереробного підприємства та складність технологічного процесу, найбільш прийнятним варіантом було «попроситися у гості» до когось з колег.

Домовитися про співробітництво на взаємовигідних умовах вдалося з житомирськими колегами: м’ясопереробне підприємство «М’ясовита» (Бердичів) не тільки надало донеччанам свої виробничі площі, а й запропонувало спільне використання виробничого обладнання — власного та ПрАТ «Український бекон».

Як розрізнити, де чия продукція?

— Як ми знайшли один одного? Наше підприємство закуповує сировину у компанії «Миронівський хлібопродукт», яка є власником «Бащинського» (ПрАТ «Український бекон — прим. автора), — розповідає директор ТОВ «М’ясовита» Геннадій Галецький. — Вони звернулися до нас з запитанням: «Чи можна зробити релокацію підприємства сюди, на наше підприємство?». Ми не заперечували. Вважаємо, що у складні часи гуртом простіше виживати. «Бащинський» перевіз сюди частину технологічного обладнання. Отак уже два з половиною роки працюємо під одним дахом і на одному обладнанні. Задоволені і ми, і наші партнери.

Довідка:

У 2014 році польські бізнесмени збудували у місті Бердичів сучасне м’ясопереробне підприємство. Виробничі потужності розмістили на земельній ділянці, яка колись використовувалася військовими підрозділами.

Власником компанії ТОВ «М’ясовита» є польське підприємство «„ІНКОГА“ ТОВ / INCOGA Sp. z o. o. Його кінцеві бенефиціарні власники — Якуб Ян Стемпель та Ніна Молгожата Стемпель. Інвестори вклали в підприємство понад 20 мільйонів євро.

За словами заступниці директора з виробництва ПрАТ «Український бекон» Валентини Борисенко, релокація підприємства проходила у кілька етапів.

У першу чергу евакуювали персонал комбінату. Значну частину робітників компанія працевлаштувала на різних підприємства холдингу. До Бердичева з Донеччини переїхали півтори сотні працівників, які відновлювали виробництво на новому місці.

Паралельно м’ясокомбінат вивозив обладнання. Для цього задіяли півсотні великовантажних автомобілів. Процес повної евакуації комбінату тривав близько півроку.

Звісно, поспішали вивезти все і всіх, адже тоді ніхто не знав, як будуть розвиватися події на фронті. Врешті-решт вдалося вивезти все основне виробниче обладнання.

У стислі терміни були також вирішені усі організаційні питання релокації підприємства (включно з персоналом).

І ось результат: 10 квітня 2022 року ПрАТ «Український бекон» випустило на виробничих майданчиках ТОВ «М’ясовита» першу партію продукції.

— Як ви вирізняєте, де продукція ТОВ «М’ясовита», а де — ПрАТ «Український бекон»? Адже м’ясний фарш — не помаркуєш… — запитую у Валентини Борисенко.

— Елементарно. У нас чітка і прозора система електронного обліку сировини, інгредієнтів, готової продукції. Простежується рух кожної партії продукції упродовж усього технологічного циклу. Вона не перетинається на жодному етапі. До того ж у нас своя номенклатура продукції, своя технологія і рецептура виробництва.

У квартирах живуть по дві сім’ї

Як показали подальші події, рішення про евакуацію персоналу і обладнання підприємства було правильним і своєчасним: у вересні в результаті ворожого обстрілу були повністю знищені виробничі та адміністративні будівлі ПрАТ «Український бекон» у селі Водяне Друге.

Лінія фронту наблизилася на критичну відстань, отож росіяни тепер обстрілюють навколишні міста і села Краматорського району зі ствольної артилерії. Найбільше від ворожих обстрілів зараз потерпає Костянтинівка, де до війни проживала більша частина трудового колективу «Українського бекону».

— Як вирішували житлову проблему персоналу комбінату після переїзду до Бердичева? — цікавлюся у пані Валентини. — Адже двох тисяч «переселенських» гривень, які дає держава, навряд чи вистачить на оренду житла.

— Держава, дійсно, щомісяця виплачувала вимушеним переселенцям по дві тисячі гривень. Звісно, це невеликі гроші, за них неможливо орендувати житло. Але у цьому році, як відомо, «переселенські» виплати залишили тільки для вразливих категорій ВПО. Наші працівники їх не отримують, оскільки рівень заробітних плат на ПрАТ «Український бекон» значно вищий, ніж встановлений державою мінімум доходів. Ми, як соціально орієнтоване підприємство, доплачуємо щомісяця своїм вимушеним переселенцям по три тисячі гривень, — розповідає Валентина Борисенко.

За словами пані Валентини, з житлом у Бердичеві великі проблеми. Вільних квартир або будинків у місті дуже мало. Оренда житла доволі дорога: від 6 до 15 тисяч за квартиру з посереднім ремонтом.

Тому набула розповсюдження практика орендувати житло гуртом: кілька працівників підприємства живуть в одній квартирі. Бува, що двокімнатну квартиру орендують дві сім’ї. Звісно, це незручно, тісно. Зате можна економити гроші!

— Економія ніколи не завадить, — вважає моя співрозмовниця. — Хоча заробітки робітників нашого підприємства та цільові допомоги — конкурентні.

І далі конкретизує: середня зарплата на ПрАТ «Український бекон» (як і на ТОВ «М’ясовита) — 14 тисяч гривень. Плюс 3 тисячі гривень, як часткова компенсація вартості оренди житла. Також можливість двічі за робочу зміну безкоштовно харчуватися у їдальні комбінату. А ще не менш як 25-ти відсоткові знижки на усю продукцію у магазині при комбінаті.

— Життя вимушених переселенців — це серйозне випробування долі, — зітхає Валентина Борисенко. — Але залишатися у Костянтинівці і щодня здригатися від вибухів… Це шалене навантаження на психіку людини. А тут, у Бердичеві, все ж порівняно безпечно.

Ніхто не хоче жити в дитсадку

— Одна з переваг Бердичева, яка приваблює вимушених переселенців, — це широкий вибір можливостей для працевлаштування, — розповідає міський голова Сергій Орлюк. — У Бердичеві — море роботи, після повномасштабного вторгнення у нас не припинило роботу жодне підприємство!

Потужний ринок праці не тільки забезпечує роботою місцевих жителів, а й приваблює у місто вимушених переселенців. У різні часи тут перебували до десяти тисяч ВПО (населення міста 73 тисячі). Нині у Бердичеві офіційно зареєстровані понад 4300 вимушених переселенців.

З жовтня 2022 року по березень 2024 року частина ВПО Бердичева проживали у шелтері. Місцева влада оплачувала комунальні послуги, а на початках і забезпечувала вимушених переселенців гарячими обідами. Через цей шелтер пройшли близько 150 вимушених переселенців.

Але з часом попит на проживання у шелтері знижувався. Вимушені переселенці знаходили роботу і залишали безкоштовне житло.

Чому?

Тому що шелтер у Бердичеві — це лише така назва. А по суті — звичайний дитсадок, в якому ніхто з ВПО не хоче жити роками.

Вимушені переселенці вважають, що краще оплачувати окреме впорядковане житло, ніж безплатно жити у пристосованому.

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»