Як слов’янський фермер намагається врятувати врожай пшениці

17 серпня «Карачун» надрукував статтю під назвою «Фермери Слов’янська: про справжню ціну хліба дізнаємося через рік». В ній, нагадаємо, провідні фермери Краматорського району розповіли «Карачуну» про підсумки цьогорічних жнив ранніх зернових культур. 

Як і слід було очікувати, урожайність пшениці цього року низька. Що не дивно, враховуючи в яких умовах жнивували хлібороби багатьох господарств Донецької області: обстріли, спалені пшеничні поля, нестача комбайнерів, шалена вартість пально-мастильних матеріалів тощо. В деяких господарствах урожайність, у порівнянні з минулим роком, упала вдвічі.

Але низька врожайність – лише частина проблеми. 

Цього літа хлібороби багатьох господарств, чиї поля розташовані неподалік від лінії фронту, вперше стикнулися з неочікуваною проблемою: як, кому продати вирощений урожай пшениці? Мало того, що ціни на пшеницю впали в чотири рази (проти минулого року), так купити зерно навіть «за копійки» бажаючих не густо. Бо що далі з ним робити, якщо з портів Одеси досі не вивезені мільйони тонн пшениці минулорічного врожаю?!

Критична ситуація з реалізацією пшениці спостерігається нині у багатьох фермерів Донеччини. Особливо гострою вона є у фермерському господарстві «Слава Донбасу». Його землі розташовані на території Краматорського та Бахмутського районів – там, де відстань від полів до лінії фронту дозволяє обстрілювати територію зі ствольної артилерії. 

Але попри всі ризики, хлібороби ФГ «Слава Донбасу» таки виростили і зібрали урожай ранніх зернових культур. Нехай і не такий багатий, як торік, та все-таки – зібрали!

- А далі – що з ним робити? Кому продавати? Ніхто з покупців до нас не їде! Ми готові продавати пшеницю за найменшу ціну, але покупців все одно немає. Бояться їхати до нас!, – розповідав журналісту «Карачуна» керівник фермерського господарства «Слава Донбасу» Микола Скрипниченко.

Відтоді минуло майже три тижня. Стаття «Фермери Слов’янська: про справжню ціну хліба дізнаємося через рік» набула широкого розголосу – її прочитали понад п’ять тисяч людей. Серед читачів, напевне, були і посадові особи з владних структур. Отож, була надія, що проблема якось зрушить з місця. 

Сподіваючись на ці зрушення, журналіст «Карачуна» вирішив знову поговорити з Миколою Скрипниченко.

- Вже всю пшеницю продали?,- питаю у фермера.

- Та де там! Немає покупців! Інколи телефонують, цікавляться ціною. Але щойно дізнаються, куди треба їхати за зерном, одразу втрачають інтерес. Я розумію покупців: бояться їхати в нашу сторону. Ніхто не хоче ризикувати. А наші комбайнери не боялись, ризикували. Ми жнивували навіть тоді, коли на сусідні поля «прилітало». Була надія: зберемо врожай, розрахуємося по кредитах, з пайовиками. Про прибутки цього року, звичайно, і не мріяли. Але не могли уявити, що постане проблема реалізації пшениці навіть за копійчаними цінами! Одну-дві машини зерна продали – які це гроші? Копійки. 

- Ціни й досі «нижче плінтуса» – півтори тисячі гривень за тонну зерна?

- Та й навіть за цю ціну немає покупців! Ми ж не торгуємося. Готові домовлятися. Тільки немає з ким…

Зате, знаєте, хто нас одразу знайшов? Податкова і статистика. Вимагають звітувати. А у нас нещодавно склад з зерном розбомбили. Скільки пшенички втрачено, скільки її з землею, камінцями. сміттям змішано в результаті того клятого обстрілу! А від нас вимагають звіт про завдану шкоду. А як я зараз «на око» можу порахувати ту шкоду… 

Моя бухгалтерка мені каже: податкова і статистика вимагають звіти. Як звітувати? Заспокоюю її: «Війна закінчиться – відзвітуємо…».

Я розумію: у податківців, працівників управління статистики – своя робота. Але чомусь ніхто не думає про те, як допомогти нам, фермерам, реалізувати вирощений урожай. Наче на часі нині – тільки звіти.

- А з районної чи обласної державної адміністрацій – невже ніхто до вас не телефонував після тієї статті? 

– Жодного дзвінка не було. Може, не читали статтю. Може, є інші нагальні проблеми. З тією ж евакуацією людей, наприклад. 

- А якщо, не дай Боже, завтра постане питання евакуації пшениці – хіба це не проблема державного значення? 

– Згоден: зерно треба рятувати. Бо частину пшениці вже втрачено. І не тільки через той клятий ворожий «приліт». Є чимало пшениці, яка почала проростати. Частина пшениці вже «коржами» пішла.

- Так швидко? Чому?

- Тому що у нас немає нормальних умов для зберігання зерна. Пройшли дощі, десь волога підмочила пшеничку – все, процес проростання пішов.

- І що тепер з нею робити?

- Мабуть, до ставка відвеземо, нехай хоч риба поласує.

- Є ще варіант: видати зерно людям на паї.

- Вже видали, по дві з половиною тонни на пай. Торік з пайовиками я розраховувався грошима: по 15 тисяч гривень на пай. У цьому році про гроші не може бути й мови – тільки зерном. Видали пшеницю усім пайовикам, хто лишився на місці. Загалом у нас близько 300 пайовиків. А от з тими, хто виїхав, як я можу розрахуватися?

- До війни фермери непогано заробляли. Займатися рослинництвом – це був прибутковий бізнес. З огляду на сумні реалії нинішнього сільськогосподарського року, чи не виникають у вас думки кинути цей бізнес?

- Кажете, бізнес? Який же то бізнес, якщо при собівартості тонни пшениці 5-6 тисяч гривень, я готовий продавати її по півтори тисячі і навіть дешевше…

А щодо кинути займатися фермерством… Сподіваюся, що до цього не дійде. Вірю в кращі часи. Тому й вже думаю про наступний рік. На посівну залишив близько 80 тонн пшениці. До війни сіяли зазвичай 300 тонн! Якщо не завадять воєнні дії, будемо сіяти.

Щоправда, до того ще треба зібрати соняшник. А солярка – 54 гривні літр. А цей соняшник потім ще треба буде продати. І з цим також, прогнозую, будуть проблеми. Так тепер і живемо.